Тарас АНТИПОВИЧ: Я пістолетам не довіряю

Остання його книжка отримала неабиякий резонанс: була у коротких списках «Книжки року ВСС», «Книжки року-2011» та інших книжкових рейтингах. Та й сам видавець Іван Малкович зізнається, «що дочитавши книжку лише до середини, вирішив її друкувати». Ще б пак, адже футурологічний «Хронос» Тараса Антиповича — це історія махінацій із часом: його продажем у банках, хабарами та крадіжками, хронічною нестачею. Для сильних світу цього вічність стає реальністю, а решта люду живе одним днем. Може, варто зупинитися й почати шукати вихід, доки хтось не поцупить у тебе життя та любов? Отож, Тарас Антипович запропонував свою відповідь на це запитання — вельми сюжетну й захопливу.

— Як виник задум роману «Хронос»? Що було конкретним поштовхом сісти за клавіатуру?

— Зафіксувати появу задуму насправді складно. Він виброджує з якихось емоцій і думок. Дещо спрощуючи, можна сказати, що мені раптом стало жаль втраченого часу. Бо і я, і вся країна — ми багато його змарнували. До того ж кожна влада, яка приходила на наші терени, крала не лише гроші, а й час. І другого мені шкода значно більше, ніж першого. Із таких міркувань і народився «Хронос». А саму фантастичну сюжетну канву книжки пояснити складніше — чому все починається саме так і саме так закінчується...

— Кажуть, щоб писати, ви покинули роботу журналіста...

— Я всі свої прозові тексти пишу, вигнавши себе з роботи, а дописавши їх — знову йду заробляти гроші. Виявилося, що поєднувати прозу з журналістикою чи іншою інформаційною діяльністю для мене неможливо. Хоча я не впевнений, чи то я кидаю роботу заради писання, чи то писання стає побічним ефектом безробіття. Я спочатку навіть не розумів, навіщо пишу, навіщо сідаю за клавіатуру, як ви сказали. Тепер уже знаю: заради відчуття свободи, яке з’являється в процесі творення. Мені цього відчуття завжди бракувало в житті.

— Із чим пов’язуєте успіх своєї останньої книжки, адже вона потрапила до коротких списків двох українських літпремій, була відзначена в книжкових рейтингах?

— Український читач скучив за сюжетами, а я намагався створити ефектну історію. Крім того, тема плину і жадоби часу близька всім, вона провокує якісь глибинні реакції, в чому я пересвідчився за відгуками критиків і читачів. «Хронос» відбувся як чтиво, яке дає привід для роздумів. Хоча він не є по-справжньому інтелектуальним романом і, можливо, тому не отримав тих премій, на які претендував.

— Ваш роман було написано раніше, ніж у жовтні 2011 року на екрани вийшла стрічка Ендрю Ніколла «Час». Але це не завадило критикам вказувати на подібність багатьох моментів у цих творах: банк часу, чипи-хрономати, крадіжки життя. Як би ви це прокоментували?

— Справді, моя книга не лише була написана раніше, а й вийшла раніше, ніж згаданий фільм. Дехто з читачів навіть радив мені задля голого піару подати в суд на сценаристів фільму — нібито за плагіат. (Сміється). Спільне в обох сюжетах — можливість продажу біологічного часу, часові «побори», організовані владоможцями. Мабуть, тема висить у повітрі — її вихопили й американські сценаристи. Але розвинута вона по-різному. У мене значно більше сюжетних ліній і, з дозволу сказати, спецефектів. Фільм же за видовищністю мав би бути сильнішим, ніж він є, — хоча б на рівні «Матриці». І герой Джастіна Тімберлейка все-таки забагато бігає з пістолетом і зі зброєю в руках вириває перемогу в традиційному американському стилі. А я пістолетам не довіряю. Я творив просту притчу про суспільство, яке всі свої винаходи використовує собі на зло. І таке суспільство нікому пожаліти, окрім Бога.

— Це тому «той, хто рятує світ», у романі — саме священик?

— Ну так. У книзі діють певні герої-архетипи — Священик, Убивця, Актор, Медсестра. Це створює універсальний рівень сприйняття і полегшить справу як перекладачам (є наміри перекласти «Хронос» на чеську, сербську та англійську), так і читачам за кордоном. Разом із тим, дехто мені закидав голлівудський схематизм у творенні персонажів. Справді, я не заглиблювався у психологію кожного з них, бо, зрештою, їх досить багато. Роман складається з новел, у кожній із яких — свій сюжет, я хотів показати певний зріз суспільства, яке трансформується під впливом нової технології. Хоча є герої, що проходять у тексті як наскрізний шов, скріплюючи собою оповідь — їм уже навряд чи закинеш схематизм.

— Ваш «Хронос», «Час смертохристів» Юрія Щербака... Як би ви пояснили появу в українській літературі одразу двох футурологічних романів за останній 2011 рік? У що може розвинутися така тенденція?

— Це свідчить лише про те, що українська проза заповнює свої ніші. Нам є де розгулятися — і фантастам, і детективістам, і нацреалістам. Ці два романи, названі футурологічними, демонструють певну візію майбутнього крізь призму теперішнього. Майбутнє в них уявляється доволі похмурим, і від того зростає потреба в Богові, тобто в Любові. Чи варто називати це тенденцією, я не знаю.

— Багато речей та явищ, про які ви алегорично говорите в романі, прекрасно існують в реальності, і в українській зокрема. І якщо в тексті змінити світопорядок допомагає Бог і віра людей, то що може допомогти в сучасному світі та Україні?

— Великою мірою, те саме. Християнство ж дуже просто все пояснило: любіть ближнього, тоді ви не угробите один одного. Тобто зло не просто погане — воно невигідне. Ну вкрав ти сьогодні, завтра — вкрадуть у тебе або в твоїх дітей чи внуків. Обірви цей ланцюг, не примножуй всесвітнє кидалово. Але нам таке вчинити важко, бо корупція і міжусобиці — це глибокі традиції, що передалися Україні від Київської Русі. Це в крові.

До речі, я сам себе часом ловлю на цілком мізантропській поведінці. Любові до ближнього мені явно бракує. Так що не думайте, ніби, пишучи, я когось повчаю — я так борюся з власними демонами. (Сміється).

— Вочевидь, ви й зараз над чимось працюєте. Про що буде новий твір?

— Можу сказати, що це буде своєрідна протилежність до «Хроноса» — реалістична повість із кількома персонажами. Вся дія відбувається у плацкартному вагоні української залізниці, що їде крізь мерзлу зимову ніч. Сюжет творять не стільки події, скільки думки й емоції героя, його психологічний резонанс зі щільним людським варивом. І скажений холод, від якого потерпають усі пасажири вагона, тут є не лише художньою деталлю.

— Майк Йогансен, експериментальний український прозаїк 20-х років, написав своєрідний трактат порад початківцям «Як будується оповідання». А що порадив би Тарас Антипович?

— Знаєте, я не доріс до того, щоб комусь радити, як писати. Особливо коли йдеться про велику форму, що потребує терпіння і праці. Проза — це складна структура, яку треба вміло розбудувати. Це сюжет, який треба населити повнокровними героями, створити продуктивний конфлікт між ними. Це окрема реальність, яку треба зробити переконливою, навіть якщо вона ґрунтується на фантастичному припущенні. Не впевнений, що мені самому це все вдається. Я не дуже задоволений своїми текстами.