«Ткаля, що тче національну пам’ять»

9 лютого у Києві, в культурно-освітньому центрі «Майстер Клас», відбулась літературно-мистецька акція «Картографія» за мотивами видання «З мапи книг та людей».

У залі, де от-от має розпочатися презентація книжки, людно і гамірно: майже усі місця заповнені, переважна більшість тримає в руках книжку з біло-сіро-червоною обкладинкою. Обговорюють прочитане: хто зі знайомими, а хто із сусідами по кріслу. Раптом помічають у залі В’ячеслава Кириленка. Чоловік, що сидить зліва від мене, видає сентенцію: «Ну що ж, кому читати, а кому по презентаціях ходити». І пояснює: «Бачили опубліковані списки прочитаних Луценком у в’язниці книжок? Навіть літературознавці визнали, що у нього серед нинішніх політиків гарний читацький смак...»

Тим часом на сцені гурт «Сестри Тельнюк» виконує вірші письменниці, покладені на музику.

Аж ось з’являється Оксана Забужко, енергійно жестикулює, перемовляється з Вірою Агеєвою і неохоче дозволяє себе сфотографувати — акція розпочалась.

Сама книжка є збіркою есеїв, написаних та опублікованих протягом 2000—2012 років та об’єднаних темою культурного простору. У «Мапі» автор пише про особистостей, місця, книжки та фільми, котрі мали вплив на неї зокрема та важливі для українців загалом. Збірка складається з чотирьох розділів: «Читати», «Писати», «Бачити» і «Жити». Так, письменниця присвячує єсеї Катерині Білокур, Олександрові Довженку, Андрію Тарковському, Ларсу фон Трієру, Леоніду Плющу, Ігореві Померанцеву, Юрку Покальчуку, Соломії Павличко та іншим.

Власне, сам захід — не зовсім традиційна презентація. За словами письменниці, нині не вистачає публічного обговорення прочитаного ні у ЗМІ (як-то є на книжкових ток-шоу у європейських країнах), ні на зустрічах із читачами — люди приходять на презентацію, попередньо не знаючи, про що текст. Позаяк «Мапу» було представлено ще у вересні на Львівському форумі видавців, то у всіх охочих був час ознайомитися з книжкою.

Саме тому літературно-мистецька акція «Картографія» — це суспільний полілог між, власне, письменницею, літературознавцем Вірою Агеєвою, істориком мистецтва Вадимом Скуратівським, філософом Володимиром Єрмоленком, громадськими діячами Євгеном Сверстюком і Олесем Донієм, а також читачами про найцікавіші чи найскладніші есеї збірки.

Захід відбувся у форматі інтерактивності, оскільки відкритим голосуванням у соцмережах обиралися імена та теми зі збірки, які хотілося обговорити. Присутні спілкувалися з письменницею за допомогою записок, котрі передавав Юрій Макаров — модератор події та згадуваний у збірці як автор телепередачі «Документ».

Особливістю презентації стали відеозвернення «Скайпом» Леоніда Плюща (письменниця назвала його інтелектуалом, котрого ми проґавили... Він живе у Франції) та Ігоря Померанцева (нарік О. З. «ткалею, що тче національну пам’ять»), а також видобуті з великими складнощами архівні відео з Юрком Покальчуком та Соломією Павличко, позаяк плівки... «раптово» зникли з телеархівів. «Та це ж «Пако», так він згадується у книжці, — вигукує мій сусід, який сидить праворуч, побачивши на екрані відеозапис із Юрком Покальчуком. — Як мені відомо, це єдиний есей, надрукований уперше. Після видання листування з Шевельовим, я чекав чогось такого від Забужко! Певно, найближчим часом вона ще щось із «загашника» дістане». Оксана Забужко обурюється, що про пані Павличко українське телебачення не зняло жодного фільму, натомість це зробило канадське: «1998 року, коли ми з Соломією були на презентаціях та конференціях, тамтешні телевізійники миттєво записали відео. Але... там Соломія говорить англійською».

Автор книжки вважає, що «суспільство розпорошено по різних закапелках», а це призводить до відсутності культурного середовища і в результаті — зв’язку між поколіннями.

На питання з залу, чи спроможна ця генерація відновити пам’ять, письменниця ділиться таким собі «рецептом» порятунку світу, насамперед українського: «Знаєте, про це ще сказав Хакслі у «Прекрасному новому світі». Не знаю, яким світ буде через 10—20 років, не берусь в жодному разі прогнозувати. Просто робімо подарунки, ділімося тим, що ми любимо, — таким чином ми змінимо чиєсь життя, а значить, і світ врятуємо».

Цікаво, як вік присутніх змішався, розчинився у залі: тут і ті, кому за 50, і ті, кому ще ледве 20. Поціновувачі творчості Забужко доволі загартовані: їм і текст з-під руки авторки до снаги, і затримку заходу на годину, і майже тригодинну презентацію під силу послухати. А потім ще й вишикуватись в чергу на автограф-сесію. Це свідчить лише про одне: література в Україні затребувана, хоч би що там казали.