Олександр Корбан: «Я просто людина, яка любить розфарбовувати стіни»

«Високе Графіті» буде присвячено стріт-арту й графіті в Києві, країні та світі.

Останнім часом стріт-арт стає у нас впливовим жанром: тенденція, що нарешті дійшла до України. Відстежувати його розвиток важливо ще й тому, що стріт-артистський твір з’являється й існує в публічному просторі, у візуальному середовищі мегаполісу, а  від того, як виглядають вулиці, залежить життя містян.

Визначення  «Високе Графіті» може здатися спірним, але все ж воно здається більш-менш точним хоча б через асоціації з такими термінами, як Високе Бароко або Високий Ренесанс (доводилося зустрічати навіть словосполучення «Високий Авангард» — про мистецтво першої третини ХХ століття). Для уважних спостерігачів не секрет, що графіті як таке давно вийшло за межі шаблонного уявлення про незрозумілі закарлючки, поспіхом набризкані на першому-ліпшому паркані; тому настінне малювання дедалі частіше називають саме стріт-артом, тобто, буквально, вуличним мистецтвом — саме так перекладається оригінальне англо-американське позначення street art. І, як у будь-якому мистецтві, тут є свої вершини. Строго кажучи, Високе Графіті — наразі не термін, а швидше вказівник ідеалу, до якого, сподіваємося,  наближатимуться вітчизняні стріт-артисти, за допомогою нашої рубрики зокрема.

А перший автор, якого ми презентуємо тут, — виходець із     Донбасу, художник-самоук Олександр Корбан.

Він став відомий у Києві кілька тижнів тому, коли закінчив багатометровий мурал (великий настінний стріт-арт-розпис) на вулиці Антоновича (колишня Горького) — фігуру хлопчика, що грає з паперовими літачками. У цій роботі помітні вражаюче для самоука володіння композицією, так само як і несподівані абстракціоністські елементи, що вносять до реалістичного малюнка додаткову динаміку.

Олександр народився 12 березня 1987 р. в містечку Кіровськ Донецької області. У 2006—2011 рр. працював шахтарем на шахті «Комсомолець Донбасу». Пробував малювати на вулицях ще 2002-го, але початок своєї графітістської біографії веде з 2009 року. Згодом захопився створенням портретів аерозольними фарбами на полотні, а також оформленням інтер’єрів та екстер’єрів. У серпні 2014-го переїхав до Києва. Схильний до жанру портрета, виконаного зазвичай у підкреслено реалістичній стилістиці з відчутним впливом фотореалізму та поп-арту. Брав участь у графіті-фестивалях Newton Street Degustation (Харків, 2010), Space Jam (Миколаїв, 2011), Yalta Summer Jam (Ялта, 2011—2013), «КерамоГрафітіФест» (Опішня, Полтава, 2013, 2014). Паралельно зі стріт-артом інколи пише станкові твори для галерейних просторів.

21 січня в «Дні» вже виходив невеликий текст про Корбана  «Від шахти — до мистецтва» (автор — Марія Прокопенко). Власне, з шахти ми й почали розмову.

«У ШАХТІ ВСЕ ПО-ДОБРОМУ»

— Олександре, що вам дала робота в шахті?

— Життєвий досвід. Моя юність пройшла там. З 17 до 19 років працював на поверхні, потім спустився до шахти, пропрацювавши там понад 5 років.

— Ви сказали в січні в коментарі «Дню»: «Шахта — дивний світ, але добрий». Але звідки такий вибух ненависті на Донбасі?

— Чесно кажучи, не знаю, чому так вийшло... У шахті все по-доброму, і люди добрі  там. Хтось накрутив мізки, хтось піддався...

— Зараз підтримуєте зв’язки з друзями, що залишилися там?

— Звичайно, там залишилися знайомі. Ми спілкуємося, хоча кожен має свій погляд на ситуацію, що склалася. Деяких тем просто не торкаємось, маємо обопільну повагу. Воно того не варте, щоб сваритися із друзями.

«КОЛИ СТОЇТЬ ВИБІР, ЩО КУПИТИ — СОСИСКУ З БУЛОЧКОЮ ЧИ ПЕНЗЛИК — ОБИРАЄШ ПЕНЗЛИК»

— Пам’ятаєте свій перший малюнок?

— Намалював букви, написав свій псевдонім. Мама давала гроші на пиріжки в школу, але замість пиріжків я купив два балони (аерозольні балончики з фарбою — Д.Д.). Досі не забув, як вперше бризнув фарбою. Взагалі, я інколи згадую ті роки — 2002—2003-й — і ті безтурботні малюнки: прийшов, зробив за 3 години і пішов задоволений. Зараз це вже повноцінний робочий процес, величезна праця. Але й сьогодні, коли виходжу до стіни й проводжу першу лінію аерозолем — згадується те відчуття, яке пережив у 15-річному віці. На таких емоціях і малюю.

ГРАФІТІ ОЛЕКСАНДРА КОРБАНА

— Однак ви тоді діяли не зовсім законно?

— Взагалі-то так. Виходили з хлопцями фарбувати о 3-й годині ночі, а коли люди о 7—8 ранку йшли на роботу, ми вже закінчували й ховалися. Поступово наші малюнки ставали кращі, почали подобатися людям. У містечку навіть провели графіті-фестиваль. Тоді ми вже перестали боятися виходити вдень. Був випадок — мене ввечері зупинила міліція для перевірки, запитують: «Прізвище?» — «Корбан». — «А, це ти малюєш? Ну, тоді йди». Отже із законом проблем не було. Тим паче що тепер малюю легально.

— Все  було так гладко?

— По-різному, звісно. Коли не виходило — нервував, кидав, працював собі на шахті й не думав, що знову почну малювати. Але інколи слід пересилити себе, зчепити зуби. Коли стоїть вибір, що купити — сосиску з булочкою чи пензлик — обираєш пензлик. Бажання довести самому собі, що ти зможеш, напевно, й допомагає.

— А як вам, до речі, вдавалося поєднувати шахтарську працю і малювання?

— Та звичайно. Люди ж займаються окрім основної роботи, наприклад, професійним спортом і досягають високих результатів. Так і я. В мене було величезне бажання малювати, і кожного разу — малювати краще, я завжди прагнув знайти для цього час і навіть не думав, що це у щось виллється, ніколи не розглядав себе як художника або стріт-артиста.

— Ким же ви себе вважаєте?

— Я просто людина, яка любить розфарбовувати стіни.

— Що, в такому разі, вам подобається в такій роботі?

— Те, як люди реагують. Це просто неймовірно. Варто прожити таку мить — стоїш, малюєш, а тобі кричать: «Класно!» Окриляє.

— Як би ви могли оцінити становище стріт-арт-сцени в Україні зараз?

— Є київські «Інтересні казки», група з Донецька «Добрые люди», в Харкові — КУ2, у Львові теж хлопці сильні... Команд 10 можна назвати. Але ситуація — так собі. По-перше, це заняття зараз дуже дорого коштує. Фарба неабияк виросла в ціні. Є й інша проблема — настороженість місцевих мешканців до стріт-арту. Я думаю, це через декілька останніх фасадів у центрі Києва, так би мовити, неоднозначних.

«СПАЛЬНІ РАЙОНИ — ЦЕ ТА АТМОСФЕРА, В ЯКУ СТРІТ-АРТ ВПИСУЄТЬСЯ ІДЕАЛЬНО»

— Чого особисто ви навчилися за останній рік, коли переїхали до Києва?

— Терпіння. Це допомагає. Раніше, якщо щось не виходить — психонув, пішов додому, через день повернувся, домалював. Зараз, якщо не виходить — відійшов, подумав, зчепив зуби, працюєш далі. Просто працюй, роби, роби й воно прийде. Адже в мене освіти жодної немає, за рахунок постійної практики й величезного бажання, напевно, й виходить — принаймні, люди так кажуть. Я ж так не вважаю.

— Ну, мурал на Антоновича дуже навіть вдався.

— Не мені судити. (Посміхається.) Це перший малюнок із соціального проекту про щасливе, так зване правильне  дитинство, в якому увага дітей не прикута до моніторів ноутбуків, до гаджетів, до соціальних мереж, а вільний час вони проводять із користю та позитивом. Коли я вчергове побачив, як дитина грає на планшеті, то пригадав, як ми своє дитинство проживали, й вирішив  нагадати батькам, яке було дитинство у них — намалювати дітей з іграшками на кшталт паперових літачків, або в процесі таких забав, як скакалки, гойдалки, класики тощо. Мою ідею підтримав і допоміг втілити в життя благодійний фонд Sky Art Foundation (facebook.com/sky.art.foundation). Головний герой — 4-річний Лев, син людей, які прихистили мене після переїзду з Донбасу. Коли ми бачимося з Левом — граємося, дуріємо, загалом, подружилися.

— У яких місцях ще збираєтеся малювати?

— Сподіваюся, буде 5 фасадів. Нові мурали плануємо робити не в центрі міста, а в спальних районах: Борщагівка, Троєщина, Дарниця; зараз розглядаємо Святошин. Це як околиця Донецька — дуже сумно, там позитивне мистецтво необхідне. Кажуть: мовляв, у центрі багато людей побачить. А на околицях що, не люди живуть? Вони теж хочуть, щоб у них було щось красиве. Коли я жив у Макіївці, там у центрі була недобудова. Бур’яном заросла, наркомани збиралися. Я намалював 4 малюнки, шкода, не вдалося все замалювати, як спочатку хотів. Мені говорили: «Навіщо ти тут робиш? Он хороша стінка, більше людей побачить». Але ці малюнки тепер тішать людей. Люблю такі моменти не в красивих  місцях, а там, де андеграунд. Це інша атмосфера, в яку стріт-арт вписується ідеально.

— Чим ви ще захоплюєтесь, окрім малювання?

— Граю у футбол. Раніше грав більше, у спортшколі навчався, але до професійного спортсмена не доріс, хоча футбол залишився в крові. І зараз у Києві на гру зрідка вибираюся з хлопцями. Але головне хобі — малювати. Увесь мій час пов’язаний саме з малюванням.

Фото надано Sky Art Foundation