Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

«Дізнавшись, що я з України, таксисти возили мене безплатно»

Ігор Павлюк — про подорож до Британії, Тараса Шевченка та поезію в часи війни
13 березня, 2014 - 16:51
ІГОР ПАВЛЮК / ФОТО З САЙТА SLOVOVOLYNI.COM

Політична ситуація в Україні — топ-новина у світових ЗМІ вже протягом кількох місяців. Цілком реальною стала загроза воєнних дій. Чи може культура бути миротворцем — під час війни ідеологічного монстра з країною, яка відстояла своє право на свободу? Український письменник і науковець Ігор Павлюк на початку березня був запрошений до Лондона. У Оксфордському університеті він представив свою поетичну збірку «A Flight Over the Black Sea» («Політ над Чорним морем»). Нагадаємо, що наприкінці минулого року Ігоря Павлюка за цю книжку було обрано лауреатом премії британського ПЕН-клубу (див. інтерв’ю з поетом в № 219 від 28 листопада 2013 року). Саме ця організація й ініціювала видання збірки. Переклав вірші Стівен Комарницький, який неодноразово засвідчував свою перекладацьку майстерність, працюючи з творами П. Тичини. Чи ще довго можливий український політ над Чорним морем? Метафора, винесена в назву поетичної збірки І. Павлюка, сьогодні викликає несподівані конотації. Навіть у розмові про поезію політична ситуація в Україні не полишала британських читачів, які справді співпереживають українцям і готові допомогти в боротьбі за їхнє право бути вільними. У Британії Ігор Павлюк провів дві презентації, які збіглися в часі з відзначенням 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, дав декілька інтерв’ю місцевим журналістам і взяв участь у програмі ВВС. За словами поета, твердження про те, що від України сьогодні залежить доля планети, на Туманному Альбіоні не сприймається як перебільшення. Усі ці обставини спонукали нас запитати в поета і науковця про візію України — як у міжнародних геополітичних, так і культурних координатах.

— Ігоре, ваша поїздка до Лондона та Оксфорда на початку березня припала на вельми драматичні події в Україні? Чи важко було говорити про поезію за таких умов?

— Як поет, я почався, навчаючись у військовому училищі в Санкт-Петербурзі, потім загартувався в забайкальській тайзі, куди був засуджений будувати автомобільну дорогу; коли, відчувши себе поетом, захотів залишити військову муштру. Тобто поезія кидала мене в екстремальні умови, і вона ж допомагала, як різновид індивідуальної молитви, вижити в тих умовах і не згубити душу. Тому й зараз, в екстремально складний час, говорити було важко, але потрібно. Адже тоді, коли навіть релігійні конфесії ворогують між собою, миротворцем має бути поет. Він же й — натхненником до перемоги. Як там у Євгена Маланюка: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети».

— У вашій творчості досить відчутна російська літературна традиція. На вашу думку, чому виник конфлікт між двома нібито культурно близькими народами?

— Російська культура, російський народ і російський уряд, на жаль, як кажуть в Одесі, «три большие разницы». Я справді поважно люблю російську поезію, як і поезію інших країн світу. Об’їздив у свій час чи не всю Росію. У Петербурзі позаминулого року вийшла друком у перекладі російською книжка моїх віршів «Исповедь последнего волхва». Тарас Шевченко жив і творив у Росії, де я його і відвідав із поклоном у складі української делегації. А конфлікт виник у головах одного, двох, трьох російськомовних нелюдів, які, очевидно, перебувають у небезпечному стані андропаузи, — як вірус, як ракова пухлина, що почала пускати метастази в сусідське нам російське суспільство, як колись, у 1930-ті роки, в німецьке. Історія нічому не вчить, вона сміється з людства-самогубці. Порозуміння можливе, якщо вчасно нейтралізувати саме джерело інфекції в авторитарному суспільному організмі. Про це, до речі, писав Т. Шевченко:

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Інакше — біда-хвороба, а то й загибель усієї планети. Адже Третя світова війна може стати останньою для людства. Ми, як ніколи, на порозі Смерті...

— Ви процитували пророчі рядки з Шевченка. Вважаєте себе Шевченківським поетом? Яке значення для вас відіграє Шевченкова творчість?

— Так. Кожен український поет трішечки Шевченко. У мене навіть деякі біографічні штрихи подібні. Як поет, я почався також у Петербурзі — поруч із місцями, де він жив і творив. Відвідав чи не всі шевченківські місця. Навіть ночував у хаті його дитинства в рідному селі Кобзаря. Хоча, звісно, я ні в якому разі не порівнюю себе з ним — генієм, не приміряю його кожуха. У кожного поета свій шлях. На жаль, ми дуже довго боялися олюднити Тараса Григоровича, роблячи його на офіційно-пафосних рівнях то Пророком, то Вождем, то Гетьманом, то Моральним авторитетом... А він був просто справжнім поетом часу, як Байрон, Міцкевич, Пушкін... Не більшим і не меншим. Просто іншим. І його людські слабкості — його ж олюднені достоїнства. Йому не страшні ні Бузина, ні Грабович, ні Гітлер, ні Сталін... Чи може об’єднати Україну його легендарна постать? А хто ж, як не він, ще більше об’єднав її 200 років тому? Мій брат у селі досі мені каже із притаманною селянам простосердечністю: «Нащо ти, старий, оце пишеш ті вірші? Більшим за Шевченка вже все одно не будеш...»

— Перебуваючи у Великобританії, чи відчули ви, що Україна сьогодні в центрі світової уваги?

— Так, відчув, особливо, коли давав інтерв’ю англійському ВВС. Україну поважно помітили. Колеги-письменники з усього світу морально підтримують Україну. Одержую багато теплих, душевних листів від них. Не встигаю відписувати. Пишуть друзі-росіяни, поляки, азербайджанці, американці, білоруси, пакистанці, грузини, китайці, ті ж англійці... Хоча в Росії є письменники, які написали заяву про підтримку окупаційної політики Путіна. Тут, як кажуть, Бог їм суддя... Британські письменники, журналісти, які брали в мене інтерв’ю, хочуть приїхати в гості в Україну, незважаючи на всі мої застереження, що в нас небезпечно. Дізнавшись, що я з України, місцеві таксисти возили мене безплатно. Українська культура сьогодні в авангарді. Для європейського читача — це щось нове (можливо, дещо призабуте старе), імпульс для повернення до органіки ритму, звуку, запаху, дотику... Поезія — як молода релігія.

— Що запам’яталося вам після першої поїздки на Альбіон? Якою відкрилася Великобританія?

— Ретромодерн. Старенькі авто разом із наймодерновішими моделями. Готичний консерватизм духу і стилю, стилю духу. Чистота і благодать, як у бабусиній, ще тій квартирці. Спокій і впевненість у завтрашньому дні, дещо отруєні такими, як я, посланцями з території суєти і війни. Чекав побачити-відчути імперську розкіш, як у Санкт-Петербурзі. Не відчув. Навіть в архітектурі — стриманість, якась прихована сила, з вектором у глибину традицій та готичними шпилями до поетичного неба...

— А хто з англійських письменників — ваші «батьки» в літературі?

— Байрон — як міф — один із найбільш намагнічених у моєму неоромантичному духовно-предметному полі, Шекспір, Шарлотта Бронте, останнім часом Шеймас Гіні, який ще ближче мені — як ірландець взагалі близький українцю навіть у суспільно-колоніальному контексті...

— Як можна придбати книжку «Політ над Чорним морем» в Україні?

— В Україні та у світі її можна буде придбати в інтернет-магазині Amazon. com, як і мою попередню (у співавторстві з Юрієм Лазірком) книжку «Catching Gossamers», видану в Нью-Йорку. А ще можна придбати у світовій книготорговельній мережі Barnes& Noble, в інших книжкових магазинах.

— Чого б ви побажали своїм новим англомовним читачам? Чого їм чекати від вашої нової книжки?

— Справжня культура завжди має присмак ретро. Тобто найкращий твір мистецтва нині — це ретромодерн. Бажаю англомовному читачеві відкрити заново в моїй книжці оазис (духовний натурпродукт) східноєвропейської української природної високої глибини, вже дещо замуленої у світі метастазами постмодерну.

— На вашу думку, які месиджі сьогодні має пропонувати мистецтво, передусім поезія?

— Екзистенційна місія мистецтва-поезії — спрямовувати енергію людства і окремої людини по вертикалі: до Всевишнього, до світла, на підкорення космосу, а не на різню у колисці-планеті, від якої ми, люди, загинемо разом із планетою, або ж вийдемо розселятися у відкритий космос... Для цього поезія відкриває в людині космос внутрішній — щоб зрівноважити кіль і вітрило.

— Ви готові захищати свою землю зі зброєю в руках у разі російської агресії?

— Так, готовий. Чесно кажучи, маю бажання піти на мобілізаційний пункт і запропонувати себе як солдата.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments