Бідна людина не та, у якого немає ні гроша в кишені, а та, у якої немає мрії
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Тисячолітній Володимир

Великий хреститель України-Руси та його слід в історії
5 березня, 2015 - 16:48

Закінчення. Початок читайте «День» № 29-30, 34-35

•  Боротьба Москви за першість у православному слов’янському світі закінчилася присвоєнням Володимира московським історичним дискурсом, трансформацією його у фігуру загальноруського значення. На початку XV ст. епітет князя Володимира набув своєї остаточної форми — «святой равноапостольный самодержец Руския земли». Від середини XV ст. пошанування св. Владимира набуває у Московському князівстві рис державно-церковного культу. В XV ст., за спостереженнями дослідників, Служби  святому князю Володимиру збільшуються більше ніж удвоє, складаються  новый канон, стіхіри, кондаки та інші піснопіння. Основний ідейний зміст служб уславлення Володимира визначався через аналогії київського князя із апостолом Павлом та імператором Костянтином й біблійним Мойсеєм. У цих та інших пам’ятках він  називається  «начальником» і корінням православної віри, духовним батьком Київської і Московської Русі.

Значення Володимира як фігури історичної ідентифікації в Російській імперії суттєво зросло в кінці XVIII ст. Імпульсом до пожвавлення інтересу до постаті та діянь Володимира стало приєднання  Криму до Росії. Саме з берегів Чорного моря бере свої початки раннє київське християнство. З точки зору Петербурга тут, у  Херсонесі — місті князів російських Росія ніби  знову знаходить свою віру і свою історію. Відразу ж після Кучук Кайнарджийського миру1774 р., коли Крим був виключений із складу Оттоманської імперії і проголошений формально незалежною державою на чолі з Шагін-Гіреєм, на нових землях  засновуються нові міста  Херсон і Слов’янськ. Семантика назв цих міст цілком прозора — Херсон повинен був нагадувати про Херсонес Таврійський, а Слов’янськ — про легендарне місто давніх русів поблизу Новгорода.

•  9 вересня 1775 р. в указі Катерини ІІ про створення Херсонської і Слов’янської єпархії зазначалося, що Херсон  був джерелом християнства для Росії, де після навернення Володимира світ благодатної віри й істинного богослужіння просіяв над усією Росією . Єпархії було надано винятково високий статус, а архієпископом на неї був призначений однин із провідних діячів грецького освітнього руху Євгеній Булгаріс, який незадовго перед цим приїхав до Росії.  Заснування нових фортець з грецькою і слов’янською назвами повинно було також символізувати єдність християнських народів на кордоні з Туреччиною. У грудні 1783 р. приєднання Криму до Росії було офіційно визнано Туреччиною і вже 2 лютого 1784 р. засновано Таврійську область.

Закономірно постало питання про увіковічення пам’яті хрещення Володимира у Херсонесі. Пропозицію звести пам’ятний меморіал на місці хрещення в Корсуні князя Володимира вперше була висловлена   адміралом А.С. Грейгом в 1825 р.  у доповідній записці імператору Олександру І під час відвідин ним Севастополя. Передбачалося збудувати на морському березі невелику церкву з богадільнею при ній для 30-ти інвалідів. Невдовзі було відкрито підписку  на кошти для будівництво храму. Відвідавши Севастополь в 1843 р., імператор Микола І  наказав будувати храм не в Херсонесі, а в самому Севастополі, на узвишші в центрі міста.

•  Указом св. Синоду від 4 травня 1850 р. за № 4141 Херсонському єпархіальному начальству було дозволено зайнятися відновленням давніх святих місць на Таврійському півострові. Тоді ж херсонський архієпископ Інокентій (колишній ректор Київської духовної академії і вікарій Київської єпархії) заснував тут общежительну кіновію  з невеличкою кам’яною церквою в ім’я св.Ольги. Освячена 28 лютого 1853 р. вона була вщент зруйнована під час Кримської війни 1854—1855 р. 18 березня 1861 р.  херсонеська кіновія  набула статусу першокласного монастиря, у якому було тоді вже три храми — малий, в імя семи священномучеників християнських, де зберігалася частина мощей   св. Володимира, передані Олександром ІІ  29 червня 1859 р. із домової церкви Зимового палацу, домова церква Покрова Божої матері, та собор св. князя Володимира, що будувався  на гаданому місці його хрещення .

