Ми любимо вас, кубанські козаки!

Кубанський козачий хор — прославлений колектив, який останні три десятиріччя очолює Віктор Захарченко: народний артист Росії та України, доктор мистецтвознавства, професор, композитор, збирач фольклору, тонкий аранжувальник народних пісень. 22 березня маестро виповниться 65 років. З ім’ям Віктора Гавриловича Захарченка пов’язана міжнародна слава Кубанського хору, який став одним із найпопулярніших колективів Росії. Репертуар — найрізноманітніший: фольклор, духовна музика, класика, твори сучасних авторів.

Неодноразово кубанські козаки виступали в Україні. У нас безліч шанувальників їхнього таланту, які не пропускають жодного концерту. Адже кожна програма хору несхожа на попередню. Майстерність артистів філігранна. Голоси чисті, дзвінкі, з широкою палітрою і масою відтінків. Будь- який твір — міні-вистава. Крім прекрасних вокалістів у трупі працюють блискучі музиканти, танцюристи й актори оригінального жанру, які демонструють унікальні трюки з шаблями та кинджалами. Номери блискавично змінюються. Дуже тепло кубанців приймали глядачі Харкова, Полтави, Кременчука, Кривого Рогу, Запоріжжя, Миргорода і, звичайно, Києва. Вони брали участь у святковій програмі, присвяченій 189-й річниці з дня народження Кобзаря на сцені Національної опери України, а потім дали два сольних концерти у палаці «Україна». На київських підмостках відбулася прем’єра пісні «Як дитиною бувало» на вірші Лесі Українки (музика Віктора Захарченка).

— Історія Кубанського козачого хору починається з 1811 року. Перший концерт відбувся 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Спочатку це був суто співацький колектив, який виступав на світських концертах, — розказує В. Захарченко. — Вже тоді «ізюминкою» програм було виконання народних пісень, які козаки споконвіку співали у своїх станицях. До Жовтневої революції багато виконувалося церковної та класичної музики. А чорним періодом для хору можна назвати 20-ті роки. Коли за наказом Свердлова і Троцького козацтво репресували. У перші роки радянської влади заможних станичників буквально винищували, висилали до Сибіру. Людське життя було нічого не варте, не до пісень і танців було, колектив розформували... У 1936 році влада дала «задній хід». Сталін навіть звернувся до церкви, дозволив відкрити кілька православних храмів, зробив деякі поступки для віруючих. Саме в той період у Краснодарі та в Ростові було зорганізовано два професійних колективи: Державний кубанський козачий хор й Ансамбль пісні і танцю донських козаків. Ми юридично є спадкоємцями Кубанського козачого хору. Але існує і духовний бік даного питання. У 1995 році до Краснодару приїжджав Патріарх Московський і Всієї Русі Алексій II. Він зустрічався з козаками. Послухавши наш спів духовних творів, владика поцікавився, чому ми не співаємо в храмах, як наші предки. І благословив нас. Відтоді ми є єдиним колективом, який бере участь у церковному богослужінні. На всі великі православні торжества співаємо в соборах.

Щорічно їжджу по краю, збираю пісні стариків-станичників, нащадків чорноморських (українських) козаків, які прийшли із Запорозької Січі, та російські пісні донських козаків. Записав кілька тисяч таких творів. Сам роблю обробки та аранжування. Стараюся зберегти в кожній народній пісні її «аромат». Адже можна так навигадувати, що першоджерела ніхто не впізнає. Я за дбайливе збереження джерел. Одна з наших нещодавніх знахідок «Кубань річка-невеличка» — на вірші українського дореволюційного кубанського поета Олександра Півня. Я підготував компакт-диск українських пісень «Моє музичне приношення Україні». Немало творів, які прозвучали в нинішній програмі, написано на тексти великих поетів Росії та України: Пушкіна, Шевченка, Некрасова, Лесі Українки. Виконуємо фольклорні пісні, твори сучасних композиторів: Геннадія Заволокіна — автора відомої телепередачі «Грай, гармонь». На жаль, півтора року тому він трагічно загинув. У нашому репертуарі твори Олександри Пахмутової, Олександра Дудника. Я і сам пишу музику, враховуючи можливості кожного вокаліста нашого хору, оскільки знаю кому доручити сольну партію, а хто співатиме дуетом.

Поступово наш колектив оновлюється. Для талановитих людей у нас завжди двері відкриті. Нині в хорі працює 125 чоловік. Хоча не стану приховувати, у нас є фінансові труднощі. Зарплати досить скромні, і на них непросто знайти гарних артистів. До речі, з України у нас співав Сергій Ярошенко. Він випускник Київської консерваторії, співав у вашій Національній опері. У нього чудовий бас, зараз він виступає за кордоном. З нами виступав соліст Великого театру Ігор Морозов — прекрасний баритон. Йому запропонували гарний контракт, і нині він співає в Австрії. Небагато наших вокалістів працює в Китаї, Японії. Шкода розлучатися, а що поробиш? Ми є державною структурою, іноді допомагають спонсори, але суперничати в гонорарах з іноземними імпресаріо не можемо. Проте наші актори можуть похвалитися цікавою роботою. Хор часто гастролює, об’їздили всі континенти. Наша гордість — Дитяча школа Кубанського козачого хору, в ній навчається 600 чоловік у п’яти групах різного віку.

У радянські часи Кубанський хор, не побоюючись отримати клеймо «націоналістів», на багатьох своїх концертах співав «Ще не вмерла Україна».

— Щоразу в залі народ вставав. Одного разу, після виступу в Києві, до нас підійшли перелякані чиновники та поцікавилися, чи знаємо ми, що цю пісню заборонено. Я зробив здивовані очі та парирував: «Не знаю! В нас у станиці Васюринській її співають як старовинну народну пісню». Я, звичайно, лукавив, чудово знаючи, що її написано Павлом Чубинським і Михайлом Вербицьким. Мене радує, якщо у фіналі концертів хористи та глядачі починають співати разом.

Давня творча дружба пов’язує Кубанський хор і берегиню народної пісні Ніну Матвієнко. Справжнім подарунком киянам став їхній спільний виступ, який подарував істинну насолоду від їхнього віртуозного і проникливого співу.

— А з українськими композиторами мені не вдається налагодити контакти, — нарікає Віктор Гаврилович. — Років 15—20 тому я привозив до Києва два фольклорних автентичних колективи зі станиць Ленінградська й Анастасієвська. Провів кілька зустрічей, дивуючись, що жоден з авторів не висловив бажання співробітничати з нами. В одному з інтерв’ю я навіть з гіркотою сказав: «Напевно, українські композитори думають, що вони пишуть кращу музику, ніж народ. Адже Михайло Глінка стверджував, «музику створює народ, а ми, композитори, її тільки аранжуємо».

— Я українець. Наш рід бере своє коріння з Полтавщини та Чернігівщини. На Кубань прадіди відправилися в пошуках кращої долі, але мої батьки рано осиротіли, з дитячих років їм довелося важкою працею заробляти на хліб, — продовжує Віктор Захарченко. — Вдома ми завжди говорили українською. Жили в станиці Дятьківській. Саме там я вперше почув цілий розсип прекрасних народних пісень.

Сильний характер, який допомагає мені долати труднощі, — від матері. У перші місяці Вітчизняної війни прийшла похоронка на батька, і мамі довелося самій виховувати чотирьох дітей. У 1996 році Господь послав серйозне випробування. Мене збила машина. Я отримав перелом стегна. Сім місяців пролежав у лікарні. Переніс шість операцій. Два з половиною роки ходив на милицях. Трохи зміцнівши, але все ще погано самостійно пересуваючись, поїхав на гастролі до Києва. Мені допомогли колеги вийти на сцену. Зал вітав стоячи. Хіба таке забудеш? За той «лежачий» період я написав близько трьохсот аранжувань народних пісень і музику на вірші Лермонтова, Єсеніна, Пушкіна, Рубцова. Відчув таку жагу до творчості. Після аварії записав десять компакт-дисків. Адже ми смертні, а музика і пісня переживуть нас.