ГОРАЦIЙ із ПРИПУТНIВ
Твори, про які йдеться («Про правду і великодушність благодійників» та «Про правосуддя начальників»), надзвичайно цікаві з багатьох поглядів. Передусім, ці поетичні трактати вкрай зухвалі! «Цар без правди мертвий», — писав С.Климовський. І далі малював картину того морального занепаду, на який прирікає суспільство правитель, який «пада... у прірви погані». Темнота, брехня, лють, «моральні хвороби» — ось плата за зневажання правди. «Правди нелюбитель» не гідний бути царем, твердить Климовський, адже він за життя стає «мертворуким»... Автор моралізує, обіцяючи, що благодать проллється з небес тільки тому, хто «діло при правді виконать візьметься». І це не холодне вчене моралізування, а пристрасне заклинання, розрахована на «педагогічний» ефект демонстрація моральної дилеми:
Лучше в нищих глад с правдою и хлад терп - ьти, Нежели, царем быв, правди не им - ьти:
Був серпень 1724-го — саме таку дату виведено в кінці рукопису. Дослідники творчості С.Климовського Г.Нудьга та Вал.Шевчук цілком правомірно звернули увагу на політичний контекст, у якому з’явилися адресовані Петрові I трактати «харківського козака». Політика помсти Україні «за Мазепу» дала страшні наслідки. Пограбовано економіку, винищено чимало люду, введено обмеження на українське книгодрукування. 1722 року скасовано гетьманщину. Правити Україною відтепер повинна була «Малоросійська колегія» на чолі з бригадиром Вельяміновим. Павло Полуботок, який подався до Петербурга «виговорювати» для українців бодай куці права, додому не повернувся — помер у фортеці після жорстоких катувань...
Слова поетичного послання С.Климовського змушують згадати монолог Полуботка в «Історії русів», так само звернений до Петра I: «Правота и кротость, суд и милость суть единственное достояние всех Монархов мира сего, и законы, управляющие всем вообще человечеством и охраняющие его от зол, есть точное зерцало Царям и Владыкам на их должность и поведение, и они первые блюстители и хранители им быть должны. Откуда же происходит, что Ты, о Государь! поставил себя выше законов, терзаешь нас единою властию своею?..» Інтенції в обох випадках — одні й ті ж: нагадування правителю про правоту, суд та милосердя, застереження щодо згубності тиранії, але iснує й суттєва відмінність: у Климовського домінує морально-філософське начало, тоді як патріотичний монолог Полуботка сповнений політичної пристрасті...
Покаравши Полуботка, Петро I, як відомо, й сам незабаром завершив свої земні справи. Але чи встиг він прочитати послання Климовськогоі? I яким шляхом вони взагалі потрапили до царя? Зрештою, якою була — хоча б у найзагальніших рисах — біографія поета-вільнодумця? На ці питання немає відповідей. Є тільки версії. Історію життя С.Климовського, як правило, пов’язують з Києво-Могилянською академією, в якій він начебто навчався (хоча в енциклопедії «Києво-Могилянська академія в іменах» згадок про Климовського немає). М.Карамзін вважав його самородком, «учнем природи», якого, на жаль, «не довчило мистецтво». Навряд чи такий погляд має підстави, оскільки твори поета, які дійшли до нас, свідчать про добре знання ним мов, літератури й філософії. Серед тих, хто був Климовському духовно найближчим, першим слід назвати Горація.
Загадкою залишається питання про те, в яких роках жив поет. Ясно тільки, що життя його було дуже довгим, може навіть понадстолітнім. У 1724 р. він, судячи з усього, був зовсім молодою людиною. Можливо, невдовзі йому й справді довелося рятуватися від гніву монарха, розлюченого переданими йому посланнями? У всякому разі, десь наприкінці ХVIII ст. Климовський закінчував своє життя аж у степах колишнього Дикого поля, де він заснував разом із приятелем хутір Припутні. Саме тут старого поета застав якийсь Микола Левицький, який у 1818 р. надрукував на сторінках харківського журналу «Украинский вестник» свій нарис-спогад «Деревня Припутни (Херсонской губ., Елисаветгр. уезда)». (Нарис цей «розкопав» Григорій Нудьга і вмістив його в своїй книжці «Козак. Філософ. Поет», яка побачила світ уже двома виданнями.)
Левицький детально описав свої дводенні гостини в старого Климовського... В середині 1990 х, знімаючи з кіровоградським режисером Володимиром Мощинським телефільм «Вільнодумець», ми поїхали в Припутні, взявши в провідники краєзнавця з Нової Праги Федора Миколайовича Плотніра. Це саме він, прочитавши дослідження Г.Нудьги, зумів за старими (1888 року) описами земель Олександрійського повіту відшукати оті забуті й загублені Припутні! Тепер це землі Знам’янського району Кіровоградськоі області. Якщо їхати з обласного центру в напрямку Олександрії, то повернути слід біля села Васине, потім кілька кілометрів степової дороги — і ось вона глибока балка, де колись уперше з’явився зі своїм приятелем Семен Климовський.
Села давно немає: останні мешканці вибралися звідси під час голодомору 1932—1933 рр. Зате краєвиди нікуди подітися не могли. На дні балки блищить (так само?) великий став, навпроти якого, на пагорбі біля Хомчиного гаю, в оточенні високих тополь стояв будиночок Климовського, в якому й гостював Микола Левицький. Старого козака він застав з Горацієм і Вергілієм у руках. Селяни в солом’яних брилях якраз поверталися з поля. Заходило сонце. Господар повів гостя на гору — щовечора він так проводжав небесне світило. Левицькому запам’яталися слова про те, що сенс має тільки те життя, про яке можна сказати, що воно — добродійне: добродійністю пройняті були і взаємини Климовського та селян: картинка, яку малює М.Левицький, майже ідилічна. Частина цієї ідилії — житейські поради мудрого «пана» Климовського, а також пісні, якими він обдаровує сільську молодь. Згадується в нарисі й пісня «Їхав козак за Дунай» («исправленная и улучшенная, ...известная на моей родине», — додає Левицький).
Щодо популярності цієї пісні С.Климовського, то вона безпрецедентна. Достеменно відомо, що її співали вже в середині ХVIII ст., в т.ч. й у північній столиці Росії. Сюжет твору навряд чи варто прив’язувати до якоїсь історичної події (скажімо, заснування Задунайської Січі чи військового походу на Балкани). Та й сам «Дунай» у фольклорній традиції нерідко символізує ПРОСТО РІКУ. Мотив розлуки козака з коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають підстави називати її романсом. В добу романтизму було написано чимало нових текстів, які виконувалися на мелодію «Їхав козак за Дунай». Їх автори — такі популярні російські поети першої пол. ХIХ ст., як О.Мерзляков та О.Сомов. Композитори, мовби змагаючись, створювали все нові й нові варіації на теми української пісні. Ось лише кілька творів, яким вона дала дихання: арія Лести в опері віденського композитора Ф.Кауера «Леста, дніпровська русалка» (1803), опера К.Кавоса «Козак- стихотворец» (1812), вірші юного О.Пушкіна «Козак» та О.Дельвіга «Поляк», дивертисмент «Гуляння на Воробйових горах» С.Давидова (1816), варіації для скрипки з оркестром О.Аляб’єва (1818)... 1860 року, вмістивши у збірцi «Старосвітський бандуриста» твір С. Климовського, М.Закревський зауважив, що ця пісня «відома всій освіченій Європі».
Г.Нудьга у своїй книзі про С.Климовського оповів цікаву історію «вживлення» пісні «Їхав козак за Дунай» у німецький фольклор. 1808 р. у Чорному лісі під Баден-Баденом місцева знать влаштувала «садове свято», в якому брали участь і гості з Росії. На святі був присутній композитор Х.Тідге, який, почувши пісню про розлуку козака й дівчини, здійснив вільну переробку твору, — і з того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним скарбом.
А ще через вісім років за обробку пісні «Їхав козак за Дунай» узявся сам Бетховен! Композитор був у приятельських стосунках з Андрієм Розумовським, послом Росії в Австрії, який у своєму віденському палаці зберігав велику кількість музичних видань. Син останнього гетьмана Малоросії, А.Розумовський мав сентимент до землі й культури своїх предків. Пам’ять про Батурин жила в цій родині. Можливо, не без впливу Розумовського Бетховен і зацікавився українським музичним фольклором. В обробці генія пісня «Їхав козак за Дунай» оновилася; голос, який її виконує, зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі; притаманна оригіналові маршовість поступилася більш повільним і ніжним тонам.
Свій телефільм про Климовського ми не уявляли без цієї чарівної бетховенської обробки. Але й українська наша пісня в ньому, звісно, звучить — чотирма голосами її співає квартет «Явір»...
Чи міг уявити сивочолий Горацій із Припутнів (чия могила за якихось три десятки кілометрів від Кіровограда давно потрапила під плуги), що доля виявиться такою прихильною до його пісні, що облетить вона всі материки, що потрапить до німецького фольклору, що співатимуть її навіть американські ковбої? Інколи згадуємо про неї й ми, українці, — талановита й безтурботна нація, яка, здобувши незалежність, кожен прожитий рік проводжає під наростаюче шумовиння російської попси...