Через кілька років після  закінчення Кримської війни було прийнято рішення розділити суму зібраних пожертв і спорудити два Володимирських храми. Один — в центрі Севастополя на вершині гори, а інший — в честь 900-річчя хрещення Русі на руїнах Херсонесу, на тому місці, де ще в  1827 р. були розкопані два християнських храми.   Закладення Володимирського храму у Севастополі відбулося вже 15 червня 1854 р., коли ще судна з’єднаного англо-фрацузьського  флоту  не залишили Чорномор’я.   Будівництво цього храму було завершено у 1888 р.

•  Значиме місце Херсонеса  в політиці історичної пам’яті та  державній ідеології  Росії засвідчують  так звані «таврійські» монети  (достоїнством 20, 10, 5 та 2 копійки), викарбувані у Феодосії  під час поїздки  Катерини ІІ до Криму. На їх лицьовій стороні  зображено вензель  імператриці і напис: «Царица Херсонеса Таврического». То був перший крок  на шляху до впровадження «Царства Херсонеського» з відповідним гербом  в систему  офіційної імператорської титулатури: «Божиею поспешествующею милостью  Мы (имярек), Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский; Царь Казанский, Астраханский, Польский, Сибирский, Херсониса Таврического, Грузинский; Государь Псковский и Великий князь Смоленский, Литовский, Волынский и Финляндский.... Низовские земли, Черниговский» . В такий  спосіб вивищувався статус закутного Херсонеса, який був знаковим втіленням давнішньої мрії   християнських монархів Росії  взяти під свою високу руку Константинополь з проливами. Відроджений Херсонес Таврійський  став ідеальним втіленням Константинополя. А саме ім’я Володимир набуло нових конотацій.  В офіційному імперському дискурсі — замість миродія, миролюба  воно стало означати  володаря світу/миру, того, хто володарює над усім світом.

Нинішня окупація українського  Криму Росією  є другим, після довгого антракту,  актом  цієї історичної драми, що розгортається за подібним сценарієм  й супроводжується відповідно до її імперського змісту риторикою Кремля.  Якщо таки правда, що  історія повторюється двічі, то цьому фарсу недовго чекати завіси.

•  Образ хрестителя Київської Русі, оповитий немеркнучою у віках народною любов’ю, зберігався і у культурній та літургійній пам’яті  українців. Уже наприкінці XVI ст. питання Володимирового хрещення Русі стало центральною темою тогочасної літератури.  Вже в найдавніших патерикових текстах відображено прагнення пов’язати початок Печерського монастиря з діяльністю Володимира Святославича і його послідовників. У складеному на Волині в Загоровському монастирі на початку ХVІІ ст.  рукописному збірнику   Володимир постає  духовним просвітителем Русі, який прийняв християнську віру з Константинополя.

Одним із популярних мотивів української церковної публіцистики ХVІІ ст. стала полемічна інтерпретація історії Володимирового хрещення Русі. Латинські й уніатські полемісти, прагнучи обгрунтувати ідею споконвічності і непреривності унії між Римом і грецькою церквою, від якої залежала й Київська митрополія доводили, що хрещення Русі не було пов’язано винятково з іменем Володимира, а відбулося в кілька, розтягнутих в часі, етапи. Ця ідея набула   розвитку, зокрема,  у творах Петра Скарги  та цілого ряду інших католицьких та уніатських полемістів . Натомість у православних творах, наприклад в  Палінодії   (1621) Захарії Копистенського подибуємо іншу систему доказів. Обстоюючи ідею охрещення Русі  в декілька етапів, він доводив, що Володимирове хрещення знаменувало  остаточне й цілковите   утвердження християнства у Київській Русі.  Хрещення Київської Русі, вмотивовує З. Копистенський,  відбулося не від латинського Риму «старого», а від Риму «нового», Грецького, сиріч від Константинополя. У побудовах  Копистенського   Володимирове хрещення Русі за візантійським обрядом і святість Володимира є запорукою вірності візантійським джерелам віри.

