Територія нищівної експлуатації: чого хотіли більшовики від України?
Замість вступу. Історія Української революції 1917—1920 рр. багата на драматичні події, які віддзеркалюють пошуки національною політичною елітою за участю різних верств населення шляхів утвердження демократичної державності, захисту від внутрішніх та зовнішніх ворогів, визнання міжнародною спільнотою, порозуміння з радянською Росією. У влади більшовиків склалися напружені відносини з проголошеною на початку листопада 1917 р. Українською Народною Республікою (УНР). У ході їх з’ясування потрібно було відповісти на принципове питання: чого домагалася більшовицька Росія від демократичної України?
«Вживати найенергійніші, революційні заходи для посилки хліба, хліба, хліба!!! Заради бога! Вже зміст цієї ленінської цитати дозволяє розпочати відповідь на це питання. Треба нагадати, що більшовики мали своє уявлення щодо України як житниці та сировинного придатку для радянської Росії, з чим не погоджувалася УНР. Тому Ленін і Троцький почали готувати проти неї повстання з метою повалення. Та їхня спроба не вдалася. Українізовані війська колишньої царської армії в листопаді 1917 р. оточили змовників, роззброїли їх та вислали до Росії.
• Більшовики побачили в УНР одного з реальних суперників у боротьбі за владу в Україні. Розгорнулася ідеологічна війна, щоб дискредитувати Центральну Раду, експлуатувалася ідея скликання Всеукраїнського з’їзду рад для її переобрання. Сигналом для цього стала вимога наркома з національних справ радянської Росії Й. Сталіна провести в Україні референдум з питань самовизначення. Було заявлено, що РНК Російської Федерації буде рахуватися лише з урядом, створеним на підставі його результатів. При цьому влада в Україні повинна належати радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. Вони разом із Центральною Радою, або ж без неї, повинні скликати Всеукраїнський з’їзд рад для волевиявлення мас. Тільки у такому випадку РНК зможе визнати владу Центральної Ради.
Для тиску на Київ Петроград використовував й фінансові важелі. Він припинив надходження в Україну готівки, створивши в суспільстві напруження. Коли уряд УНР звернувся до Ю. Пятакова, який на той час обіймав посаду комісара Державного банку в столиці Росії, з вимогою надати 90 млн рублів для покриття заборгованості робітникам, той заявив, що постачання України фінансами відбудеться за умови визнання влади рад в республіці та допуску їхнього представника як комісара у Київську контору Держбанку.
Більшовики були роздратовані своєю поразкою при переобранні складу Центральної Ради на початку грудня 1917 р. на І Всеукраїнському з’їзді рад, скликаному в Києві. Їхні делегати, опинившись там у меншості, були змушені виїхати до Харкова, де на той час проходив обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну, об’єднатися з ними та проголосити себе легітимним І Всеукраїнським з’їздом рад.
• 12 (25) грудня 1917 р. більшовицький з’їзд рад у Харкові проголосив Україну Республікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та визнав її федеративною частиною Російської республіки. Було обрано Всеукраїнський центральний виконавчий комітет та сформовано перший український радянський уряд — Народний Секретаріат, зразу ж визнаний Раднаркомом радянської Росії, що стало головною передумовою інтервенціоністської політики російських більшовиків проти України.
Яскравим прикладом експансіоністських намірів радянської Росії було звернення її уряду, написане В. Леніним і Л. Троцьким, «До українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». У цьому відверто нещирому документі більшовики заявляли про своє визнання всього, що «торкається національних прав» і «національної незалежності українського народу», «зараз же, без обмеження та безумовно». Проте Раду звинувачували в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде «цілком буржуазну політику, яка давно вже виявляється в невизнанні Радою радянської влади на Україні». Звинувачення Ради в дезорганізації фронту, роззброєнні радянського війська, в підтримці генерала Каледіна були вигадками, пошуками приводу до війни з демократичною Україною.
• Саме це передбачалося в ультиматумі. У ньому зазначалося: якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді на звинувачення, то «Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні».
Отримавши ультиматум, Генеральний Секретаріат негайно надіслав відповідь до Москви, в якій наголошував на суперечливих твердженнях у цьому документі «Не можна одночасно визнавати право на самовизначення аж до відокремлення і в той же час робити грубий замах на це право», — зазначалося у відповіді. Генеральний Секретаріат не сприймав форми політичного правління в радянській Росії, які «загалом не викликають заздрості» через «грубу сваволю та нищення свободи» і «не вважає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу».
Така відповідь не влаштовувала уряд радянської Росії. Було вирішено «поставити на коліна» Центральну Раду, силою зброї знищити УНР та розпочати першу більшовицьку інтервенцію проти України. В. Ленін у своїх директивах до В. Антонова-Овсієнка та Г. Орджонікідзе так пояснював справжню причину такої уваги до сусідньої держави: «Заради бога, вживайте найенергійніші і революційні заходи для посилки хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може околіти. Особливо поїзди і загони. Збір і зсипка. Супроводжувати поїзди. Повідомляти щоденно. Заради бога!»
• Дійсно, від українського хліба залежала доля голодної, пролетарської Росії. Як зазначалося на засіданнях Всеросійського з’їзду раднаргоспів у травні-червні 1918 р., «Україна є тим резервуаром, з якого Великоросія черпала свої хлібні запаси», «саме тут скупчувалася найголовніша частина лишків». Якщо від Росії відпадуть хоча б три південні райони в Україні, — підкреслив один із доповідачів, — то радянська влада втратить 55% врожаю пшениці, 28% жита, 20% вівса, 26% ячменю. До того ж, відверто заявляли виступаючі, в Україні «скупчувалася найголовніша частина лишків, які ми в той же час викидали на ринки Західної Європи».
Для виконання ленінських розпачливих вказівок в Україну з півночі перекинуто 30-тисячне угрупування Червоної армії, яке наприкінці грудня 1917 р. зайняло Харків, Полтаву, Чернігів. Проголошення самостійності УНР ще більше активізувало агресивний порив більшовицьких військ, які наприкінці січня 1918 р. розпочали наступ на Київ, а 8 лютого за новим стилем після шаленого обстрілу центральної частини увійшли до міста та з надзвичайною жорстокістю почали розправу з мирними жителями, яка продовжувалася три тижні. Центральна Рада та уряд України змушені були залишити столицю та виїхати до Житомира, а потім на Волинь (Сарни).
Саме в цей час у Брест-Литовському проходили переговори Німеччини та її союзників із радянською Росією, розпочаті з ініціативи більшовиків 1 грудня 1917 р. З 12 грудня в переговорах як самостійна сторона почали брати участь представники УНР. 9 лютого 1918 р. мирний договір між УНР з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією, з іншого, було підписано. Держави Четверного союзу визнавали незалежність України та зобов’язались надати їй збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Разом з тим, упродовж першої половини 1918 р. Центральна Рада мала поставити Німеччині й Австро-Угорщині велику кількість сільськогосподарської продукції.
• Згідно з мирним договором німецько-австрійські війська в березні 1918 р. увійшли в Україну та установили окупаційний режим, який забезпечувався присутністю майже півмільйонної армії для вивезення продовольства та сировини. Нечисленні червоні військові частини залишили межі України. До Києва прибули німці, а з ними Центральна Рада та її уряд. Так закінчилася перша більшовицька інтервенція проти України.
Шлях до хліба пробито. Але для цього потрібно було ретельно готувати другу інтервенцію проти демократичної України. Цю роботу більшовики розпочали восени 1918 р. Раднарком РСФРР 11 листопада зобов’язала Реввійськраду республіки протягом 10 днів підготувати війська для походу на Україну. 17 листопада спільним рішенням ЦК РКП(б) і РНК РСФРР було створено керівний орган під назвою «Реввійськрада групи військ Курського напрямку» (В. Антонов-Овсієнко, Й. Сталін, В. Затонський, Ю. Пятаков). Сама ж група військ складалася з двох українських (Богунської та Таращанської) і кількох російських дивізій загальною кількістю 22 тис. бійців, які чекали наказу на початок виступу проти УНР.
Уся повнота влади знаходилася у руках цієї реввійськради. Проте для прикриття її діяльності 28 листопада 1918 р. в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Пятаковим, розташовуваний в м. Мала Суджа, який отримав негайно визнання Росії. Він заявив про перехід усієї влади в Україні до рук Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. 30 листопада 1918 р. опубліковано його маніфест про повалення влади гетьмана П. Скоропадського.
• У конфіденційному листі до командувача Червоної армії І. Вацетіса В. Ленін так пояснював справжню мету формування такого маріонеткового уряду: «...обставина має ту добру сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естонії розглядати рух наших частин як окупацію й створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів».
• Наступ радянських військ на Україну розпочався з нейтральної смуги у районі Малої Суджі наприкінці листопада 1918 р. у напрямах на Харків та Київ. На запитання голови уряду УНР В. Чехівського, чому російські війська без оголошення війни рушили на Україну, нарком закордонних справ Росії Г. Чичерін відповів, що цю акцію проводять не збройні сили його держави, а армія Директорії з одного боку, і війська незалежного радянського уряду України, — з другого Радянська Росія проігнорувала дипломатичні зусилля Директорії, яка хотіла владнати конфлікт під час переговорів її делегації з Г. Чичеріним. Оголошена 16 січня 1919 р. урядом УНР війна радянській Росії вже не могла вплинути на хід воєнних подій.
3 січня 1919 р. червоні частини захопили Харків, куди прибув Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, цілковито залежний від Москви. 6 січня ним було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку. 5 лютого червоні вступили в Київ, куди 11 лютого переїхав радянський уряд. До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль більшу частину України в межах колишньої Російської імперії. Директорія та її уряд змушені були переїхати до Вінниці й відтоді часто змінювати місце свого перебування.
Водночас із активним наступом радянських військ проти збройних сил Директорії активізував свою діяльність Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, голова якого Х. Раковський, призначений на цю посаду ЦК РКП(б), заявив про безумовне виконання всіх його розпоряджень і наказів, оскільки уряд не є самостійним і «не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду групи Курського напряму «Реввійськрадою Української радянської армії», «щоб можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ». «Тобто, проводити ту політику, — наголошував Х. Раковський, — яка була розпочата утворенням Тимчасового робітничо-селянського уряду».
• Уряд радянської України в січні 1919 р. продекларував програму політичних і соціально-економічних перетворень в республіці, щоб «довести соціалістичну революцію до кінця». Було чітко визначено перспективи розвитку українського села, бо «найголовнішим завданням земельної політики є перехід від одноосібного господарства до товариського» через радгоспи, комуни, артілі, тощо. Під гаслом «Земля — селянам!» в Україні почали створюватися саме такі форми «товариського землекористування», як найкращий спосіб для досягнення соціалізму в землеробстві, що викликало масове обурення сільського населення.
Як і в РСФРР, в Україні запроваджувалася політика воєнного комунізму. Уже 11 грудня 1918 р. уряду було надано повноваження на проведення продовольчих заготівель в усіх захоплених Червоною армією районах, що означало перехід боротьби за хліб до примусових методів. 5 лютого 1919 р. був опублікований закон УСРР «Про вилучення хлібних лишків». До кожного села було доведено план здачі зерна державі. Передбачалося до 1 червня 1919 р. отримати 800 тис. тонн зерна. Отже, запрацювала продрозкладка, при цьому враховувалися «лишки врожаю 1919 р. та попередніх років.
• Заради хліба та поживи для голодної Росії в Україну направлялися сформовані в Москві та Петрограді робітничі продовольчі загони. Достатньо таких воєнізованих загонів з партійних, комсомольських, державних працівників було створено й місцевими радянськими органами в Україні. Більшовики були переконані, що в республіці є величезні залишки хліба й «треба його дати й російському голодуючому робітнику та й дати стільки, скільки йому треба». До уваги не бралося, що запасів цього міфічного хліба Україна просто не мала.
• Запровадивши політику воєнного комунізму в Україні, російські більшовики розпалили повстанську війну проти себе в українському селі. Селянство, приречене на голод, не хотіло віддавати залишки хліба. Його невдоволення більшовицько-радянським режимом швидко наростало. Уже в березні-квітні 1919 р. в Україні почалися виступи селян проти політики воєнного комунізму під гаслами «Геть комуну!», «За радянську владу — без комуністів!» Якщо на початку 1919 р. повстанські сили, очолювані отаманами Махном, Григор’євим, Зеленим, вступали в союз із більшовицькими формуваннями проти Директорії, то розпізнавши антиселянську, антиукраїнську політику російського більшовизму, до травня 1919 р. вони виступали проти радянської влади. Повстанський селянський рух став масовим, охопивши всю територію України.
ЦК КП(б)У оцінив селянський повстанський рух, який виявився з особливою силою влітку — восени 1919 р., як вияв куркульської контрреволюції, яку необхідно нещадно придушити. У липні 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони прийняла постанову «Про придушення куркульських та білогвардійських заколотів на селі», яка передбачала низку заходів, спрямованих проти селянських виступів. Зокрема, запроваджувалися: кругова порука серед мешканців села чи району, репресії за переховування зброї, застосуванні військової блокади тощо. Проти повстанців діяли регулярні військові частини, але їх опір придушити не вдалося. У грудні 1919 р. В. Ленін назвав серед регіонів, де є найбільше надлишків хліба, й Україну, селянство якої виступило проти радянської влади, позиції якої тут були хиткими.
