Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Таїсія ПОВАЛІЙ: «Все своє життя можу розділити на дві частини»

18 січня, 2001 - 00:00

— Таїсіє, ці кліпи досить ризиковані. Гнівних листів на свою адресу типу — як ви, народна артистка України, докотилися до такого життя — ще не отримувала?

— Виходить, що якщо я народна артистка, то не маю права на експеримент? І тепер мені потрібно співати тільки пісні громадянської спрямованості: якщо про любов, то до батьківщини або матері? Сьогодні українська естрада перебуває в летаргічному сні. Все навколо сіре, мало цікаве, статичне. Кожний артист хоче, щоб його роботу помітили, і своєї мети я досягла. Ні, ми з режисером Семеном Горовим і оператором Олексієм Степановим не планували скандал, а шукали шляхи як оформити пісні так, щоб вони запам’яталися. Наприклад, «Чарівну скрипку» знімали між Сімферополем і Алуштою, використовуючи два великих крани з 21-метровою стрілою з кіностудії ім. О. Довженко. До речі, ця техніка використовувалася Джеймсом Камероном на зйомках «Тітаника». По-моєму, в кліпі є цікаві знахідки. Передусім — абстрактне дерево зі скрипками замість листя. Що ж до роботи «Губы твои алые», то, якщо глядачі старшого покоління не зрозуміли моїх жартів, то молоді вони сподобалася. Одні глядачі вважають, що в ньому я схожа на Барбару Брильську, інші — на Валерію, треті — на екс-солістку шведської групи «АББА» Агнету Фальтськог. А мою героїню з «Чарівної скрипки» стали порівнювати з Памелою Андерсон з серіалу «Рятувальники Малібу». Як бачиш, скільки людей, стільки думок. Жовта преса спробувала мене зарахувати до людей нетрадиційної орієнтації, але мої справжні шанувальники на цю вудочку не попалися. З цього розряду і чутки про сімейні і творчі розбіжності у нас з Ігорем Ліхутою.

— Як разом уживаються дві творчі особистості?

— Ми з Ігорем дуже емоційні люди. Тому виражаємо свої почуття вельми темпераментно. Ідилія змінюється бурхливими сценами. Сперечання і сварки у нас, в основному, відбуваються в процесі роботи. Варто мені заплакати — і Ігор іде на поступки. Цією жіночою зброєю я стараюся користуватися рідко. Адже ми разом одна команда.

— А хто ж все-таки головнокомандуючий?

— Господиня і хранителька нашого сімейного вогнища — моя мама Ніна Данилівна. На ній всі побутові справи. Коли ми виїжджаємо на гастролі, то вона «в. о. головнокомандуючого», а в інші дні ми з Ігорем керуємо по черзі. У мами особливий дар згладжувати будь-які суперечності. До того ж для мене вона все життя залишається ще найближчою подругою, якій я довіряю таємні секрети. Ми любимо увечері збиратися всією сім’єю в одній кімнаті біля телевізора. Розповідаємо один одному про те, як пройшов день.

— Ваш союз з Ліхутою виник на уламках ваших попередніх невдалих шлюбів. Які уроки ти винесла, щоб не повторювати помилок, щоб сім’я збереглася?

— Все своє життя я можу розділити на дві частини: до зустрічі з Ліхутой і після. Головний урок — взаєморозуміння, коли обоє дивляться не одне на одного — це швидко набридне, а в одну сторону. Перший раз заміж я вийшла рано, в 17 років, за коханням за чудову людину. Він був старшим на шість років. Відслужив армію, працював в музичній школі викладачем, не пив, не курив, займався спортом. Одинадцять років ми жили під «крильцем» свекрухи, в окремій 9-метровій кімнатці. Але домочадців мої прагнення стати співачкою мало цікавили. Це була патріархальна сім’я. Вставали о 6.00, о 21.00 відбій. Ніяких надмірностей в їжі. Чоловік методично забивав в голову, що моє головне призначення — це кухня, дитина (через рік після весілля народився Денис) і дім. Він старший, і тому я покірливо слухалася, хоч на душі часто скребли «кішки».

— Чоловік допомагав дивитися за малюком?

— Він був щасливий появі на світ сина. Сповивав, допомагав купати, гуляв. Свекор зі свекрухою також не могли нарадiтися. У ту пору вони обоє вийшли на пенсію. Для них Денис став змістом життя. Вони відчули себе потрібними, з’явилася друга молодість. Ми сперечалися через малюка. Бабуся вночі вставала, навшпиньки заходила до нас в кімнату, забирала Дениса і підгодовувала його молочною сумішшю. А я протестувала, оскільки прислухалася до порад лікарів, які вважали, що дитинку треба годувати пізно увечері і рано вранці. Взимку свекруху неможливо було переконати, що сильно кутати дитину шкідливо. Але, з іншого боку, вона ж хотіла добра Денису. Тоді ніяких памперсів не було. Пелюшки, підгузники самі прали вручну, виварювали, гладили з двох сторін. Роботи всім вистачало. Моє життя текло звичайно, як в будь-якій сім’ї. Дідусь вистоював колосальні черги і добував продукти. За свіжим молоком їздив на електричці в Ірпінь. Сьогодні ми вже забули, що практично все було дефіцитом. Знаєш, мене дивують ностальгійні спогади деяких людей, які з розчуленням розказують казки про часи радянської влади. Вони просто бажане видають за дійсність.

— Але розлад в сім’ї все ж стався...

— Для мого чоловіка його мама була беззаперечним авторитетом. Свекруха — жінка владна. Звикла командувати. Їй підкорялися три чоловіки: чоловік і її два сини. Моїм деяким спробам щось зробити по-своєму клався край в задумі. Але все ж ми жили нормально. Коли Денису виповнилося три роки, почала шукати роботу. В одній з газет прочитала оголошення про те, що Київський державний мюзик-хол проводить конкурс співачок. Я пройшла відбірний тур і потрапила у вокальну групу. Моїм родичам ця звістка не принесла особливої радості. Адже це — постійні концерти, а у вихідні — по два або три, гастролі. Уяви, величезний оркестр, в репертуарі всі жанри — це така величезна акторська школа на початку кар’єри! Потім мене помітили в колективі, дозволили виступати з сольними номерами, відправляли на різні вокальні конкурси. Але до 1993 року я щонайбільше ставала лауреатом, а гран-прі завоювати не вдавалося. Програвала і знову готувалася до наступного змагання, наївно вважаючи, що перемога розкриє мені всі двері на естраді. Сцена для мене стала наркотиком. Поза неї я не уявляла собі життя. Але — приїздила додому, а домочадців мої новини не цікавили. Їх більше влаштовувало б, якби я працювала викладачем в музичнiй школi...

Не знайшовши підтримки у чоловіка, Таї доводилося самій відбиватися від наскоків худрад. Так, приймаючи дунаєвську «Колискову», чиновники від культури написали ряд зауважень. Найбiльший гріх співачки полягав в тому, що «її виконання пісні зроблене в джазовій обробці і слухачам здається, що Повалій ось-ось перейде на англійську мову. На Заході є нічні клуби — така манера для них. Солістка державного колективу такого роду музику виконувати не може. Чому Повалій виходить на сцену в звичайному платті без національної української ознаки?» Скажіть — нісенітниця! Але саме так «ламали» не тільки початківців, але і знаменитих артистів. Потім почалась перебудова. Під прес фінансових проблем попадає мюзик-хол, і його закривають. Таїсія влаштовується працювати в київську філармонію в колектив під керівництвом Ігоря Стецюка. Співачка вважає, що з ним вона стає професійною актрисою. У її репертуарі з’являються оригінальні твори, спеціально для Таї написані. Недоброзичливців Повалій роздратовує її сильний голос, манера співати. Сцена — це завжди інтриги, і співачка йде, знову залишившись у розбитого «корита». Рідко виступає, хапаючись за будь-які пропозиції.

І ось в цей, здавалося б, безпросвітний період з-за кордону приїжджає Ігор Ліхута (музикант-барабанщик, красень-чоловік, між іншим, володар другого місця в конкурсі «Містер еротики і танцю»). Він три роки працював в клубах Норвегії, Швеції і Польщі. Зустрівшись зі своїми друзями аранжирувальниками Анатолієм Карпенко і Олегом Ступкою, він випадково почув запис «Зоряного блюзу» і був в захопленнi від голосу незнайомки. «Я закохався в голос, — зiзнається Ігор, — міг слухати касету годинами». Їх особиста зустріч відбулася за кулісами залу КПІ під час телезапису новорічного концерту.

— Серце у мене не йокнуло, — сміється Тая. — Я нервувала, що не встигаю на наступний концерт. Навіть добре не пам’ятаю, про що ми розмовляли. Якби мені тоді хтось сказав, що через кілька місяців ми з Ігорем будемо працювати разом, а тим паче станемо подружжям — ні за що не повірила б.

Ігор — фанат музики. Став вигадувати новий естрадний проект. Спочатку він допоміг Таїсі заробити гроші на записі рекламних роликів. З пісні його друга Олександра Яременко «Панна кохання» почався творчий тандем Повалій-Ліхута. З нею починається серія перемог: гран-прі на конкурсах ім. В. Івасюка і «Слов’янському базарі». До речі, їй вже виповнилося 28 років, тобто останній шанс брати участь в конкурсі. Ризикнула і перемогла! Відтоді співачка з кожним роком стає популярнішою, а Ігор бере на себе всі організаційні питання, створює Таї умови для роботи і поступово завойовує її серце. З 15 грудня 1993 року вони не розлучаються.

— Коли я своїй мамі розповіла про свої почуття, то вона вжахнулася, — згадує Повалій. — «Друзі» їй вже наговорили купу гидоти про Ігоря: «Кинув двох дружин і Таї життя поламає». Ми з моїм першим чоловіком розлучилися тому, що не було вже кохання. Кажучи юридичною мовою, «не зійшлися характерами». Найжахливiше в цій ситуації, що свекруха настроїла проти нас Дениса. Був страшний скандал, вона стала викликати міліцію. Дитина ридає... Щоб не травмувати сина, я відступила. Наступного дня ми із свекрухою вирішили не зривати його із школи і почекати до закінчення чверті. Я стала «недільною мамою». Денис нагадував зацьковане звірятко. Було потрібно багато сил і часу, щоб він звик до Ліхути. Ігор — комунікабельна і приваблива людина, і він зумів прихилити до себе сина, а потім і мою маму. Його екс-дружини також довго не залишали мене в спокої.

— Тепер важко уявити тебе поза сценою. А в юності ввагань у виборі професії не було? Як поставилися батьки до твого рішення стати співачкою?

— Ми навіть не обговорювали це питання. Адже з самого раннього дитинства я постійно співала, грала. Вперше побачивши піаніно я не могла відірвати свого погляду від інструмента. Моя вихователька в дитячому садку почала зі мною займатися. Дуже часто я її умовляла дозволити мені вдень не спати, а розучувати гамми. У п’ять років я вже грала в дві руки на слух, не знаючи нот. На всі свята у нас збиралися родичі. По батьківській лінії були музиканти, звучала гармошка, бубон або мандоліна. А в маминому роду всі співали. Таке багатоголосся! Немов великий хор. Хоч, крім мене, ніхто з тіток і дядьків не мають професійної освіти.

Між іншим, я пішла в музичну школу раніше, ніж в загальноосвітню. Мама не змогла встояти, бачачи моє бажання займатися. А в 15 років я поїхала з Білої Церкви в Київ навчатися. У консерваторії нас ганяли до сьомого поту. Не дай Бог, спізнитися або пропустити заняття. Тоді доводилося розмовляти з деканатом. Часу категорично не вистачало. Репетиційні класи розписували з раннього ранку до ночі. Ми всі боялися прийти на урок не підготовленими, щось не вивчити. Два роки жила в гуртожитку в кімнаті з чотирма дівчатами. Готували по черзі. І вчилися, вчилися, вчилися! Крім хормейстерсько-диригентського факультету я додатково займалася академічним вокалом. Ніяких вечорів, дискотек. Але думка, що кожний день наближає мене до заповітної миті — професійної сцени — давав сили долати всі труднощі.

— Актриса просто зобов’язана мати гарний вигляд. Кожного разу глядачі бурхливо обговорюють твої зачіски, вбрання. Ти все життя зводиш себе дієтами?

— В юності проблема ваги взагалі не стояла. Це зараз я помітила, що стала схильна до повноти. У мене був страшний період (позаматкова вагітність) через рік після родів. Можна сказати, що повернулася з того світу. Швидка допомога відвезла в лікарню. Там мене почистили без наркозу. Вранці сама добралася додому. Болі цілий день не припинялися. Лежати не могла, а тільки сидіти в скорченому стані. Вночі знепритомнiла і прокинулася вже на операційному столі. Така апатія наступила. Після цього стала худюща, синя, від вітру хиталася, гемоглобін низький. Поправити здоров’я мене відправили до бабусі в село. Родичі стали голосити: «На кого ти схожа!» Годували, як на забій. Віриш, я навіть не помітила, як стала не пампушкою, а справжньою «коровою». Довелося обмежувати себе в їжі.

— Таїсiє, ти на початку кар’єри і зараз — дві абсолютно різні жінки. Декілька років тому багато галасу наробила твоя заява в пресі про пластичні операції. Довго не стихали суперечки про кількість видалених ребер...

— Каюся — це був рекламний трюк, невинний жарт. Навіть не думала, що мої слова викличуть такий резонанс. Я не стверджувала, а роздумувала про те, на які жертви ради кар’єри може піти жінка. Ось, наприклад, Шер вийняла ребра і я зможу, якщо буде потрібно. Я до лікарів з приводу своє зовнішності поки що не зверталася. Добре виглядати мене стимулює кохання і сцена. Займатися спортом треба регулярно, а на гастролях це не виходить. Ігор купив тренажер, але крутити педалі так нудно. Сама велика спокуса — солодощі. Я їх обожнюю, але дуже рідко дозволяю собі такі радощі. У дитинстві цибулі в рот не брала, а зараз люблю — підсмажену на соняшниковій олії. Їм її з гречкою, яєчнею — з усім. Віддаю перевагу овочевим і фруктовим салатам.

— Як ти вважаєш, чоловіка можна переробити на свій лад, або це просто марна витрата часу?

— Думаю, що можна підкорегувати дрібні деталі характеру. А повністю змінити людину не реально.

— Коли ми побачимо твою нову сольну програму?

— Хочу провести камерний концерт в залі філармонії або в оперному театрі, співати в супроводі симфонічного оркестру. За диригентський пульт стане Ігор Стецюк. Готую складну і красиву музику. А в кінці року виступлю не просто з сольним концертом, а театралізованою програмою, спеціально поставленою для Палацу «Україна». Зараз ми займаємося пошуком спонсорів.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments