У мандри — за новими знаннями
Сьогодні — Всесвітній день туризму. Все більше українців вибирають самостійні подорожі на противагу турпутівкам. І їдуть не відпочивати, а здобувати нові знання, досвід і навички.
«День» розпитав тих, хто не уявляє свого життя без мандрів, про те, що вони дають людині, чому варто самостійно планувати подорожі та як потім використати здобуті знання та отримані враження в Україні.
«ТАК ЛЕГШЕ ВЧИТИСЯ ДОВІРЯТИ СВІТУ Й ЛЮДЯМ»
Андрій ОВЧАРУК, мандрівник, блогер. Мандрівний багаж: подорожі автостопом Україною, з Узбекистану — в Україну, Росією, Туреччиною, Грузією, Вірменією, на Байкал:
— У подорожі мені потрібно значно менше всього — речей, їжі, Інтернету, спокою, нервів. Удома можна ігнорувати спілкуванням з іншими людьми; якщо ж подорожуєш автостопом, то уникнути його не вдасться, а люди бувають різні. Дуже часто траплялося так, що мене підвозили люди, з якими у своєму житті в Україні я б не спілкувався, і вони виявлялися непоганими хлопцями! Ми всі, хоч якою б мовою розмовляли, хоч в якого Бога б вірили, потребуємо бути захищеними, нагодованими, шанованими і потрібними, усе інше — дрібниці. Прості люди в різних країнах часто значно ближчі одне до одного, ніж двоє сусідів в Україні, які мають різний соціальний статус. А ще люди найчастіше добрі та привітні. Мені здається, що це важливо розуміти.
Подорожі допомагають по-новому дивитися і сприймати Україну. Розумієш, що в нас все не так страшно, як могло б бути. Я був у Киргизстані, й це вражаюче бідна країна, така нещасна, що хочеться заплакати. Та, на жаль, українці виявилися не надто привітними й добрими людьми, як і росіяни. Натомість турки, грузини, російські кавказці, узбеки, калмики, буряти — набагато частіше були привітними та гостинними.
Коли ти сидиш десь на роботі, то здається: щоб кудись поїхати, треба багато грошей, але, виявляється, що їх не треба так уже й багато, — я завжди мало не половину привозив назад, і вони ставали основою наступної мандрівки,
Що більше знань і вражень маєш через власний досвід подорожі, то більше вони засвоюються й відкладаються як стійкі знання та переконання. Коли подорожуєш самостійно, часто не знаєш, що з тобою буде в найближчих кілька годин, так легше вчитися довіряти світу й людям.
«МАНДРИ ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ НЕОБХІДНІСТЬ»
Орест ЗУБ, мандрівник, блогер, підприємець, 25 років. Відвідав уже понад 45 країн. У подорожах проводить не менше шести місяців на рік:
— Якби я ніколи не подорожував, то, напевне не отримав би отого сильного смачного відчуття, що я живу. Тому що саме в мандрах загострюються інстинкти до пізнання чогось нового, до вивчення мов, до взаєморозуміння з людьми. Отримуєш навіть якісь дуже практичні навички, наприклад, вміння вдало купити товар, не дати себе ошукати...
Мандри для мене — це необхідність, потреба постійно перебувати на крилах класних і здорових емоцій. А вже як наслідок вони тягнуть за собою розвиток більш тонких матерій, як вивчення нових мов, пізнання іншого, нових людей, нової культури...
Коли я вибираю наступну країну, куди поїду, то керуюся кількома критеріями. Перший — це новизна, тобто країна, в якій я ще не був. Другий — інфраструктура й те, чим я там зможу займатися. Якщо це Центральна Америка, то я вивчаю іспанську мову; якщо Південно-Східна Азія, то це — серфінг і тайський бокс; якщо Аргентина — танго тощо. Третій критерій — ціна. Хоча я й заробляю, але обираю ті країни, де зможу почуватися на даному етапі свого життя комфортно. Це — Центральна та Південна Америки, Південно-Східна Азія, Східна Європа тощо.
Якщо взяти країни Заходу, то в них самостійній туризм працює вже кілька десятків років. Люди із Західної Європи чи США самостійно їздять в Індію чи Таїланд вже давно. Люди вже можуть в деякій мірі закрити свої базові потреби — і тепер шукають нових знань і можливостей, нових досвідів. І подорожі — це один із хороших способів саморозвиватися, тому люди все більше й більше починають мандрувати самостійно. У глобальному плані те, що молодь подорожує, дуже важливо для розвитку українського суспільства. Бо це дає можливість порівняти — рівень життя, якісь ідеї, практики, що де є, як працює, як живуть інші люди тут і там тощо. Якщо ми цього не бачимо, ми не можемо знати, що так буває. А потім людина привозить цей досвід в Україну й пробує імплементувати його тут.
Буває, вертаєшся з якоїсь країни в українську дійсність і кілька тижнів не хочеться виходити з дому — то в маршрутці хтось нахамить, то в магазині продавщиця... Але, буває, вертаєшся з якоїсь біднішої від нашої країни, скажімо африканської, й розумієш, що в Україні не так вже й погано. Що в нас взагалі все круто — немає воєн за їжу та воду, немає цунамі та вивержень вулканів. Це просто чудово! Хто цього не цінував раніше —починають цінувати.