• 4 травня 1919 р. армія Денікіна розпочала наступ на Україну у двох напрямах: на Київ і Одесу. РНК Росії і України оголосили мобілізацію робітників, селян під гаслом «Всі на боротьбу з Денікіним!». Проведена мобілізація збільшила кількість бійців Червоної армії. 16 травня в Україну прибув голова Реввійськради РСФРР Л. Троцький, який за вказівкою В. Леніна почав методом «розпеченого заліза» викорінювати в регулярній армії «партизанщину», зміцнювати бойовий дух червоноармійців.
Проте адміністративно-командні й репресивні заходи Л. Троцького не поліпшили становище Червоної армії. Під тиском денікінців 24 червня 1919 р. білі ввійшли до Харкова, 28 — до Катеринослава. 1 серпня червоні здали Полтаву, 18 серпня — Миколаїв, 23 серпня — Одесу. 30 серпня радянські урядові установи змушені були залишити Київ. Радянська влада в Україні була ліквідована. Дещо пізніше, 2 жовтня 1919 р., розпущено ЦК КП(б)У. Більша частина території України потрапила під контроль А. Денікіна.
Так закінчилася друга більшовицька інтервенція проти України. Російським більшовикам «забрякло найголовнішого: розуміння української революції. Так само як і в свій перший прихід на Україну, вони й тепер з’ігнорували місцеві умови життя, підвели весь рух під руську мірку й відповідно до того стали пхати життя в свої рямці. Пхали до того, що рямці луснули й довелося тікати від хвиль життя, що полилося через ті вузькі й калікуваті рямці».
• «Нам конче потрібно повернути Україну до Росії». Установлений білогвардійцями в Україні окупаційний режим виявився ще реакційнішим, ніж попередній більшовицько-радянський, в цьому переконалося населення республіки. На захоплених територіях «півдня України», поміщикам повертали маєтки, землі, на селі встановлювався продовольчий податок, не менший за обсягом, ніж більшовицька продрозкладка. Така політика відштовхувала селян від нової влади. Уже восени 1919 р. у повстанських загонах, які виступили проти Денікіна, налічувалося не менше 100 тис. бійців. Біла армія була поставлена перед загрозою повної катастрофи.
Розмах і масовість повстанського руху в Україні проти білогвардійського окупаційного режиму створили сприятливі умови для початку третьої інтервенції проти демократичної України з боку радянської Росії. Попередні уроки більшовицької окупації та політики воєнного комунізму були враховані більшовиками з користю для себе. Перед черговим наступом їх агітаційно-пропагандистська машина запрацювала на всі оберти, щоб закамуфлювати справжню суть інтервенції.
Це досить переконливо засвідчує «Таємна інструкція Троцького щодо окупації України», яка була знайдена військами УНР під Бірзулею в захопленому штабі радянської дивізії. Цей документ був надрукований за кордоном уже в лютому 1920 р. Інструкція є вершиною фарисейської, імперської політики більшовиків. У ній автор відверто попереджував агітаторів: «Те, про що тут говорили в Росії відкрито, в Україні можна шептати на вухо, а то й цілком не говорити. Вміти мовчати — це також одна з форм красномовності».
• Троцький висловлював надію: «Готуючись до третього походу на Україну, Совєт Народних Комісарів сильно сподівається, що Ви не осоромите землі руської. Для полегшення ж Вам Вашої праці я вважаю своїм обов’язком товариським подати такі вказівки. Ні для кого не секрет, що не Денікін примусив нас залишити землі України, але величезне повстання, яке підняло проти нас сите українське селянство. Комуни, чрезвичайку, продовольчі загони і комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі. В нім прокинувся приспаний сотні літ дух запорожців і гайдамаків. Цей страшний дух, який кипить і бушує, як сам Дніпро на своїх порогах, велить українцям творити чудеса завзяття. Тільки безмежна довірливість і уступчивість кожний раз нівечили задоволення українців».
Головним завданням радянської влади залишалося зміцнення «диктатури пролетаріату й союзу робітничого класу з трудящим селянством». Боротьба за хліб, вугілля, залізо, руду з позиції великодержавного шовінізму продовжувалася в умовах всевладдя більшовицької партії в Україні.
