Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

Точка новітньої біфуркації...

Якщо Росія конструює чергову форму самодержавства, то якою має бути відповідь України?
16 січня, 2020 - 18:49
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Дуже показовими є дві паралельні тенденції внутрішньополітичного характеру, які ми можемо спостерігати цими днями в Україні та Росії. Суть у тому, що поки в Москві Путін і його оточення продовжують конструювати міксоване самодержавство, у Києві загострилася внутрішньовидова боротьба і продукування анархії. І не треба зайвий раз пояснювати, наскільки це небезпечно в умовах російської агресії проти України.

Отже, Путін під час послання до Федеральних зборів, окреслив основні зміни, які планується внести до Конституції РФ і які покликані забезпечити владу чинного президента на майбутнє. А ще дуже важливо в контексті міжнародно-правових зобов’язань агресора, що Конституції РФ буде вищою за міжнародне право, якщо воно суперечить Основному Закону. Після цього була відставка російського уряду на чолі з Медведєвим, якого наступного дня Путін призначив заступником голови Ради безпеки РФ. Новим же прем’єр-міністром став Михайло Мішустін.   

Тим часом, в Україні спочатку всі обговорювали мегазарплати топ-чиновників, що, звичайно, неприпустимо в бідній та і будь-якій нормальній країні, а згодом розгорівся скандал із оприлюдненими записами, на яких схожі на голоси прем’єрміністра Гончарука та інших представників Кабміну, а також Нацбанку обговорюють ситуацію в економіці та як пояснити її негативні тенденції Президенту. Схожий на голос Гончарука зокрема каже, що він «повний профан в економіці» або «...поки в нас не буде у Президента відповіді на запитання, у нього буде порожнє місце там, і йому прилітатиме ось ця хрінь на тему облігацій. Вона потрапляє в голову тільки тому, що у нього є туман на цю тему».

Насправді це свідчить не тільки про рівень стосунків і «війну всіх проти всіх» всередині влади, а й про рівень компетентності чинних українських топ-чиновників.

«У розмові прем’єр і ті, хто у нас завідує економікою, визнають, що доходів до бюджету надходить помітно менше, ніж необхідно, економічне зростання вдвічі менше, ніж планувалося, в бюджеті вже діра в 50 млрд грн, яка має тенденцію до розширення до 100 млрд грн. Тобто, країна рухається до дефолту. Співрозмовники розуміють, що це — невиплати зарплат, пенсій, соцдопомоги і стипендій, збої в банківській системі, що призведе до бунтів вкладників банків і соціального вибуху, — пише у Facebook політичний аналітик Олександр Кочетков. — При цьому вони поняття не мають про причини того, що відбувається (хоча вона очевидна — це саме їх бездарне і злодійкувате управління економікою!). Вони не шукають шляхів, як зупинити кризу, що насувається, не виробляють антикризові заходи, не збираються залучати антикризових фахівців. Ні, їх хвилює тільки, як переконливо наспівати Зеленському, який ставить правильні питання, якусь туфту. І що «все хорошо, прекрасная маркиза», і можна і далі збагачуватися на піраміді ОВДЗ та інших схемах і виписувати собі захмарні премії «за успіхи в економіці». Ось це і є справжня біда...»

Останнім часом в Україні періодично зливають записи-прослуховування з високих кабінетів, які використовуються як інструмент боротьби одних груп впливу проти інших. Варто пам’ятати, що причинно-наслідковий зв’язок тут досить глибокий. Згадаємо «плівки Мельниченка», на яких зокрема зафіксовані злочини проти громадського діяча Олексія Подольського (викрадення і побиття) та журналіста Георгія Ґонґадзе (вбивство). Скоро буде 20 років, але остаточної крапки в частині замовників досі немає. А безкарність, як відомо, породжує ще більшу безкарність. Тому сьогодні, ми спостерігаємо нові записи і нові історії, після яких немає ніякої відповідальності за законом.    

«Останні роки переконливо показали, що конфлікт з Росією ми не збираємося вигравати за рахунок розумних рішень, швидких реформ і проривів. Вся наша стратегія зводиться до того, щоб сподіватися на авось і те, що у Москви справи будуть ще гірше, ніж у нас, — пише у Facebook експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко. — Вчора (в день промови Путіна. — Ред.) серед іншого стало ясно, що в частині стратегічного планування і бачення майбутнього Кремль вирвався далеко вперед. Поки наші активісти, які випадково опинилися неподалік від влади, займалися демагогією і злодійством, в Москві так-сяк, але сформулювали власне бачення майбутнього і свого місця в ньому. На п’єдестал спорудили державність. Небезпечну для нас, авторитарну, з культом особистості і всім таким — але державність. Ресурсів для її зміцнення у них вистачає. Вміння і готовність приймати складні рішення і йти на ризик — теж. Їх зміни до конституції будуть виглядати куди як більш легітимними, підготовленими і системними, ніж наші. Путін, на відміну від нас, в більшій мірі дивиться в майбутнє, ніж у минуле. Нам всім буде смішно і весело від російських ток-шоу, риторики улесливих чиновників і текстів пропагандистів. Але за ними буде інша російська реальність часом грубо, часом тонкої — але гри. А що буде за нашими суцільними веселощами, обговоренням прослуховувань і нескінченним карнавалом?».

У нашій історії було чимало Руїн, і, схоже, сьогодні ми маємо ознаки чергової з них. Дефіцит історичної освіти у політиків не може уберегти країну від тяжких наслідків. Адже безкінечні скандали і постійні протистояння, коли немає відчуття межі, яку не можна переходити, бо це удар по національних інтересах, підважує і так слабкі інститути держави. Головний редактор «Дня» неодноразово наголошували, що якщо Росія намагається успадкувати всі форми державності, то Україні, на жаль, нав’язати — всі типи Руїни. Як в таких умовах протистояти Москві?

«ВНУТРІШНІ ЗМІНИ ВСЕРЕДИНІ ВОРОЖОЇ ДЕРЖАВИ ВИМАГАЮТЬ ПЕРЕНЕСЕННЯ УВАГИ НА СВОЮ ВНУТРІШНЮ ПОЛІТИКУ»

Вікторія ПОДГОРНА, народний депутат України, фракція «Слуга народу»:

— Путін зробив неочікуване зовні звернення (яке традиційно було навесні) саме після нового року — як чіткий сигнал початку трансформаційних змін політичної системи в Росії. Пропозиції Путіна багато в чому перетинаються з кейсом Казахстану, коли Назарбаєв спробував відійти від монархічного сценарію і зайняв позицію арбітра нації. Однак на відміну від Казахстану Путін більш ґрунтовно підійшов до принципу розподілу своїх самодержавних повноважень в перспективі 2024-го року, хоча реально з 2021-го — виборів у Держдуму. Таким чином, щоб налаштувати політичну систему до потреб свого відходу від політики при збереженні чинних еліт та політичного курсу. Це можна було б назвати політичною реформою, якщо б Путін відмовився від контролюючої ролі Президента. Однак на практиці, незважаючи на те що позиції Держдуми та частково Ради федерації збільшуються, президент залишається в ролі точки контролю всіх ключових політичних процесів — він контролює законодавчу діяльність Держдуми, має вплив на зняття прем’єра та членів уряду, і головне президент отримує новий політичний інститут, який раніше був лише дорадчим органом при главі держави — Державну Раду (таку собі «боярську раду» при царі), оскільки всі губернатори та ключові чиновники будуть входити в такий орган, а президент буде безпосередньо контролювати, через Держраду, всі ключові рішення, політику в Росії.

Зрозуміло, що такі новації запропоновані не просто з «доброї волі» Путіна. Нинішній керманич РФ та політична еліта Росії добре відчуває значне зростання очікувань в російському суспільстві на оновлення, особливо серед молоді та в містах. Незважаючи на рейтинги — у росіян накопичилося занадто багато претензій до нинішньої російської влади та втома від Путіна. Російське суспільство все менш мобілізоване, що традиційно є одним з ключових чинників російської політики. Спроби мобілізувати росіян через зовнішню агресію як це було в 2014—2018 роках має все менший ефект. Навіть офіційна соціологія показує — росіяни не хочуть, щоб Росія спрямовувала агресію щодо інших країн. Тобто хоч би як не хотів Кремль утримати владу за рахунок зовнішніх кроків та імперської стратегії — ігнорувати внутрішню ситуацію і настрої в російському суспільстві не вийде. Потрібні зміни внутрішньої політики. Путін та політичні еліти Росії вирішили піти шляхом змін Конституційного дизайну політсистеми без зміни сутності політики. Тобто зімітувати зміни. Оскільки ніяке оновлення Конституції навіть з консультативним опитуванням (плейбісцитом) росіян не змінять ані чинну політичну еліту, ані політичний курс, ані сутність російської держави. Навпаки запропоновані конституційні зміни — погіршать можливості російського суспільства для участі і впливу на державну політику РФ, навіть на місцевому рівні. Путінські конституційні реформи остаточно зносять незалежність судів, та зливають місцеве самоврядування з державою (підпорядковуючи його централізованій владній вертикалі).

Єдине що Путін пропонує з послаблень для політичної конкуренції — з метою «спустити пару» в російському суспільстві — це збільшення повноважень Держдуми, наступні вибори 2021 року обіцяють вперше бути як мінімум цікавими для виборця і непрогнозованими за результатами. І в цьому, можливо, закладена та «міна прихованої дії», яка може спрацювати навіть поза волі і розрахунків путінських розробників реформи.

Стосовно впливу таких трансформаційних змін в РФ для України — я б оцінювала це більше зі знаком «+», ніж «-». Будь-які внутрішні зміни всередині ворожої держави вимагають перенесення уваги та контролю більше на внутрішню політику, і зменшення можливостей для посилення агресивної політики зовні. По-друге, зрозуміло що ніякі внутрішні зміни не були б оголошені, якщо б російське суспільство не втомилося від постійної політики мілітаризму і зовнішньої агресії/експансії. А це означає для України, що найближчим часом Кремль змушений буде зосередитись на врегулюванні перш за все внутрішніх проблем і шукати інші (судячи з обіцяних в зверненні Путіна соціальних «пряників») соціальні інструменти для підтримки єдності і стабільності в російському суспільстві. Що в цілому дає Україні шанс для продовження власних реформ і консолідації українського суспільства. Можна сказати що з 2020 року починається інший етап для Росії, незважаючи на всі спроби зберегти самодержавну владу Путину та діючим силовим російським елітам, пов’язаний з трансформаціями. Результатами яких, незважаючи на спроєктовані механізми контролю кордонів трансформацій, все одно можуть бути неочікуваними для розробників.

«УКРАЇНІ ПОТРІБНА НАЦІОНАЛЬНА ЗБІРНА-ДЕРЖАВНИКІВ І КОМАНДНА ГРА ДЛЯ ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ»

Ганна ГОПКО, народна депутатка України VIII скликання:

— Путінське послання лише укріплює попередньо озвучені стратегії щодо імперських амбіції РФ. Ще у лютому 2018 р. Сурков у статті «Долгое государство Путина» окреслював вектор руху РФ часів Путіна. Імперська загарбницька ідеологія з Московії, Радянського Союзу і нинішньої РФ не змінилася. Україні треба бути готовою до повномасштабного вторгнення чи підриву державності гібридними методами. Їхня мета — або завоювати, або знищити Україну. Це екзистенційна боротьба.

Де візія української нації як лідера регіону, зважаючи на геополітичне значення України? Де стратегія нейтралізації РФ як загрози західній цивілізації?  Потрібно підвищувати інтелектуальний рівень громадян, більше читати, укріплювати ідентичність. А головне знати, що якщо в України буде чітка стратегія демократизації РФ, то кремлівська імперія — це колос на глиняних ногах. Для цього в Україні потрібна національна збірна-державників і командна гра для захисту чітко зрозумілих національних інтересів.

Після відкритого акту агресії на Азовському морі 25 листопада 2018 року, згодом заяв спікера Держдуми Володіна та президента Путіна про «исконно русскиє земли» — маємо чітко інвестувати ресурси в посилення обороноздатності на морі. Путін хоче перетворити Чорне море на московське озеро, тому активно здійснює мілітаризацію Криму, повзучу економічну окупацію.

Незалежність ПЦУ є екзистенційною загрозою для «русского мира». Тому держава має докладати дипломатичних зусиль для продовження визнання ПЦУ іншими православними церквами.

У посланні Путіна є стратегія, а в українського Президента — більше піар і бажання сподобатися електорату. Висновків українська влада з останніх заяв та дій Кремля не робить.

Іван КАПСАМУН, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