А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Чи стане Забужко лауреаткою премії «Ангелус»?

Завтра у Вроцлаві оголосять переможця літературної премії Центральної Європи. «Музей покинутих секретів» — серед фіналістів
20 жовтня, 2013 - 09:17
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА, "День"

Твори Оксани Забужко перекладені одинадцятьма мовами світу. Її читають у Росії, багатьох країнах Європи та Сходу. А цьогоріч українську поетесу й письменницю номінували на літературну премію, яка має авторитет найпрестижнішої відзнаки серед 21 країни Центральної Європи. І роман «Музей покинутих секретів» нині вважається чи не найсильнішим серед фіналістів. Цікаво те, що якраз на часі в Польщі бум історичної прози, тому й інтерес до роману «Музей покинутих секретів» спалахнув неабиякий, позаяк у ньому наскрізною лінією є тема історичної пам’яті та української ідентичності. Водночас деякі експерти побоюються, що на заваді присудженню можуть стати «історично-політичні пристрасті», які розгорілися цього літа через подання 148 українських депутатів до польського Сейму з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Це розворушило старі «історичні рани» між польським та українським народом, у тому числі й тему Української повстанської армії, про яку йдеться у творі Забужко і компромісу щодо якої між поляками та українцями ще досягти не вдалося. Чи стане Забужко переможцем премії, щасливим власником статуетки авторства Єви Россано та визнаним автором у найвищих професійних колах? «День» розпитав експертів про історичне «перемир’я» між Польщею та Україною, шанси «Музею покинутих секретів» на перемогу і те, які теми найбільше цікавлять польського інтелектуала.

ПІЗНАННЯ ТА ВИЗНАННЯ ІНШИХ КУЛЬТУР

Нагорода «Ангелус» вручається щорічно у місті Вроцлаві за найкращу прозову книжку польською мовою. Як зазначила голова журі Наталя Горбаневська, критерії досить прості: проза авторів від Німеччини до Росії (із Заходу на Схід) і від Польщі до Албанії (із Півночі на Південь), яка вийшла в Польщі за минулий рік. Премія досить «молода» — нею нагороджують із 2006 року. Цікаво, що досі її одержували за перекладні твори. Свого часу серед лауреатів був Юрій Андрухович (2006 р.), білоруска Світлана Алексієвич (2011 р.), угорці Петер Естерхазі (2008 р.) та Дьордь Шпіро (2010 р.), австрієць Мартін Поллак (2007 р.), чех Йозеф Шкворецький (2009 р.), боснієць та хорват Міленко Єргович (2012 р.). Власне, це і є основною інтригою: коли ж статуетку «Ангелуса» одержить поляк?

Прикметно, що в попередні роки серед номінантів були також імена Тараса Прохаська («Спалене літо», Марії Матіос («Солодка Даруся», Олександр Ірванець («Рівне/Ровно» та Андрій Бондар («Важливі і неважливі історії».

Але бути «найкращою прозовою книжкою польською мовою» замало. Книжка-переможець має формувати нові смисли й акцентувати на важливих загальнолюдських проблемах. Так, цього року конкуренти «Музею покинутих секретів» — чотири польських романи і два перекладних: «У гущі метрополії» австрійця Карл-Марка Гаусса, «Будинок під Лютнею» Казимежа Орлося, «Час ніч» Людмили Петрушевської, «Щоденник» Єжи Пільха, «Грохув» Андрія Стасюка та «Морфій» Щепана Твардоха.

Переможців визначатиме журі у складі Наталі Горбаневської, Анджея Завади, Мирослава Шпичальського, Юстини Соболевської, Кшиштофа Маслоня, Томаша Лубєнського, Ришарда Криніцького, Юліана Корнхаузера, Пьотра Кепінського і Станіслава Береся. Тобто впливові історики літератури, перекладачі, критики, поети, журналісти, видавці, редактори журналів, драматурги й публіцисти.

ГОЛОД НА ІСТОРИЧНУ ПРАВДУ

Раніше поет та літературознавець Остап Сливинський розповідав «Дню», що в Польщі зараз відбувається бум прози — консервативний поворот, через який поляки повертаються до осмислення проблем історії ХХ століття. Ми спробували дізнатися причини такого повороту в культуролога, головного редактора і засновника незалежного культурологічного журналу «Ї» Тараса ВОЗНЯКА. «Бум в історичній прозі спричинений великим голодом на історичну правду. Дуже довго деякі теми замовчувалися, однак потрібно розуміти, що історична правда не є одна. І це не релятивізм. Кожен із народів чи людей має свій погляд на історію і те, що з нею відбувається. У цьому контексті треба бути трошки плюралістом. Національне перемир’я потребує певного «забуття», своєрідного пакту про «недискутування» щодо певних історичних подій. Цього літа градус температури в міжнаціональних дискусіях щодо історичного минулого виявився зависоким. Ми повинні дивитися вперед. Не забувати минулого, але й не ставати його заручниками», — зазначив культуролог.

Натомість історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху Володимир В’ЯТРОВИЧ вважає, що консенсусу в історичних питаннях можна досягнути лише через діалог. «Головне, аби було бажання говорити чи навіть сперечатися, — зазначив історик, — проте бажано, аби провідними в цих темах були історики. На жаль, рік, що минає — 70-ті роковини трагічних подій на Волині, засвідчив, що цього діалогу не відбулося. Було кілька конференцій в Україні без польських істориків і в Польщі без українських істориків. Так далі бути не може. Відсутність діалогу між істориками призводить до того, що тема дуже політизується і призводить до таких заяв, як подання наших 148 депутатів. Головний висновок 2013 року — діалог повинен мати продовження. Головне, аби ми не розбіглися кожен у свій куток. Історична література — це можливість поглянути на своє минуле без цензури й тиску. За неї вхопилися і в Польщі, і в Україні. «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Залишинець» Шкляра, «Танго смерті» Юрія Винничука на топових полицях. Ті тенденції, що зараз відбуваються в Україні, як на мене, дуже приємні. Такий інтерес до історії — запорука того, що будь-які спроби теперішньої влади припинити доступ до історії або цензурувати підручники не матимуть жодних результатів. Назад правди вже не заховаєш».

«Я сподіваюся, що політичні інтриги відійдуть на задній план і Забужко таки одержить премію, — додає В’ятрович. — Збурення політичних пристрастей сягнуло вершини влітку цього року і далі піде на спад. Роман «Музей покинутих секретів» безперечно заслуговує на найвище визнання. Незалежно від того, чи там написано про УПА, чи ні. Як на мене, це справді один із кращих романів, що написані в незалежній Україні. Те, з яким інтересом його сприймають у Польщі, Чехії, Німеччині — свідчення цьому. Дуже хочеться вірити, що нашим польським сусідам вистачить розуму, аби не допустити політичних впливів на оцінку дуже вартісної книжки».

«ТЕ, ЩО ПИШЕ ЗАБУЖКО, ЛЯГАЄ У МАТРИЦЮ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ЗНАННЯ ДЛЯ ЄВРОПИ»

Перекладач, письменниця й директор літературної премії «Великий Їжак» Маріанна КІЯНОВСЬКА вважає, що Оксана Забужко чи не найсильніша у списку фіналістів: «Забужко у світі має репутацію письменниці, якій вірять. Дуже складно писати історичну прозу так, щоби проговорювати актуальні для всього світу, універсальні інтелектуальні сюжети. Тим паче, щоби цю прозу хотілося перекладати. Забужко це вдається. Те, що пише Забужко, лягає у матрицю сучасного цивілізаційного знання, важливого для цілої Європи. Йдеться про осмислення нової європейської людини через національну історію, формування смислів, які руйнують певні стереотипи про Другу світову на теренах України. Це світовий тренд — показувати загальне через конкретні ідентичності та пропонувати «нові» історичні моделі для наслідування. Забужко на прикладі свого роману про УПА створила яскраво індивідуальні людські історії, не типологізовані, і це знімає (а водночас порушує) багато питань, адже в конкретній біографії могло статися що завгодно. Ще одна особливість «Музею...» — його високий емоційний градус. Останнім часом у Європі та Америці спостерігається тенденція до емоційно вихолощеної літератури. Західні письменники назагал перестали писати чуттєво. Читачі ж «Музею...», так би мовити, лоскочуть нерви не лише добре прописаною історією, а й чуттєвістю, красивою еротикою. Якщо порівнювати польську та українську ситуацію в літературі у цілому, то в польській літературі більше рівнів просіювання, селекції, а також більше жанрових та різних інших ніш, причому в кожній ніші — значно більше, ніж у нас, гравців, тож прорватися вдається лише найсильнішим. Слабке просіювання — це слабка ланка нашого літпроцесу і водночас наша велика перевага. Оскільки в українській прозі немає такої конкуренції та чинника тиску видавництв, у нас є великі можливості для перспективних молодих письменників: вони мають шанс дебютувати й бути поміченими навіть на початку свого творчого шляху, причому проза молодих — свіжа, яскрава, некомерціалізована».

Катаржина КОТИНСЬКА, перекладач «Музею...» польською мовою, сказала, що перекладати було дійсно складно, а в ході роботи з текстом з’являвся азарт: «У польській літературі дуже багато індивідуального бачення світу. Читачеві, як мені здається, цікава не так велика об’ємна картина, як особисте ставлення автора до описуваних проблем та подій».

«95 відсотків упевненості в тому, що Забужко одержить премію. Про роман написали позитивні рецензії кільна найвідоміших польських критиків. Історичної прози в нашому розумінні (про давні часи, козацькі, князівські) поляки пишуть дуже мало. Їх більше цікавить новітня історія, зокрема Друга світова, на відміну від нас», — зауважує Божена АНТОНЯК, перекладач і головний редактор видавництва «Урбіно», яке відоме своїми польськими перекладами.

Поет, перекладач та літературознавець Остап СЛИВИНСЬКИЙ зазначає, що «коли поглянути на роман Забужко в контексті українських прозових романів останніх років, то він виглядає в цьому ряду як шахова тура серед шашок». «Я взагалі не знаю, з якою іншою книжкою українська література могла б цього року ввійти у список номінантів на цю премію, — вважає автор, — водночас я здивувався, що роман зайшов аж так високо, з огляду на його явне політичне запліччя».

«Ідеться не просто про несприйняття тем УПА і взагалі українського націоналістичного підпілля колами польської «широкої громадськості», — додає поет, — журі не мусить і не має на таке зважати. Ідеться про досить різкі висловлювання про роман із вуст польських фахівців, які критикують «Музей» саме як роман історичний, в якому акцентовано увагу саме на документальній основі та який претендує на розкриття певних історичних правд. Доволі жорстко розкритикував роман історик Ґжеґож Мотика у книжці «Тінь Клима Савура. Польсько-український конфлікт пам’яті», на жаль, ще не перекладеній у нас. Але він пише з позицій історика, а не літературознавця, і має на це повне право. Зокрема, він демаскує фальшивий образ вояків УПА як рятівників євреїв (насправді історичним фактом є те, що партизани вбили від 1000 до 2000 євреїв, боячись, що вони можуть зрадити їх совєтам).

Мотика завдає собі клопоту вивести загальний образ поляків у романі, і він виявляється майже суцільно негативним (навіть на відміну від образу енкаведистів чи згодом кагебістів) і подекуди опертим на історичних міфах, зокрема про те, що польська поліція в Галичині буцімто залишила енкаведистам списки українців, аби їм легше було здійснити зачистки. Втім, «Музей» -не ревізія історії, не спроба дати відповідь на складні запитання, які ще досі розмежовують українців і поляків, українців та євреїв. Якщо це роман, метою якого є розкриття невідомих самим українцям сторінок їхньої історії, то це — книжка для домашньої бібліотеки, і якби не безумовна літературна цінність, то вона не мала б великих шансів на міжнародний успіх. Премія «Ангелус» декларує себе як відзнака авторів і творів, які сприяють діалогу культур Центральної Європи. Тому дивно, що цей, по суті, чорно-білий текст потрапив у фінал — за суто «політичною» логікою цього не мало би статися.

Але «Музей» — роман, який може захоплювати стилем, мовою, потоком оповіді, і, либонь, саме так і трапилося. Якщо цей ефект не «відпустить» журі до кінця, «Музей» може перемогти. Крім того, цілком можливо, що присудження премії «Музеєві» може розглядатися як своєрідна відповідь на нещодавні немудрі дебати про Волинську трагедію в польському Сеймі. Проте не виключено, що цьогорічну нагороду може нарешті одержати хтось із польських авторів, а номінанти тут дуже сильні — Анджей Стасюк, Єжи Пільх, Щепан Твардох».

Про переможців премії — репортаж спеціальних кореспондентів «Дня» із Вроцлава із церемонії нагородження у наступних числах газети.

Неля ВАВЕРЧАК, Олеся ЯРЕМЧУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments