Корінь зла. Неочевидний

Будь-який лікар знає, що правильно і вчасно поставлений діагноз — це, як мінімум, половина успіху в лікуванні хвороби. А друга половина — реальні дії, складна хірургічна операція, якщо вже, на жаль, без неї не обійтися. Така «соціальна хвороба», як запущений тоталітаризм, який мучить живі сили суспільства з покоління у покоління, особливо якщо ця хвороба не є усвідомленою, — це справді ракова пухлина, для боротьби з якою доцільне і хірургічне втручання методами «політичного скальпеля», і засоби копіткої «хіміотерапії» та продуманої реабілітації. Але обов’язково необхідно діяти, інакше суспільство приречене на безнадійне, перманентне рабство.

Дуже цікавим і повчальним тут є порівняльний аналіз досвіду антитоталітарної денацифікації повоєнної Німеччини. Всупереч поширеним спрощеним та поверховим уявленням, то був дуже непростий, тривалий і багатогранний процес, що остаточно завершився лише наприкінці 1960-х років. Так-от, його порівняння з кількома провалами більш або менш радикальних спроб відмовитись від сталінської спадщини в СРСР та Росії, які здійснювалися за часів Хрущова, Горбачова, Єльцина), з іншого боку, — з наступною брутальною путінською реставрацією «модернізованого» (а подекуди й «чистого», «класичного») сталінізму.

Чому так сталося? Бодай спробувати відповісти на це запитання — просто необхідно. Тим паче, що наші європейські партнери й друзі часом виявляють дивовижне, таке, що вже межує з наївністю, нерозуміння того фундаментального (хоч і далеко не для всіх очевидного) факту, що сталінізм у сучасній Російській Федерації не лише «живе», а часто-густо й перемагає. Сили тоталітарного реваншу (перш за все, геополітичного) «консолідують» і «мобілізують» уже зомбоване, пройняте шовіністичним духом, накачане злобою та агресією російське суспільство. Хотілося б, звичайно, помилитися, але, здається, далеко не всі провідні політики Заходу розуміють це. Як наслідок — купання в «теплому морі» ілюзій (ці голоси лунають у Франції, Італії, Німеччині, Великобританії; значно меншою мірою, і це показово — у Польщі та країнах Балтії): мовляв, Путіну «слід дати можливість зберегти обличчя», «з ним неодмінно слід вести діалог», «Путін є важливим, незмінним партнером Заходу в боротьбі проти «ІДІЛ», «з Росією треба рахуватися» (страх, ось що тут є в наявності) тощо. Навіть «жорсткіший», американський варіант оцінки ситуації: «Треба змушувати Путіна платити дедалі більшу ціну за порушення норм міжнародного права», теж, на превеликий жаль, мало бере до уваги одну дуже просту й вагому річ: російські тирани (Іван Грозний, Петро І, Сталін), до способу мислення й дій котрих дедалі більшою мірою стрімко наближається Путін, завжди були готові платити яку завгодно ціну за зміцнення Великої Держави. Своїх людей не щадили, відтак усіх решта — тим паче... І зупинялися лише тоді, коли зустрічали жорсткий силовий опір. Коли західні лідери нарешті збагнуть, що ця модель влади є абсолютно неєвропейською, побудованою на зовсім інших «цінностях»? Невже проблема навіть не в ілюзіях, а в банальному матеріальному інтересі, що й спричиняє заклики та реальні спроби «домовитися» з Путіним (між іншим, це повною мірою стосується і наших можновладців, принаймні, частини політичного класу).

Але повернімося до нашої теми. Хотілося б поділитись деякими міркуваннями про повоєнну денацифікацію Німеччини (яскравим символом якої став суд у Нюрнберзі, про що ми ще згадаємо) та невдалі «замахи» на сталінську систему в СРСР і Росії (та й багатьох країнах пострадянського простору). Зокрема, хотілося б звернути увагу читачів на таке.

