Геніальність у простому

На переклад «Моєї неймовірної подруги» (іт. L’amica geniale) Елени Ферранте український читач чекав доволі довго. Якщо бути точними, то ще з вересня 2016 року. Саме тоді відбулася перша зустріч українських книголюбів із бестселером авторки.

ДОВГА МАНДРІВКА ДО УКРАЇНИ

Щоправда, зустріч цю приємною аж ніяк не назвеш. Книжка мала стати такою собі сенсацією до чергового Форуму видавців у Львові від «Клубу сімейного дозвілля». Однак невдовзі після її виходу на сторінці видавництва, а також у Facebook розпочалося активне обговорення перекладу чи, радше, його якості. Легкий, захопливий текст італійського роману в українському варіанті перетворився на абсолютно нечитабельний. Деякі уривки книжки нагадували набір слів без жодного сенсу. Звісно, йдеться про машинний чи просто дослівний переклад недосвідченого перекладача, який, швидше за все, не володіє добре ні італійською, ні українською. Перші покупці книжки були не те що незадоволені, а просто ошелешені тим, як таку книжку можна було відправити до друку.

У результаті, весь наклад «Моєї неймовірної подруги» було вилучено з продажу, а тим, хто уже встиг придбати книжку, видавництво пообіцяло повернути гроші. Ще одна обіцянка від видавництва — якнайшвидше видати якісний переклад роману. І ось за два роки маємо нову «Мою неймовірну подругу» українською. Книжку переклала Любов Котляр. Готовий перекладений текст, за словами видавництва, спеціально затверджували в правовласників.

«ЕЛЕНА ФЕРРАНТЕ — ЦЕ Я»

Уся ця історія сумна і водночас радісна, бо Елену Ферранте все-таки треба прочитати. І зовсім не через скандал із перекладом. Її ім’я (чи, може, псевдонім) уже відоме в усьому літературному світі. Це такий собі приклад втілення теорії Ролана Барта про «смерть автора». Сучасна італійська письменниця ще з виходом свого першого роману на початку 90-х заявила, що книжки не мають потреби в авторах, книжки повинні жити своїм життям. Навіть шалений успіх її серії «Неаполітанських романів», мільйонні наклади, численні переклади іноземними мовами, екранізації, здобуття престижних премій не змусили письменницю відкрити своє справжнє обличчя. 2016 року журнал Time вніс це ім’я, не знаючи, хто за ним насправді ховається, в список ста найвпливовіших людей світу. Відомо лише те, що Ферранте — італійка, швидше за все, народилася в Неаполі. На цьому, власне, і все...

Ферранте не лише збагатила сучасну італійську літературу кількома блискучими романами, а й підкинула роботи лінгвістам і літературознавцям, які не припиняють аналізувати її твори і робити припущення (інколи геть безглузді) про автора. Нерідко серед простих італійців за обідом чи за вечерею хтось та й має сказати щось на кшталт: «Ну добре, відкрию вам секрет. Елена Ферранте — це я». Книжки анонімної письменниці і справді полюбилися читачам не лише з Італії, а й з усього світу.

ПАМ’ЯТЬ, ЩО ПРОТИСТОЇТЬ БАЖАННЮ ЗНИКНУТИ

«Моя неймовірна подруга» — перша частина серії «Неаполітанських романів», до якої входять ще три романи. Оповідь ведеться від першої особи однієї з головних героїнь роману — Елени. Серед ночі вона отримує дзвінок від сина своєї найкращої подруги Ліли і дізнається, що та зникла. Але зникла не просто так, як інколи зникають люди. А зникла так, наче ніколи й не існувала.

В один день наче крізь землю провалилося все, що було пов’язане з Лілою: фотографії, документи, речі, засоби гігієни, будь-які дрібнички. Для Елени це не новина. Адже нестримним бажанням її подруги було не померти, не поїхати десь, а ось так от зникнути. Досить захопливий початок для книжки, чи не так?

Зацікавлений і дуже здивований читач, звісно ж, не встоїть перед бажанням дізнатися, як таке можливо і що спонукало Лілу до такого кроку. Елена ж не може дозволити, щоб після її подруги нічого не лишилося. Тому вона вмикає комп’ютер і починає писати кожну деталь, яку пам’ятає з їхньої дружби. Таким чином, потрапляємо в бідний квартал післявоєнного Неаполя 50-х — 60-х років. Звичне, розмірене дитинство двох подруг із смішними витівками, дитячими страхами та уявленнями, іграми, шкільними невдачами, проблемами у сім’ях. Вони дорослішають, із ними дорослішає їхня дружба. Саме цю зміну письменниця намагається показати на тлі зміни віку, ролей, статусів, ситуації в країні.

Оповідь надзвичайно проста, не затягнена: жваві описи неаполітанських околиць, портрети звичайних жителів кварталу, колоритні діалоги. Саме це найбільше притягує в книжці — вміння зацікавити читача життям, таким, яким воно є. «Моя неймовірна подруга» поділена на два розділи, які оповідають про дитинство і підлітковий вік дівчат. Сподіваємося, що на цьому серія «Неаполітанських романів» українською не закінчиться. В якісному перекладі, звісно ж.

До речі, якраз зараз італійці чекають на вихід серіалу за однойменною книжкою. Уже цього листопада його показуватиме один із телеканалів італійської медіакомпанії RAI, а дві перші серії, які днями демонстрували на кінофестивалі у Венеції, уже здобули прихильність публіки.