За ким «б’ють дзвони» Павлокоми

13 травня 2006 року президенти України та Республіки Польща взяли участь в урочистій церемонії відкриття у Павлокомі меморіалу українським жертвам польсько-української братовбивчої війни, що мав символізувати черговий (після відкриття меморіалу польським жертвам Волинської трагедії та пантеону польських військовиків — Цвинтаря Орлят у Львові) крок на шляху польсько-українського примирення. На жаль, ця урочистість підтвердила упереджене ставлення польської сторони до подій 60-річної давнини й відсутність готовності відійти від прищеплених комуністичною пропагандою стереотипів, що їх взяли на озброєння певні кола сучасної Польщі, які в політологічній літературі прийнято називати крайньоправими або ж радикальними.

Урочистостям у Павлокомі за участю лідерів України та Польщі передувала серія відверто антиукраїнських публікацій у правій польській пресі. Наприклад, у публікаціях «Пантеон упівців та гнів ветеранів», «Чи скаже президент України «перепрошую»?» газета «Наш дзєннік» («Наш щоденник») «обурюється» з приводу заклику Президента України до українських ветеранів стосовно їхнього примирення — „взаємного вибачення в ім’я України, в ім’я дітей і правнуків». Ту частину українського суспільства, яка прагне визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, автори називають «позбавленою розуміння базових моральних понять», вимагаючи від Президента України вибачитися «за польські жертви української різанини».

Проте, не вся польська преса рясніла цитованою вище риторикою. Наприклад, у газеті «Жечпосполіта», у статті «Польща визнає вину» журналіст Піотр Косьцінські так анонсує проблему: «Примирення з Україною: треба було аж шістдесят років, щоб польська влада офіційно вшанувала пам’ять українців, замордованих після війни польськими партизанами». Але далі в тексті цитованої статті, як і в публікаціях та програмах у більшості польських засобів масової інформації, у тому числі й тих, які традиційно вважаються приязно наставленими до України, мету візиту двох президентів до Павлокоми описували так: «Щоб схилити голови над могилами трагедії, що мала місце 61 рік тому, коли поляки (польський партизанський загін) у відплату за викрадення і вимордування (у одних ЗМІ — українськими націоналістами, у інших — УПА) 11 польських мешканців села, вбили 366 місцевих українців».

Незважаючи на документальне підтвердження і визнання польською стороною факту скоєння злочину у Павлокомі членами польської самооборони і підрозділу колишньої Армії Крайової, Рада охорони, боротьби та мучеництва не погодилася на вміщення відповідного напису на надмогильному пам’ятнику замордованим українцям. Тому на виготовленому в Україні пам’ятникові напис звучить так, як і було узгоджено з польською стороною: «Вічна пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1—3 березня 1945 року».

Після покладання вінків до цього пам’ятника, президенти поклали букети біля пам’ятного хреста із написом: «Пам’яті поляків, мешканців села Павлокома, котрі у 1939— 1945 роках загинули від рук українських націоналістів та померли на «нелюдській землі». Так виглядав напис у той момент, коли до пам’ятного хреста підходили президенти. Затушованого у даній статті фрагменту напису, що викарбуваний на хресті, не мали побачити й не побачили президенти, бо на період церемонії покладання квітів власне на рівні цих рядків хрест був обв’язаний червоно-білою смужкою (під колір польського національного прапора), для певності приклеєною скотчем. Під стрічкою було прикрито такі рядки: «від рук українських націоналістів та померли». Отже, повний текст напису звучить так: „Пам’яті поляків — мешканців села Павлокома, котрі у 1939—1945 роках загинули від рук українських націоналістів та померли на «нелюдській землі». «Нелюдською землею» у Польщі називають Сибір і Далекий Схід, куди масово вивозили поляків (NB! і українців) уже в період першого приходу радянської влади на землі II-ї Речі Посполитої у 1939—1941 рр., на підставі пакту Молотова—Ріббентропа. Власне тоді й було вивезено кількох мешканців села Павлокома польської національності.

Лише одна польська газета звернула увагу на разючу різницю в написах на пам’ятних хрестах у Павлокомі. Журналіст «Газети виборчої» Марцін Войцєховскі, у фейлетоні «Павлокома: ідімо цим шляхом» (15 травня 2006 р. — с. 2) висловлює здивування з приводу вище згадуваних відмінностей: «Дивує також різний зміст написів на пам’ятнику 366 українським жертвам кривавої розправи і 9 полякам, викраденим раніше українським підпіллям». Задаючи недвозначне запитання: чому на українському пам’ятникові не називають вбивць українців Павлокоми, М. Войцєховскі резюмує: «Різні написи провокують запитання українців: чи не дискримiнують, часом, у Польщі їхню пам’ять»?

Пригадуються сказані у Павлокомі слова польського президента: «Мусимо говорити про болюче, важке минуле відкрито, крок за кроком випрацьовуючи одну, справедливу оцінку всіх тогочасних воєнних трагедій: і польських, і українських. Всі трагічні події... повинні бути ретельно вияснені у діалогу політиків, істориків та звичайних людей, а також у заходах, здійснюваних державними інституціями. Адже міцне, тривале порозуміння можна збудувати, лише спираючись на правду. Не можемо змінити минулого, але можемо зробити так, щоб воно не визначало майбутнього».

Польський історик українського походження Євген Місило, автор книжки про Павлокому, з посиланням на матеріали Жешівського відділення Інституту національної пам’яті РП, доводить, що у знищенні цивільного українського населення Павлокоми «брав участь нерозформований загін АК чисельністю 60 чоловік». За словами дослідника, який вже багато років поспіль досліджує проблему, немає доказів того, що сiмох поляків з Павлокоми викрав загін УПА: «У той час (з січня по березень1945 року) в радіусі декількох десятків кілометрів не діяв жоден загін українських повстанців». Євген Місило схиляється до думки, що поляків викрав загін Червоної Армії.

Те, що гіпотеза польського історика не позбавлена підстав, підтверджує знайдений мною у польському Архіві нових актів документ (брошура польського національно-визвольного підпілля), який дуже наглядно змальовує ситуацію, що панувала на території тодішнього Жешівського воєводства, зокрема в районі Динова, у 1945 році. Публікуємо його текст (переклад з польської мови):

«УКРАЇНСЬКА ПРОБЛЕМА

В теперішній момент будь-яке сіяння польсько-української ненависті є шкідливе насамперед для Польщі, особливо за існуючого стану політичних відносин.

Українська проблема, не говорячи вже про землі, забрані Росією, існує у нас в Жешівському та Люблінському воєводствах і мала б бути розв’язана шляхом т.зв. репатріації, узгодженої між урядами Польщі й СРСР. Тим часом ці території вже два роки є ареною нечуваних і найкривавіших винищувальних інтриг Росії на наших землях. На цій території діє УПА, тобто Українська Повстанська Армія. Її вістря спрямоване проти Росії, але жертвами стають, часто-густо внаслідок підступної радянської гри, невинні поляки. Групи УПА, об’єднуючись у кількатисячні загони, приймають відкритий бій з підрозділами Жимерського*.

27.08.45 р. загони т.зв. бандерівців /УПА/ зробили спробу увірватися з двох сторін до Балигороду.

Досить часто Військо Польське** мусить відступати перед загонами УПА, оскільки постачання боєприпасів для ВП залежить від російських властей.

Протягом одного місяця на цих землях стається в середньому 60 підпалів і 50 вбивств, переважно поляків.

Ось несамовитий факт (стосовно того. — Авт. ), хто прикладає тут руку. Він описаний у Інструкції ЦК ПРП*** № 3/28/III/45/ZK. В цій інструкції описано випадки, що мали місце в 10/жовтні — І.К./.1945 р. у Динівському».

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»