1  Нюрнберзький процес було задумано і проведено як суд над військовими злочинцями, найвищими «бонзами» Третього Рейху, винними у найтяжчому злочині — розв’язуванні агресивної війни проти багатьох народів світу. Цей процес міг відбутися лише й тільки після військового розгрому Німеччини і завершення Другої світової війни. До складу переможної Антигітлерівської коаліції Об’єднаних Націй офіційно входив і сталінський Радянський Союз (шекспірівська «багатозначність» історії!), отже, його представники теж судили високопосадових нацистів. Той факт, що сталінський режим аж ніяк не менш агресивний та кривавий — на Заході багато людей, навіть прогресивних та освічених, не усвідомлювало. Не всі розуміють це і зараз — ще одна ілюзія.

Для того щоб відбувся суд над злочинами комунізму («Нюрнберг-2»), нагальна потреба в якому, на думку автора цих рядків, — безперечна, необхідними є, якщо дивитись на реалії тверезо, без ілюзій, щонайменше, дві передумови. Або ж СРСР (чи Росія як його офіційна спадкоємиця) зазнав би поразки у великій, глобальній війні такого рівня, як Друга світова, був би розгромлений і покараний за агресію проти інших держав (Фінляндія, Угорщина, Чехословаччина, Афганістан). Або ж усередині колишнього СРСР, у державах, які утворились після його розпаду — передусім у Росії та Україні — знайшлись би політичні, соціальні та духовні сили, які були би здатні повторити Нюрнберзький процес і безкомпромісно засудити тоталітарне зло. Таких сил (виступи окремих представників громадськості не змінили ситуації) не було й бути не могло. Адже «кістяк» радянської системи — всевладдя «панівного трикутника» (бюрократичний апарат, армія, держбезпека) з характерним для нього «специфічним» способом привласнення матеріальних благ — зберігся. Зберігається він і нині — щоправда, до нього долучився не на останніх ролях ще й криміналітет.

2  Демонтаж гітлеризму в повоєнній Німеччині суттєво полегшила та обставина, що, попри традиційні авторитарні тенденції доби кайзерів і «залізного канцлера» Бісмарка, в німецькій історії все ж таки був і досвід демократичної Веймарської республіки, яка проіснувала 14 років. Хоч це державне утворення було досить слабким, суперечливим, неоднозначним, проте демократичний досвід у німців таки був. Важливість цього факту за контрастом відтіняє ось така «суха» інформація: демократичний досвід російської державності — це, по суті, десять місяців існування Тимчасового уряду, з лютого до жовтня 1917-го. І все... До того ж, слід зважати на те, що попри всі імперсько-шовіністичні марення (Гітлер виник аж ніяк не на порожньому місці), більшість німецької еліти все ж таки ідентифікувала себе з Європою. Натомість, коли говорити про імперію Романових, СРСР та сучасну РФ — «русский мир» з усіма його наслідками...

3  Сталінізм не можна розглядати як ізольоване явище, тим паче — як психопатологію окремої гіпервладолюбної особистості. Це — закономірний наслідок (і водночас — «отруйний плід») багатовікової російської традиції деспотії й тоталітаризму. Певна річ, більшовики лише розвинули ці традиції в дусі геть нічим не обмеженого насильства. Але важливим є інше — для подолання сталінізму були потрібні — і зараз це так само — як непохитна політична воля панівного політичного класу, помножена ще на особисту мужність, так і системний підхід (освіченість населення) й терпіння. Що з цього є в наявності?

4  Виняткову роль у звільненні німців від нацистських пут у повоєнні роки відіграло духовне очищення нації, тобто покаяння. Людям показували (далеко не завжди з їхньої згоди й охоти), чим був нацизм, що він приніс Німеччині та світові. Це було непросто, адже в перші повоєнні роки серед німецького соціуму було чимало апатичних, заляканих і збайдужілих людей, котрі, навіть побачивши жахи Бухенвальда, реагували так: «А ми тут при чому? Ми нікого не вбивали!» І все ж, моральне очищення завдяки, не в останню чергу, зусиллям таких людей, як Генріх Бьолль, Теодор Адорно, Ханна Арендт, Карл Ясперс, Мартін Німейєр — духовне очищення, яке, поза сумнівом, вимагало часу, терпіння й тривалих зусиль — таки відбулося. А тепер запитаймо себе: чи покаялася сучасна влада Росії (і, що дуже важливо, народ!) за злочини сталінського режиму? Ні. А що це означає? А те, що ці злочини можуть бути повторені знову, в наші дні.

5  Неможливо переоцінити важливість економічної допомоги, яку надав Захід Німеччині, починаючи з 1947 року (план Маршалла). При цьому використовувались досить активно і внутрішні ресурси, вивільнені економічною реформою Аденауера — Ерхардта, які закликали німців: «Від покаяння — до реальних справ, годі розмовляти, час діяти, час відроджувати країну».

6  Цікавими є деякі конкретні деталі реформ у повоєнній Німеччині. Громадяни були розподілені на п’ять таких категорій: а) головні обвинувачені (військові злочинці); б) обвинувачені (багатьох із них було віддано до суду, хоч і не всіх; ішлося про тих, хто свідомо брав участь в акціях нацистів; в) другорядні обвинувачені (члени НСДАП, які не брали прямої участі у злочинах; багатьом із них було заборонено обіймати певні посади); г) співучасники; д) непричетні.

НСДАП було негайно заборонено після завершення війни. Всі нацистські закони були швидко скасовані. Було цілковито усунуто всі сліди нацизму в повсякденному житті німців, всі ці «Гітлер-штрассе», портрети вождів рейху, пам’ятники їм тощо (порівняймо з нашими реаліями!). Лише минулого і цього року «крига скресла». У денацифікації брали участь і радянські «органи»; так, під Бухенвальдом, за свідченням німецького історика й журналіста Томаса Хандріха, було створено 2-й радянський спецтабір, який належав до системи ГУЛАГу (зрозуміло, що й методи там були, м’яко кажучи, дуже специфічні). На темпи денацифікації, особливо політичної, наклав свій відбиток початок холодної війни. Щоб читач відчув, наскільки непростим був цей процес, який знав і свої відкати, наведу один промовистий факт: два президенти ФРН, Генріх Любке (1959 — 1969) і Карл Карстенс (1979 — 1984) у минулому були членами НСДАП... Але поряд із цим та подібними фактами «німецьке очищення» відбулося, а без нього — наголосимо на цьому — не відбулося б і німецького «економічного дива» (тут прямий зв’язок). Процес став цілком незворотним наприкінці 1960-х років, коли молодь почала задавати «гострі» запитання батькам: «А чим ти, тату, займався 20 — 30 років тому?» — коли у 1963 — 1968-х рр. було проведено три великі процеси над катами Освенціму, коли під Штутгартом було відкрито архів злочинів нацизму. І  німецькі ЗМІ доклали багато зусиль до цього.

А як щодо подолання й засудження злочинів сталінізму? Чи можемо ми назвати бодай один процес в Україні чи в Росії (хай заочний, хай посмертний) над катами сталінського ГУЛАГу? Законодавство не дозволяє? А може, проблема в тому, що сталінізм був ядром, основною «опорною конструкцією» радянської тоталітарної системи... 1991 року в Росії цю систему трохи «похитали», але вона вистояла. Спроби трохи «пом’якшити» її за Хрущова, спроби поетапно «демонтувати» її за Горбачова, різкий публічний антисталінізм Єльцина система пережила. І взяла реванш за Путіна. Поки що на сьогодні сталіністська реставрація (яка не обов’язково супроводжується прилюдним вихваленням Вождя, але, по суті, є саме такою) підтримується, активно чи пасивно (друге навіть важить більше) більшою частиною панівного російського політичного класу. Переслідування (у непоодиноких випадках — навіть катування) інакодумців, незаконні арешти, великодержавницька риторика, нетерпимість, пропаганда винятковості росіян та ворожості Заходу, агресія в Україні — все це свідчить про одне: доки сталінізм не буде подолано в Росії, він становитиме реальну загрозу всьому світові. Саме так.