Василь МИСИК: таємниці долі

Наприкінці 1990 року київське видавництво «Дніпро» випустило книжку поетичних перекладів Василя Мисика під назвою «Захід і Схід». До неї на замовлення видавців я написала передмову і за деякий час по тому, як книжка побачила світ, отримала лист із Харкова — від удови поета, Марії Іванівни Таран-Мисик. У ньому Марія Іванівна висловила свою думку про видання й торкнулася одного трагічно-безглуздого моменту в біографії Василя Мисика, а саме обставин його арешту 4 листопада 1934 року.

Річ у тому, що в моїй передмові про це, з посиланням на спогад відомого письменника Василя Минка, було сказано:

«Ось як розповідає про арешт В. Мисика в телефільмі «І голос наш почує світ...» (1989) Василь Минко, чиє свідчення незадовго до смерті письменника зняли на плівку київські кінематографісти: «Я мешкав у Харкові... на четвертому поверсі. Піді мною жив на третьому поверсі мій друг, чудовий поет, учень Тичини, Василь Мисик. У нас у будинку 1934 року з’явилися «гості»... Мене не було тоді в Харкові. Вони спустились на третій поверх і взяли Мисика, бо їм треба було виконати план. Їм треба було взяти мене, Василя Минка, а вони взяли Василя Мисика».

Власне, сам факт арешту Мисика замість Минка на той час уже був широковідомий у літературних колах, однак переважно в усних переказах. Тож задокументоване свідчення Василя Минка, так би мовити, фігуранта цієї драматичної історії, додавало їм переконливості, хоч і не доповнювало їх новою інформацією.

Нагадаємо, Василя Мисика заарештували у складі двох харківських та однієї київської груп представників української інтелігенції (загалом 37 осіб), звинувачених в «організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади». В середині грудня того ж року 28 людей засудили до розстрілу, зокрема письменників Григорія Косинку, Олексу Влизька, Дмитра Фальківського, Костя Буревія, двох синів громадського діяча Антона Крушельницького — Івана і Тараса. Справи інших заарештованих направили на додаткове слідство. Серед тих дев’яти осіб, кому «пощастило», був і Мисик. На подальших допитах, як і до того, Василь Олександрович винним себе категорично не визнавав, під жодним звинуваченням підпису не поставив, і оскільки слідство так і не знайшло щонайменшої зачіпки проти нього — абсолютно аполітичного поета-лірика, — йому «пощастило» вдруге: його не розстріляли, а відправили на п’ять років на Соловки, де він і відбув цей термін від дзвінка до дзвінка. Він уник і долі Антона Крушельницького, який проходив за тією самою справою та якого теж заслали на Соловки після додаткового розслідування неіснуючих злочинів, але восени 1937-го розстріляли в сумнозвісному урочищі Сандармох.

Утім, повернімося до обставин арешту. Ось що написала про це Марія Іванівна у згаданому листі:

«...Дорога Олено! У Вашій передмовній статті є одна прикра помилка, а саме: Ви використали інформацію кінематографістів, яка не відповідає дійсності: або вони вигадали, або у Василя МИНКА не вистачило мужності на старість сказати гірку правду.

Брат Василя МИНКА, працівник Харківського КДБ, вирішив урятувати свого брата, попередивши його заздалегідь про арешт. Він негайно виїхав до Московської області, залишивши навіть родину.

Там він одружився знову.

Коли прийшли заарештовувати Василя МИНКА, його вже не було в Харкові, а жив він над Василем Олександровичем.

Тоді, за вказівкою брата (КДБ), заарештували Василя Олександровича, показавши йому (на його прохання) ордер на арешт Василя МИНКА.

Таким чином, брат поставив галочку проти Василя МИНКА в Харкові, а Василя МИСИКА в списку направив до Києва.

Там Василь Олександрович чотири доби не пив, не їв, а довести свою невинуватість не зміг.

Василя МИНКА ніхто не шукав, хоч Миколу ЗЕРОВА знайшли і в Москві й доправили до Києва.

Треба сказати правду про чесність Василя МИНКА, який почував себе завжди винним перед Василем Олександровичем: він сам узяв довідку про реабілітацію, знявши з неї копію в нотаріальній конторі, і прислав Василеві Олександровичу, листувався з ним, допомагав йому, підписуючись: «Завжди Ваш».

Лист, датований 19 липня 1991 р., надруковано на машинці, підпис і конверт — від руки. Другий примірник Марія Іванівна, певно, залишила у своєму архіві.

Опосередкованим підтвердженням того, що Мисика справді заарештували замість Минка, є, зокрема, твердження провокатора Антона Біленького-Березинського на допиті 25 листопада 1934 р. Його, директора харківського видавництва «Рух», заарештували на два роки раніше за фальшивим звинуваченням — як нібито одного з головних учасників Української військової організації (УВО), і невдовзі під тиском слідства він погодився на роль лжесвідка та провокатора. Під час допитів він назвав і тим самим підвів під арешт багатьох представників української інтелігенції, зокрема письменників.

Його свідчення від 25 листопада стосувалися саме тієї справи, за якою проходив В. Мисик. Біленький-Березинський вказав на учасників «терористичних груп», які, за його словами, готували напад на урядову трибуну під час жовтневих урочистостей. Так-от, серед чотирнадцяти названих ним осіб Василя Мисика немає. Зате є прізвище Минка, хоч у подальшому серед «терористів» він не фігурує. Це зрозуміло: адже на цей час до Києва, де велося слідство, вже доправили Мисика, якому випала лиха доля підмінити собою свого сусіда. Інша річ, що й Минко, так само як і Мисик, не мав жодного стосунку до тих міфічних терористичних груп...

1991-го у видавництві «Радянський письменник» (нині — «Український письменник») готувався до друку довідник про репресованих літераторів. Автором довідки про Василя Мисика випало бути мені, і, зрозуміло, небажано було припуститися будь-якої похибки, що зашкодила б репутації тієї чи іншої людини. Тож, отримавши листа, я звернулася до Марії Іванівни з проханням уточнити джерело її інформації. Але вона не відгукнулася. Можливо, не вважала за потрібне щось пояснювати. Утім, її можна зрозуміти...

Відтоді минуло понад 20 років. І тепер, коли вже давно нема серед живих ні Василя Мисика, ні Василя Минка, ні Марії Іванівни Таран-Мисик, наважуюся опублікувати поданий вище уривок із її листа, оскільки сказане тут торкається однієї з найтрагічніших і ще не до кінця осмислених сторінок нашої історії, тож важливим є кожне свідчення різних людей, які так чи інакше причетні до неї.