Українці: звідки ми та наша мова

Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов’янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культуру своїх предків-праслов’ян цього регіону, а українська мова перейняла від праслов’янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов’янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші:

1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду: солоду, меду, дому, верху, полу;

2) закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду типу солодові, медові, домові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду;

3) чергування приголосних г, к, х зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дівці, слузі, на березі, на ріці, у книзі;

4) кличний відмінок іменників: жено, друже, княже, брате, земле, владико, учителю;

5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: великої, доброї, святої, пагубної;

6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі;

7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни без кінцевого -ть: може, убиває, іде, живе, поучає;

8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємо, поставимо, не питаємо, помагаємо та ін.

Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов’янської мови, тобто від V—VI стст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості:

1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний (орієнтовно кінець VІ — перша половина VIІ стст.), і замість gолова, ноgа, gородити стали вимовляти олова, но а, ородити;

2) у деяких говорах з’явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: восінь, возеро, вухо, вузький; госінь, гозеро, говес, горати (можливо, ще в племінних діалектах волинян і деревлян);

3) давні звуки ы, і злилися у специфічно український и (від ІХ—Х до ХІІ стст.);

4) відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е—и: веисна, сеило, зилений, веиликий, ожиеве і т. ін .;

5) голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвічно твердим приголосним перейшов в о: женатый — жонатий, человек — чоловік, єго — його, пшено — пшоно (ІХ — Х стст.);

6) так званий ять (тобто специфічний дитонг іе, що позначався на письмі «-») на більшій частині української етнічної території перетворився на і, унаслідок чого замість віече, гріех, діети, ліес, лесок, дедок стали вимовляти віче, гріх, діти, ліс, лісок, дідок (Х — перша половина ХІ стст.) та ін.

Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися і в сфері морфології, з’являлися суто місцеві слова, невідомі в інших слов’янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.

Отже, на час утворення Київської Русі в середині ІХ ст. південноруські народні говори мали вже багато фонетичних і граматичних особливостей, притаманних українській мові.

Загальна ж мовна ситуація в цій державі була досить складною. У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні діалекти» для багатьох верств населення) і дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і церковнослов’янська.

Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості регіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села та міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше — на всій території Київської Русі. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося й фонетикою, й окремими словами, й деякими мовними зворотами.

Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленішими територіями — наприклад, між мовою селян Київщини і Полоччини та Смоленщини або Псковщини і Новгородщини. С(ме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов.

Про стан і особливості давньоруського мовлення жодних прямих свідчень ми не маємо, бо магнітофонів тоді ще не було і живої народної говірки ніхто не міг зафіксувати. Ніхто не здогадався й детально описати особливості тогочасної народної мови. Про це можна міркувати лише на основі писемних пам’яток, але при встановленні часу появи окремих діалектних рис за стародавніми писемними текстами треба бути дуже обережним і ставитися до них критично. Адже до нас дійшли писемні пам’ятки, починаючи з другої половини ХІ ст., тобто майже через століття після прийняття християнства (ні з Х, ні з першої половини ХІ ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоч вони напевне були, але загинули в часи лихоліть). Крім того, час фіксації в писемних текстах певного діалектного явища можна було б вважати й часом його виникнення в живому народному мовленні лише в тому разі, якби давньокиївські книжники мали своїм завданням стежити за появою нових рис та особливостей у народних діалектах й обов’язково використовувати їх у писемній мові. Насправді ж усе було навпаки: книжники свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги — це вважалося блюзнірством.

Розрив між літературною і народно-діалектною мовами в епоху Середньовіччя був дуже істотним, і про це слід постійно пам’ятати. Тому не можна, наприклад, цитувати уривок з «Повісті минулих літ» або зі «Слова о полку Ігоревім», написаних тодішньою літературною мовою з багатьма церковнослов’янськими рисами, і на тій підставі, що вона не схожа на сучасну українську мову, робити висновок, нібито ніякої української мови в той час ще не було. Адже вона існувала в усному, народнорозмовному варіанті.

При фронтальному обстеженні церковнослов’янських пам’яток другої половини ХІ ст. і пізніших, таких як Остромирове эвангеліє 1056—1057 рр., Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське эвангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнослов’янською мовою, знаходимо серед церковнослов’янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови. Це — специфічний гортанний звук h замість вибухового g, специфічно український голосний звук и, що виник унаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголошені голосні еи та ие, голосний і на місці давнього ятя, чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей, місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших.

Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам’ятки світських жанрів. Наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» (кінець ХІІ ст.) відбито повноголосся (ворота, голова, голос, полонені, хороброє), закінчення -ові, -еві (-єві) в давальному відмінку іменників чоловічого роду (Дунаєві, Игореві, Романові, королеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княже, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з м’якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших.

Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та інших територіях у другій половині ХІ — у ХІІ стст. були для мовлення тодішніх книжників настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки проговорювали текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки й чимало діалектних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфічної давньоруської народності. На думку відомого історика російської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках — і декілька століть.

Ми відзначили велику кількість українських діалектних особливостей, які в Х—ХІ стст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної системи. Їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були наслідком занепаду редукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися відповідно через ъ та ь.

Протягом ХІ—ХІІІ стст. редуковані голосні занепали в усіх східнослов’янських діалектах. У ранньоукраїнських говорах цей процес відбувся найраніше (в ХІ — першій половині ХІІ стст.) і спричинився до появи нових фонетичних особливостей української мови. Так, унаслідок занепаду редукованих ъ та ь в українській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (віл, кінь, ніч), з’явилися сполучення -ри-, -ли- (кривавий, гриміти, глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук ў (воўна, воўк, поўний, тоўстий, моўчати, які на письмі передаються як вовна, вовк, повний, товстий, мовчати); відбулося пом’якшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у словах типу збіжжя, зілля, життя, суддя, ніччю і т. ін.

Таким чином, рубіж ХІ—ХІІ стст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок збігається і з поглядами українських мовознавців ХІХ — першої половини ХХ ст. на час виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків української мови визначилася вже у ХІІ—ХІІІ стст. На думку О. Потебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично твердив, що жива українська мова ХІ ст. «стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена»1.

Крім народного усного діалектного мовлення, у містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне наддіалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різних верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо. Койне використовували, зокрема, купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою.

Для всієї території Київської Русі спільними були дві літературні мови — церковнослов’янська і давньокиївська (її традиційно називають також давньоруською).

Церковнослов’янська мова за походженням — це старослов’янська (інша назва — староболгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На східнослов’янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У науці вона дістала назву «церковнослов’янська мова». Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов’янська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов’янських християнсько-православних країнах. Для східних слов’ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не рідна.

Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики та дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов’янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов’янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це — мова збірника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а також «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різних регіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської та частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмовних елементів у церковнослов’янську мову спричинилося до виникнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов’янської мови. Таким чином, церковнослов’янська мова по суті стала сукупністю багатьох (східнослов’янських, сербської, болгарської) її редакцій.

Проте слід сказати, що спільність і церковнослов’янської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї території Київської Русі від самого початку була дуже відносною. Правильніше було б говорити про спільність не самої мови, а лише писемних текстів. Церковнослов’янські й давньоруські тексти були вже з найдавнішого часу лише своєрідними графічними формулами, які читали в різних регіонах по-різному, вимовляючи слова «на свій лад». Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, у Києві, Полоцьку й Суздалі, звучав як різні мови. Але «законодавцями моди» в книжній вимові, звичайно ж, були столичні (тобто київські) книжники. Зокрема, вони вимовляли g як h, («ять») як і; и, і як и; приголосні перед голосними и, е вимовлялися твердо і т. ін.

Київська вимова писемних текстів з типовою для неї українською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших регіонах. Особливо поширилася ця вимова у другому за значенням культурному центрі держави — у Новгороді й усій Новгородській землі — найдемократичнішій і найосвіченішій з-поміж далеких північно-східних провінцій Київської держави. Завдяки широкій грамотності населення Новгородської республіки київська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери життя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але і в селах настільки глибоко, що стала органічною частиною повсякденного народного мовлення, вплинула на формування новгородських діалектів і збереглася аж до нашого часу. Така специфічна фонетична риса сучасного північного наріччя російської мови, як вимова голосного звука і на місці колишнього – («ятя»), тобто вимова звірі, тєрпініє, іміті, нарікаті, тобі, Мікіті замість звєрі, тєрпєніє, імєті, нарєкаті, тобє, Мікітє існувала в новгородських говірках, починаючи з кінця Х ст., про що свідчить спорадична заміна літерою и (= і) у найдавніших пам’ятках новгородської писемності Х—ХІІІ стст. Ще й нині в північних та в західній частині середньоросійських говірок вимовляють на столі, на коні, к землі, ріка, білой, всі, мні, тебі, себі тощо.

Спадкоємницею давньокиївської (давньоруської) писемно-літературної мови в післямонгольський період (ХІV—ХVІ стст.) стала староукраїнська мова — мова юридичних документів (грамот), згодом — конфесійної, полемічної, проповідницької та художньої літератури. Найінтенсивніше розвивався її діловий стиль, оскільки тогочасна українсько-білоруська писемна ділова мова стала державною у Великому князівстві Литовському. На українських теренах у цей період простежується збагачення її новими рисами, як, наприклад, початок фіксації вибухового ґ, поширення нових, типово українських словотвірних суфіксів, проникнення в ділову мову іншомовних запозичень та локальних назв, пов’язаних з діалектними особливостями певних територій, поповнення запасу характерних фразеологічних зворотів тощо.

Українська літературна мова післямонгольського періоду, спершу досить збіднена, поступово набирала сили, використовуючи в своєму розвиткові як церковнослов’янську основу, так і лексико-граматичні та фонетичні особливості ділового стилю.

Найбільшого розквіту староукраїнська писемно-літературна мова досягла в ХVІІ — першій чверті ХVІІІ стст. у творчості І. Вишенського, З. Копистенського, М. Смотрицького та ін. У цей час збагачується художня література (поезія й драматургія), полемічна й навчально-проповідницька проза новими художніми засобами (епітетами, метафорами, порівняннями, паралелізмами, символами, алегоріями), відбуваються активні процеси творення нової суспільно-політичної та адміністративної лексики, поповнення лексичного складу писемної мови суто народними словами, збагачення її народною фразеологією і, нарешті, поява творів, написаних мовою, наближеною до народної (І. Галятовський). Разом із тим, з ХVІІІ ст. у цю мову все більше проникали полонізми та інші чужомовні слова, і вона хоч і продовжувала функціонувати, проте перспектив дальшого розвитку вже не мала і колишня її слава поступово згасала. Крім того, 1720 р. цар Петро І затвердив указ Синоду про друкування в Києві та Чернігові книжок лише такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської. Після цього староукраїнська мова функціонувала лише в рукописах — ділових документах, діаріушах (щоденниках), різноманітних господарських та лікарських довідниках і порадниках тощо. Місце староукраїнської мови поступово займала мова народна, найяскравіше представлена у творчості І. Некрашевича, якого справедливо вважають попередником І. Котляревського. Проте на повний голос вона зазвучала вже в автора «Енеїди» та «Наталки Полтавки».

Паралельно зі староукраїнською функціонувала і так звана слов’яноруська (фактично церковнослов’янська) мова, яка в ХVІІ — на початку ХVІІІ стст. стала вживатися в мові драм та в усій друкованій літературі.

Значною своєрідністю відзначалося становлення російської мови, що було зумовлене складними й суперечливими особливостями формування наймолодшого східнослов’янського етносу — російського.

1 Шахматов О. — Кримський Аг. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ—ХVІІІ стст. — К., 1924. — С. 107.