Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Книга для критичного думання

Філософ та історик Василь Ткаченко запитує себе й читачів: «Куди йдеш, Україно?»
26 січня, 2018 - 13:42

Сумніви й аналіз об’єктивних реалій життя, а не догми, шаблони та схеми — це «гострі очі» мислення, опора кожної справді глибокої думки. Лише за цієї умови наш розум може поставити перед собою базові питання буття: куди іде людство і Україна зокрема; чи справджуються прогнози колись всесвітньо відомих експертів, які свого часу, 20 — 30 років тому, передбачали «кінець історії», або ж всесвітній тріумф «вільного ринку» за мінімальною участю держави, або однополярний світ із абсолютним домінуванням Заходу?

Як відомо, ані першого, ані другого, ані третього поки що не відбулося — принаймні такою мірою, як це передрікали. Чому? І в якому, власне, напрямі розвиватиметься світ та Україна — його невід’ємна складова? Саме про це книга філософа, політолога, публіциста, члена-кореспондента Національної академії педагогічних наук України Василя Ткаченка «Україна. Куди йдемо?» (Київ, видавництво «Логос Україна», 2017 рік).

Перед нами — не просто збірка публіцистичних есеїв, а серйозне історіософське дослідження. І це видно хоча б із назв розділів праці Василя Ткаченка: «Ідентичність спротиву: час війни і час миру» (про російську агресію, національну ідентичність як головний ресурс протидії Кремлю та українську історичну спадщину, починаючи від Давньої Русі); «Модернізація і модернізатори» (про виклики часу, гостру необхідність для українців усвідомити себе й сучасний світ та перипетії «модернізації навздогін»); «Глобалізація: світ-системний аналіз» (про реальний суверенітет нашої, і не тільки, «суверенної бюрократії», про олігархію, «вільний ринок», ядро, напівпериферію та периферію сучасного світу); нарешті, «Шляхи й роздоріжжя європейського вектора» (тут розглядаються проблеми глобалізації та суспільного прогресу, гріхів і покути периферійного капіталізму та прагнення людської гідності як ознаки доби). Особливої уваги вартий розділ «Неприкаяні: веймарський синдром» — про фашизацію сучасної Росії й не тільки її.

Пошук української ідентичності В. Ткаченко здійснює у напрямі, накресленому свого часу ще Михайлом Драгомановим: «Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитися тим рухом. Інакше той рух піде проти нас, роздавить нас». Думається, ці слова залишаються актуальними і через 140 років. Про те — вся книга.

На її сторінках читач зустріне безліч глибоких, цікавих, свіжих думок видатних людей. Із деякими з них, цілком можливо, він не погодиться. А інші — дадуть багату поживу для роздумів. Як, наприклад, такі міркування Івана Лисяка-Рудницького: «Якщо людина не захоче виконувати обов’язків, пов’язаних з її належністю до нації, тоді нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу, така нація стає «неісторичною». Тому що, вважав І. Лисяк-Рудницький, «вирішальним фактором в існуванні так званих історичних націй було збереження, незважаючи на втрату незалежності, репрезентативної провідної верстви як носія політичної свідомості та високої культури. Натомість неісторичні нації втратили (або ніколи не мали) репрезентативний клас». Ще до І. Лисяка-Рудницького про це писав В’ячеслав Липинський.

Аби не діяти наосліп у сучасному жорстокому, непередбачуваному світі, і політикам, і «пересічним» читачам корисно буде ознайомитися з книгою Василя Ткаченка. Тим більше, що написана вона не «сухою» мовою, а, навпаки, цікаво і доступно.

Ігор Сюндюков, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments