Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Лещата

У прокат виходить «Влада» — вельми нестандартна кіносатира про колишнього віце-президента США Діка ЧЕЙНІ
20 лютого, 2019 - 10:13

Чейні всі ненавидять. Чи майже всі.

Кіноакадеміки, які днями роздаватимуть «Оскари» — а «Влада» має вісім номінацій, — ненавидять точно і, ймовірно, поголовно. Як і більшість Голлівуду: симпатиків Республіканської партії там і так не дошукаєшся, а вже Чейні — тим більше.

Тобто режисер Адам МАККЕЙ, почавши 2016-го писати сценарій нового і, як пізніше виявилося, нетипового для нього фільму, взявся за ризиковану справу. Ризики цілком проявилися після прем’єри в США: думки критиків полярні, касові збори не окупили витрат на виробництво.

Проте можна стверджувати, що Маккей з прийнятим викликом впорався блискуче.

Взагалі кар’єра 41-річного режисера доволі примітна. Починав він з короткометражок для телешоу «Saturday Night Live», збирав зали з нехитрими комедіями на кшталт «Телеведучий: Легенда про Рона Бургунді», «Зведені брати» (2008), «Копи в глибокому запасі» (2010), «Холостячки» (2012), «Телеведучий 2: і знову привіт» (2013), навіть зняв для «Марвела» комікс «Людина-мураха» (2015). Тим більше дивує вихід того ж 2015-го його іронічної та жорсткої «Гри на пониження» (за книжкою Майкла Льюїса «Велика гра на пониження. Таємні пружини фінансової катастрофи»), присвяченій кризі 2008 року. Кіноакадемія оцінила різку зміну тону, вручивши Маккею «Оскар» за кращий адаптований сценарій.

Для того щоб зрозуміти, як влаштована «Влада», варто згадати одне ім’я зовсім не з кінематографа: німецький драматург і театральний режисер Бертольд БРЕХТ. Свого часу він запропонував систему роботи з акторами, яка спричинила справжній переворот в театрі.

«Епічний театр» Брехта спирався на «ефект відчуження» як спосіб представити явище з несподіваного боку, а також принцип «дистанціювання», який дає змогу акторові висловити своє ставлення до персонажа. Це виражалося, наприклад, в тому, що актор міг вийти з ролі, щоб заспівати пісню (знамениті брехтівські зонги), яка пропонує відсторонений погляд на героя, або ж виконати монолог як би від себе — з тією ж метою.

Естетика Брехта мала колосальний вплив на повоєнне кіно по всьому світу. Маккей застосовує її дуже винахідливо, ламаючи лінійний розвиток сюжету. Наприклад, вводить фігуру оповідача-коментатора, цілком доброзичливого по інтонації, але всезнаючого й тому саркастичного Курта (Джессі ПЛЕМОНС); його справжню роль ми дізнаємося лише в розв’язці, і це, без перебільшення, приголомшує. Влаштовує фальшивий хеппі-енд — все як годиться, з титрами! — прямо посеред фільму. Розриває фабулу найрізноманітнішими стоп-кадрами й флешбеками. Змушує Діка і його дружину Лінн (Емі АДАМС) в абсолютно буденній сцені раптово переходити на діалог з Шекспіра. Нарешті, повертає героя прямо в камеру з виправдальною промовою, гідною, знову-таки, шекспірівського тирана.

Звичайно, це так би не спрацювало, якби не Крістіан БЕЙЛ. Слід зауважити, що перетворення кінозірок до невпізнання — улюблений прийом Маккея: так, у «Грі на пониження» з’являвся Бред ПІТТ в ролі меланхолійного бородатого фінансиста, який прекрасно розуміє масштаби катастрофи й усе ж таки наживається на ній. Тим не менш, перевтілення Бейла варто внесення до підручників. Мало того, що він додав заради ролі півтора десятки кілограмів — він ще й зіграв Чейні на всіх етапах біографії: від міцного молодого простака до облисілого, огрядного генія лиходійства в золотих окулярах.

Вважати, втім, що режисер надмірно демонізує протагоніста, було б невірним: зрештою, це ігровий фільм, а не історичне дослідження. Маккей у співавторстві з Бейлом насправді створили найпереконливіший портрет безконтрольної влади як такої. До речі, в оригіналі, англійською, фільм називається не «Влада», а Vice. Перший ряд значень очевидний — vice president, адже мова йде про відповідну посаду. Але в той же час vice перекладається як порок, зло, дефект, норов, кліщі, лещата, згубна пристрасть — все те, що якнайкраще характеризує стиль політики, генерований екранним Чейні.

Підсумком стає дивне, але повноправне поєднання такого собі сучасного «Макбета» з найгострішою сатирою.

І прикінцевий епізод, коли пересічні обивателі кидаються одне на одного з кулаками через політичні розбіжності — настільки ж смішний, наскільки й сумний — зв’язуючи епоху Чейні з непростим часом, що Америка переживає зараз, робить цей трагіфарс безжально завершеним.

Коли-небудь, можливо, й українське кіно доросте до такого рівня осмислення нашої нещодавньої історії. Зрештою, розлучатися з минулим слід сміючись.

Навіть якщо це сміх крізь сльози.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