•  У першій половині ХVII ст. стараннями  архімандрита Києво-Печерської лаври, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Петра Могили (1632 — 1647 рр.) відбулася рішуча переорієнтація церковного та інтелектуального Києва на пошук опори в руській княжій традиції та шляхетській еліті, на відміну від альянсу з «козацькою шаблею»,  доби Могилиних попередників Йова Борецького та Ісайї Копинського. П. Могила доклав чимало зусиль до відтворення пам’яті про княжі часи й, зокрема, піднесення культу св. Володимира: «Інтелектуали з оточення Могили, — зауважував професор Ігор Шевченко, — наново відкрили початки київського минулого. Вони знайшли корені сучасного їм  київського сьогодення, що пов’язували його із цим минулим, і встановили історичну тяглість між початками Київської Русі, з одного боку, та Україною початку ХVII ст., з іншого. Йдучи слідами Захарії Копистинського та Віршів на погреб Сагайдачного, складених 1622 року, Могила перейняв концепцію київського  Початкового літопису, за якою український народ походив від Яфета. Один зі спудеїв його школи назвав той народ народом Володимира»

В укладеній Могилою для студентів  Київської колегії   книзі  «Антологіа, сиреч молитвы   и поученія душеполезная» ім’я князя Володимира   згадується 19 разів. Як і старокиївські літописці, Петро Могила уподібнює Володимира апостолу Павлу, називає його «вітцем і вчителем, предстоятелем перед Господом за весь руський народ, прославляє за здійснення ним хрещення Русі, за далекоглядну державну політику, яку він проводив, «на высоте стола сидя матере городов богоспасаємого Кієва». Ця велика пошана виразилася і у вагомому внеску Могили у розбудову культу князя Володимира саме як київського, українського святого. Він складає і вміщує в «Антологіи» тропар, стихиру й кондак на честь князя» . Постать князя Володимира посідає чільне місце також в полемічному творі Літос (1644), а також в інших оригінальних та перекладних творах пера Могилиних однодумців.


ОДЯГНУТИЙ У БРОНЗУ І ГРАНІТ ВОЛОДИМИР НАВІЧНО ПРИКУТИЙ ДО КИЇВСЬКИХ ПАГОРБІВ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

•  Відкриття раннього  минулого княжого Києва та піднесення пам’яті про святого Володимира знаходило вияв не тільки в тогочасній літературі. Петро Могила  енергійно взявся за відновлення давніх київських храмів. В 1634—1646 рр. під його опікою провадились реставраційні роботи в Софійському соборі. В результаті цих робіт головна вісь композиції ктиторської фрески була дещо змінена. Було відреставровано  лише три із 12-ти зображених у давньоруські часи фігур  — постать  Ярослава  і його дружини Ірини-Інгігерди. Всупереч первісному вигляду реставратори увінчали їх голови коронами. Центральну постать композиції, яка первісно зображала Христа, заступив св. Володимир. Іконографічний характер, одяг і атрибути представленої постаті дозволяють цілком певно датувати  її ХVІІ ст.

Наступним, після Софійського собору храмом, відновленням якого  опікувався Петро Могила, обійнявши київську митрополичу кафедру, була Десятинна церква. На цьому місці тоді (до 1636 р.) знаходився дерев’яний храм, відомий під назвою Миколи Десятинного, який належав уніатам.   Петро Могила не ставив собі за мету відбудувати київський першохрам у всій його первозданній величі. Для нього важливим було скористатися давніми священними руїнами  для облаштування невеликої церкви, яка б стала своєрідним меморіалом пам’яті про Володимира.    

Напівуцілілі стіни у південно-західній частині давнього храму Володимира були використані Могилою для будівництва невеликої  церкви, призначеної для молитовних богуслужінь. Будівництво нової кам’яної церкви за життя Петра Могили завершено не було. У своєму заповіті в 1646 р. митрополит записав надати із свого скарбу тисячу злотих для остаточного відновлення Десятинної церкви. Близько середини ХVІІ ст. ці роботи були закінчені. Пізніше, в 1682 р. із західного боку церкви було прибудовано «трапезу дерев’яну», а близько 1700 р. східну її частину надбудували дерев’яним ярусом, у якому знаходився  боковий вівтар на честь апостолів Петра і Павла. Ця будівля була розібрана в 1828 р. перед початком будівництва нового приміщення церкви за проектом В.П. Стасова.

•  1636 р. у руїнах Десятинної церкви біля південного нефу «реставраторами» П. Могили було виявлено шиферний саркофаг із чоловічим похованням, яке було оголошено усипальницею  князя Володимира Святославича.  Гадані останки хрестителя Русі планувалося помістити  у дорогоцінній раці й помістити  її у  Софійському соборі. Зважаючи на брак коштів, Петро Могила змушений був звернутися у квітні 1640 р. за допомогою  до московського царя Михайла Федоровича, жертвуючи йому   частину Володимирових мощей. Однак, у Москві подаровану Могилою російському царю нижню щелепу Володимира не наважилися визнати достовірною і грошей на виготовлення дорогоцінної раки для зберігання дорогоцінних мощей не дали. 

Останки св. Володимира так і не було зібрано до купи. Його десниця зберігалася в Софії Київській, а голова була перенесена спершу, здається, до Михайлівського Золотоверхого собору, потім до відновленої Могилою церкви Спаса на Берестові, а пізніше, (ймовірно, від середини ХVІІ ст.)  зберігалася у срібній раці, встановленій поблизу іконостасу (на правому його боці) в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У другій половині ХVІІ ст., як свідчать щоденникові записи генерал-аншефа Патріка Гордона, якому у 1679 р. було довірено «головне начальство над Києвом й розташованими у ньому військами», богослужіння у день пам’яті Володимира проводилися не тільки у лаврі, але і в Нижньому місті, у Братському монастирі. Його запис від 15 липня 1685 р., зокрема, засвідчує: «У день пам’яті великого князя Володимира, першого християнського князя в Росії, богослужіння  було проведено в Нижньому місті, у Братському монастирі». Раніше, «поки треба було боятися турків,  — зауважував Гордон, — главу його з процесією обносили біля Верхнього міста і замку, але за мирного часу цього не робили».

•  Головним місцем  пам’яті Володимира отже був Київ-град — місто над Дніпром, у водах якого відбулося хрещення. Це святе для усіх православних слов’ян місто  з його християнськими святинями і храмами було і є знаковим сакральним  місцем — «місцем пам’яті».     У таких «місцях пам’яті» кристалізується колективна пам’ять, через те, що ці фіксовані пункти, оперті на славному минулому,  перетворилися у метафізичні, за своєю природою, символічні фігури.   Ними були  збудовані у  ХVIII ст. дерев’яна церква, «стоящая на форштадте за крепостью киево-печерскою» (у 1835 р. вона була перенесена на Новостроїнський чи Володимирський майдан на перетині Васильківської та Німецької вулиць у Либідській частині міста);  зведена  киянами  неподалік так званого  Хрещатицького джерела (Хрещатий ручай) за проектом  А.І. Меленського у 1802 р.  вісімнадцятиметрова цегляна колона тосканського ордеру на арковому цоколі. Присвячена Магдебурзьким правам міста вона вшановувала і Святого Володимира. ХІХ ст. поклало початок грандіозним перетворенням міського простору й наповненню його новими знаковими символами історичної пам’яті про хрестителя Русі — святого рівноапостольного князя Володимира. В день пам’яті останнього, 15 липня 1834 р., було урочисто відкрито Київський імператорський університет Св. Володимира. З цієї нагоди в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, «при Главе» рівноапостольного князя Володимира відбувся урочистий молебень. Це богослужіння згадував Михайло Максимович: «Не забуду, с каким восторгом я, только что приехавший из Москвы в Киев, внимал там в 1834 году, когда, пред открытием Университета Святого Владимира, при Главе его в Печерской церкви священнодействовал митрополит Евгений, и было там необычайное стечение просвещеннаго люду с обеих берегов Днепра !» В 1828 р. на кошти курського поміщика О.С. Аненнкова було розпочато за проектом петербурзького архітектора В. Стасова будівництво нової Десятинної церкви.  Освячення новозбудованої Десятинної церкви  відбулося у 1842 р.  Крім головного престолу церква мала ще два бокових — в ім’я св. Володимира та в ім’я св. Миколая.  На місці гаданого  поховання князя Володимира було встановлено монументальний надгробок, виготовлений із темно-сірого мармуру та бронзи. 15 липня 1862 року, у день памяті Святого Володимира у Києві було розпочато будівництво соборного храму в ім’я св. Володимира. 10 жовтня 1853 року на київських пагорбах було урочисто відкрито пам’ятник св. Володимиру. Ці символічні «фігури пам’яті» стали  топографічним «текстом» урбаністичного простору Вічного Міста, своєрідною формою культурного спогаду про святого, рівноапостольного князя Володимира.

...Одягнутий у бронзу і граніт Володимир навічно  прикутий до київських пагорбів. Своїм хрестом він осіняє всю Україну. Він дарує їй своє покровительство й захист. Сьогодні його пам’ять вшановується на загальнодержавному рівні, що передбачено  відповідним Указом Президента України. Втім, найголовнішим  указом для нас, нині сущих, мав би залишатися  поклик  сердець та  подзвін  вдячної пам’яті у наших  душах.

Володимир РИЧКА, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments