Поезія – це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка
Альфонс де Ламартін, французький поет, історик і політичний діяч

Остап СЛИВИНСЬКИЙ: «Досвід відкривання світу можливий навіть тоді, коли йдеш із роботи додому»

Поет — про мовчання, мандри і мову
9 вересня, 2013 - 15:19
НІКАРАГУА: ЗВІДСИ НЕЩОДАВНО ПОВЕРНУВСЯ ОСТАП СЛИВИНСЬКИЙ, ДЛЯ ЯКОГО ПОДОРОЖ — ЦЕ СПРОБА ВІДПОВІСТИ НА ЗАПИТАННЯ: ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ «Я» І ПОЧИНАЄТЬСЯ ОБ’ЄКТИВНІСТЬ / ФОТО З САЙТА BLYTHSUMMERS.COM

«Мені завжди хотілося вміти малювати, — розповідає поет, — пробував малювати карикатури. Колись вчився грати на фортепіано, але зараз можу видобути звук лише з примітивних дудок. Спів хоч трохи компенсує мені ту тугу за неозначуваним світом». Поет отримав інші інструменти, ніж бажав — саме з допомогою тексту звертається до світу... чи світ звертається до нього. Автор поетичних книжок «Жертвоприношення великої риби», «Полуднева лінія», «М’яч у пітьмі», «Адам», перекладач із польської, білоруської, англійської, македонської та болгарської мов, викладає в університеті й, попри це, встигає мандрувати. Нещодавно здійснив подорож на іншу півкулю — в Нікарагуа. Говорить, що саме тоді його спіткала подорожня тривога. До речі, зараз Остап Сливинський перекладає книжку польського автора Миколи Лозінського «Reisefieber» з такою ж назвою — «Подорожня тривога». Також перекладає Кеннета Коха та Дерека Волкотта. Разом із видавництвом «Піраміда» випускатиме серію польської прози «Варшава-експрес. Нова проза з Польщі». «У Польщі зараз бум прози, — пояснює автор, — відбувається якийсь консервативний поворот — вони повертаються до осмислення проблем історії ХХ століття». Мовляв, поляки вже пережили експеримент із сучасністю — анархістсько-окультно-блогову літературу, яка береться з спонтанного переживання, а тепер повертаються до writer’s research, будують концепції. «Цікаво спостерігати, як змінюються пріоритети, — міркує Остап Сливинський — Можливо, це загальноєвропейська тенденція, можливо, це характерно для Східної Європи, але і в нас це теж буде змінюватися». Паралельно поет готує чергове число журналу «Радар», яке буде присвячене репортажу. І про що не можна змовчати —це про те, що Остап нещодавно одружився та бував у Тунісі. Про мандри, мову, музику, острівки тиші, «поневолений розум» та інше — в інтерв’ю з поетом, перекладачем та літературознавцем Остапом СЛИВИНСЬКИМ.

— Остапе, останнім часом ти багато подорожуєш. У ХХ столітті теологічний екзистенціаліст Габріель Марсель увів таку антропомодель, як homo viator, що означає «людина, яка постійно мандрує, постійно в дорозі». Але в дорозі не фактично, географічно, а в дорозі до себе. Чим для тебе є мандри?

— Щораз більше переконуюся в тому, що мандрівка насамперед є випробуванням себе у змінному контексті. Якщо довго перебувати на одному місці, то атоми місця проникають в нас, а ми проникаємо в місце — відбувається своєрідна осмоза. Межа того, що ми називаємо «я», стає невиразна. А подорож є дуже позитивною в сенсі відривання від місця та спробою відповісти собі на запитання: де закінчується моє «я», де закінчується моя суб’єктивність і починається об’єктивність. Крім того, подорож — дуже суб’єктивний досвід, відчуття нескінченної можливості. Ти навіть не припускаєш, що те, що бачиться тобі настільки далеким, як світло далеких світил небесних, знаходиться на відстані простягнутої руки. Це дає віру в нескінченну потенціальність. Тобі достатньо трішки змінити контекст, щоб раптом контекстом для тебе став цілий світ. Раптом ти глобалізуєшся. Я прийшов до цього розуміння після далекої мандрівки до Нікарагуа.

«Література мусить живитись ідеями, кимось сказаними словами, мусить щось втягувати у свою орбіту. Потребує палива. Тому дуже багато чого в літературі йде з димом. Музика не мусить спалювати стільки об’єктивної сировини світу, може існувати у замкненому циклі. І насправді вона є мовчазною. Не послуговується значенням, не означає»

Але, щоб відчути світ як контекст, не потрібно далеко подорожувати. Я згадую прекрасного німецького журналіста, який видав уже кілька книжок репортажів, і остання з них — найцікавіша книжка подорожніх репортажів, яка мені траплялася в житті, — «Deutshland, eine Reise» Вольфганга Бюшера. Автор одного дня вирушив із дому з легко напакованим наплічником у східному напрямку. Його завжди цікавили якісь напівзабуті містечка та села Східної Німеччини, які переживають драму трансформації та постійно перебувають у міжчассі між посткомунізмом та капіталізмом. Йому достатньо було подолати кілька десятків кілометрів, щоб опинитися в абсолютно новому досвіді. І, насправді, такий досвід відкриття світу як нескінченного контексту можливий навіть тоді, коли ти відкриваєш маршрут своєї подорожі з роботи додому чи навпаки.

— Один спогад, який найбільше запам’ятався з Нікарагуа...

— Один із найяскравіших образів — це публіка. Жінки, які приходять разом із тваринами, ніби щойно порались у своєму садочку. Цей абсолютно строкатий натовп, в якому перемішані діти, тварини, люди абсолютно різного віку та занять. Люди, які десь випадково проходили, які позакривали крамнички і прийшли послухати поезію. Поліціянти виявилися дуже уважними слухачами. Наші, напевно, ніколи б так уважно не слухали. А друге — це якийсь постійний ритм. Навіть не візуальне враження, а на тактильному рівні. Коли все відбувається в ритмі — люди наче пританцьовують. Яку внутрішню музику вони чують? Здається, ніби вони підключені до якоїсь «саунд-системи». Це те, чого в Європі я ніколи не переживав. Це щось невидиме, на рівні підшкірних відчуттів.

— Про музику і внутрішню музику. Наскільки мені відомо, ти співаєш у вірменському хорі, та взагалі любиш співати. Чим для тебе є музика — це внутрішнє чи зовнішнє?

— Щодо музики маю якесь відчуття нездійсненності. Для мене вона є тим, до чого мистецтво тільки йде. Музика не мусить пояснювати себе, нести чітко сформульований смисл, коментувати себе, виправдовувати. Вона самодостатня, як камінь. Цю метафору я колись вичитав у Джорджа Стайнера. Повний власною повнотою. А насправді в ньому нічого немає, він нічого не містить. Мені музика здається таким каменем, який не мусить себе виправдовувати. Література мусить живитись ідеями, кимось сказаними словами, мусить щось втягувати у свою орбіту. Потребує палива. Тому дуже багато чого в літературі йде з димом. Музика не мусить спалювати стільки об’єктивної сировини світу, може існувати у замкненому циклі. І насправді вона є мовчазною. Не послуговується значенням, не означає. Мені завжди було цікаве вираження без означення.

Колись мені наснилася тема моєї кандидатської дисертації. Моя природна легковажність привела мене в аспірантуру, і потрібно було дуже швидко придумати тему дисертації. Я довго сидів за столом, до глибокої ночі — сидів і думав. І нічого не придумав. З тим ліг спати, і сон мені прийшов на допомогу. Мені наснилося мовчання. Спершу сам здивувався. Але мене завжди цікавило пограниччя, а мовчання є пограниччям мови. Звідки мова народжується і куди вона западає? Також мовчання є пограниччям соціальним. Я зрозумів це дуже гостро, коли якийсь інститут досліджував «мовчальника» — мовчазну особу. Ліберальне та політолерантне суспільство декларує те, що воно хоче чути кожного, закликає до форуму думок різноманітними позиціями. І саме таке суспільство вважає, що маргіналом, який виключений із цього глобального суспільства думок, є той, хто мовчить. Це може бути мовчання навмисне або ж бути наслідком психологічних, внутрішніх бар’єрів. До такої людини суспільство тотального діалогу виявляє свою нетолерантність. І після того сну я написав дисертацію про мовчання в літературі.

— Тобі добре знайомі слов’янські країни та їхній літературний процес, оскільки багато подорожуєш, перекладаєш. Відчуваєш якусь різницю між суспільно-політичними трансформаціями в Україні та решті країн пострадянського простору, де побував? Чи досі там у людей, як писав Мілош, «поневолений розум»?

— Я найкраще з тих країн знаю Болгарію та Польщу, трохи Білорусь. Якщо йдеться про Болгарію, то вона виривається із заніміння ривками, подібно Україні. Посткомуністична свідомість та модель, кліше та стосунки, які ще досі домінують, визначають там дуже багато. Це можна порівняти з якоюсь липкою субстанцією. Сартр писав про липкість як обмеження свободи. Я пам’ятаю події в Болгарії 1997 року, тепер знову там антиурядові виступи. Суспільство періодично намагається вирватись, але драглиста маса посткомуністичної свідомості затягує назад. У Болгарії суспільство — більш консолідоване, ніж в Україні, хоча теж досить інертне. Таке розріджене, що дуже важко з нього щось виліпити.

Здивувало те, що за часів комунізму 1960—1980-х років у Болгарії практично не було дисидентського руху. Було, може, два-три письменники, які виявляли активну позицію. Але Руху не було. В нас, принаймні, було дисидентське середовище. В Болгарії таке середовище не сформувалося, були одинаки. Наприклад, Костянтин Павлов — поет, який багато років жив на узбіччі суспільства, не мав де друкуватися. На певний час перекрив собі всі можливості заробляти на життя більш-менш пристойною роботою. Таке дуже сильно відбивається на самооцінці та психічній цілісності. Він пережив багато внутрішніх драм — саме тому, що йому бракувало фундаменту, на який міг спертися. В українських дисидентів навіть у найтяжчі часи було почуття спільності, відчуття плеча.

Щодо Білорусі — я перекладав білоруського поета Володимира Арлова. Такі люди дуже важливі в ситуації несвободи. Вони виконують функцію рівноваги та не дозволяють суспільству дійти до абсурду, стати на межі прірви. Але як білоруський інтелектуал усвідомлює себе на мінному полі? Це багаторівневе обмеження — постійно мусиш миритися з ситуацією повсякчасного відчуження.

Якщо йдеться про Польщу, то маю враження, що Польща дуже швидко трансформувала свій «поневолений розум». Вони більш-менш консолідовані, в них немає глибоких суспільних тріщин, які б не давали розвиватися. Попри всі суперечності польського суспільства, воно є досить цільним та відкритим до трансформації. Те, що є цільне, те змінюється, а те, що аморфне чи розірване, — стагнує. Є динамічне суспільне ядро, яке намагається цю аморфну масу витягти з ситуації стагнації. Я вірю в Польщу, вірю в Болгарію.

— А в Україну віриш?

— Contra spem spero. Я переконую себе в тому, що потрібно відкласти на бік зневіру та розчарування. Якщо людина з дуже невтішним діагнозом змириться з хворобою і перестане «говорити» з клітинами власного тіла та вірити в чудо, вона не має шансу на одужання.

— Які у тебе стосунки з мовою? Вона для тебе є засобом чи ціллю?

— Мене цікавлять межі, мова на межі замовкання. Це не означає, що я намагаюся робити з мовою щось нереальне. Я навіть не сильно з нею експериментую. Мені важливо те, як можна мовою писати про речі, котрі ми лише ледь усвідомлюємо. Наскільки можна вловити їх у сіть? Адже мова — досить штивний інструмент. Звукоряд, фарба, рух, жест — засоби вираження набагато досконаліші, бо є частиною реальності, лежать в одній площині з тими формами, які існували до нас. Вони не переходять на інший бік дзеркала. Натомість той, хто пише чи намагається писати, ніби перебуває за склом. Він переходить на інший бік умовної межі, яка розділяє річ і значення; він уже на боці значень. Танцівник чи художник — на вулиці, в реальності. А письменник — за вітриною. Однак не він дивиться на світ із вітрини, а світ на нього дивиться як на того, хто описує світ.

Олеся ЯРЕМЧУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments