Не жди ніколи слушної пори – твоя мовчанка може стать ганьбою!
Дмитро Павличко, український поет, перекладач, літературний критик

Антей

Юрій Фоменко — воїн-хлібороб. «День» знайшов на передовій типового представника українського національного архетипу
17 березня, 2015 - 09:55
Юрій Фоменко
АВТОР ФОТО МАКСИМ ЗАЙЦЕВ, СЕРЖАНТ

У мережі Facebook з’явилась фотографія, яка на тлі тисяч кричущих зображень війни не вражала нічим екстраординарним. Не було на ній крові, не було вогню, не було ні пекла, ні смертей. Але чогось глибинного торкалася вона — солдат серед поля тримав у руках озимі. Архетип українця. «День» знайшов героя цього фото і поспілкувався з ним.

Юрій Фоменко — особлива людина. Добрий, усміхнений, домашній. Типове обличчя українця, наче з етнографічного підручника — архетип слов’янина нашого краю. Агроном, дослідник степу, в жовтні минулого року він призупинив свій бізнес у Дніпропетровську  і пішов добровольцем на фронт. «У нас батько ніколи не мріяв передати сину шаблю, — говорить Юрій. — Він мріяв передати сину книжку. За допомогою мудрості і знань син мав звести між собою своїх ворогів».

Юрій весь час жартує. Він так і каже: «Сприймайте мене з гумором». «Я — відомий письменник, немає такого села в Україні, де мені б не виправляли помилки», — сміється він, а потім додає: «Ну яка то література. То замітки колгоспного агронома». Так він говорить про свої надзвичайно поетичні й глибокі збірки «Земля Мамаїв». Чого варта фраза з його текстів про луганський світанок: «Чи не порозумнішав світ за ніч?».

Юрій Фоменко спілкується зі свого укріпленого приміщення на блок-посту в районі Горлівки. Тут ікони, картинки, прапор, а на руках кіт. «Ось «Мамай» був на виставці, робота Галини Назаренко, — показує Юрій на картину. — А ось із Криворівні репродукція ікони — Христос у вишиванці. Отець Іван із церкви в Криворівні, де знімали «Тіні забутих предків», мій товариш. Так що у мене тут схрон з портретом Степана Бандери. До речі, подарували москвичі. А ось моя гайдамацька шапка, я вам окремо фото пришлю». Так він облаштував свій маленький музей на блок-посту серед пекла далекого сходу України. І одна деталь додає особливого тону цій картині — автомат і кобура на стіні.

— Юрію, ви зараз у Горлівці?

— На лінії Горлівка—Дебальцеве.

— Там, де було саме пекло...

— Та воно тут і не закінчувалося. Зараз артилерія притихла, але диверсійні групи активізувалися. Вони ходять, нишпорять. Очевидно, йде підготовка до наступу. З диверсійними групами у нас дрібні сутички. Серйозні ж бої — між ними самими. Швидше за все ділять території впливу.

— Російська армія з найманцями чи найманці між собою?

— Розумієте, коли в якесь село заходили махновці, вони воювали за шмат землі, на якій сіяли пшеницю і годували своїх дітей. Ті ж, хто прийшов з Росії зараз сюди, цього не робили і робити не будуть. Більш менш розумні з їхніх польових командирів намагались особливо не афішувати своїх імен і вже давно виїхали звідси. Награбували і втекли. Публіка, яка залишилася, потребує постійного грабунку. Між собою вони ділять блокпости, бо це спроба заробітку на простих людях, які пересуваються. Антагонізм є як між бойовиками, так і між російською армією та бойовиками. Так що подібні сутички відбуваються регулярно. Чесно скажу, я не розумію російської ментальності. Я її вираховую, але не розумію.

— Як її вирахувати?

— Ментальність формується тисячоліттями у відповідних умовах. Вона базується на цілодобових навичках. Землероби, тваринники мають розмірний характер. Виробили продукцію — продали. Відповідно сільськогосподарський рік розпланований — коли посіяти, коли зібрати врожай, коли продати, що купити. У росіян характер «збиральний». Кращі чоловіки пішли, кабана вбили, притягнули, жінки ягід назбирали. Тобто вони жили на дарах природи.

— Юрію, ви сам городянин чи приїхали до міста?

— Я народився в місті Мелітополь, аграрник. В Мелітополі прожив близько десяти місяців, подихав повітрям, яким дихав Донцов, скупали мене біля Кам’яної могили у Молочній річці і відвезли на історичну батьківщину в Холодний Яр, Чорний Ліс. Тобто я виріс на межі Кіровоградської і Черкаської областей. Далі — школа, інститут, армія. В армії шукав в прицілі автомата «привид імперіалізму», потім півтора року працював бригадиром, переїхав до Дніпропетровська, в якому живу з 1990-го року. Працював 10 років агрономом в господарстві, заступником директора, а з 2000-го року маю власний бізнес. Зараз я його призупинив, пішов добровольцем на війну. Тепер я знову буду шукати в прицілі автомату «привид імперіалізму». Я — людина степу. Чорний ліс і степ. Рід мій по мамі з Чигирина, а батька — зі Звенигородки. Так що я гібрид українця над Дніпром.

— Ви господарник, але залишили вдома фірму і пішли на фронт. Де межа між українцем-господарником і українцем-воякою?

— Це від «наїзду» на нашу самодостатність. Але тут є цікавий момент. Буквально сьогодні розмовляв із дуже цікавою людиною. На ньому висять гранати. Я йому кажу — Петрович, оце як не зможемо вибігти, то й гранати знадобляться. А він: ти знаєш, що не дай Бог щось трапиться, то я не стільки хотів би забрати з собою життя кількох тих москалів, що прийшли до нас, скільки хотів би забрати життя голови облвиконкому, начальника того чи іншого управління, який довів до зубожіння свій сектор. Тобто він хотів би вбити не стільки тих, що прийшли воювати, скільки тих, що до цього допустили, хто країну обікрав і обезкровив. Я подумав — а логіка в його словах є. Я завжди кажу, що є два типи українців. У одного батьківщина — це Україна, а у другого — це бюджет. У мене в історичних дослідженнях звучить тема економічної реконструкції певних періодів на певних територіях. Такі наукові обґрунтовані  дослідження дають можливість краще зрозуміти історичний пласт, ніж літописи. Що таке літопис? Це ми з вами погуляли в ресторані, побили вікна, а наступного дня попросили Баяна, щоб він списав все на Івана, що це він пив і вікна бив. А господарський літопис — це точні цифри, предметний аналіз. Наш народ працював у рослинництві, в тваринництві. Розмірений характер життя. І це був маловипиваючий народ. Напої в 7 градусів ми пили як компот, але нічого міцного. Бо п’яним гопака не станцюєш. Тобто народ, який пив, ніколи не вигадав би гопака і козачка. Так, наш народ любив прибрехати. Це, може, й у кожного народу є, але чарка міцного нам не притаманна.

У цей момент Юрій відволікся на розмову з солдатом, а потім пояснив: «Ганяємо диверсійну групу. Зайшла на нашу територію і десь між нами бігає». Продовжуємо.

— Що найстрашніше на війні?

—  Розраховуєш лише на себе і на того, хто за спиною. Я не пускаю йому під ноги, а він б’є у мене над головою. Звичайно, багато ми не передавимо. Не тому, що не можемо, а тому що Росія воює кількістю. Воно випило, і його женуть на забій, як скотину. У них дуже багато «дешевого м’яса». Росіяни так вигравали війни. Вони можуть своїх забити мільйон, два, може, на двадцятому зупиняться. У них 150 мільйонів населення. З них 100 мільйонів живуть дуже бідно. Вони бідні і матеріально, і морально. І ще є один аспект у цій війні. В Америці людина гамбургер з’їла, три тисячі доларів зарплатні отримала, прапор підняла і знає, що завтра буде добре. А в Росії невдоволення життям існує постійно, а отже, і можливість протесту існує завжди. 90% росіян звичайно думають, як за Миколи ІІ було добре і коли зріє бунт, то виникає війна — з грузинами, молдованами, українцями. І на цих війнах вони вбивають своїх потенційних бунтарів.

Це була одна з тих бесід, коли співрозмовник стає добрим другом, і прощаючись знаєш, що завітаєш до нього наступного дня. Переконаний, це не остання бесіда з Юрієм і, дай Бог, щоб вона відбулася під мирним українським небом.

Валентин ТОРБА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...