Зрушити націю мусить її ж еліта.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч, активний діяч ОУН

Літературна дипломатія

Рита КІНДЛЕРОВА про детективну роботу зі стародруками, вибір книжок для перекладу та працю літагентом
22 грудня, 2020 - 15:16

Вона — перекладачка чеською знакових творів Оксани Забужко, Юрія Винничука, Наталі Сняданко, укладачка антології сучасного українського оповідання «Експрес Україна», книжок для дітей та дослідження Володимира В’ятровича «Історія з грифом «Секретно»». Рита Кіндлерова чудово орієнтується в українських реаліях сьогодення та історичній минувшині.  Працює у Слов’янській бібліотеці у Празі. А ще дуже любить сакральну музику, співає в хорі. Про різноманітні захоплення, цілеспрямованість і надзвичайну працездатність пані Рити можна було б розповідати чимало... 

«ХОТІЛА Б ПОСПІЛКУВАТИСЯ ЗІ СКОВОРОДОЮ, КОТЛЯРЕВСЬКИМ І КОБИЛЯНСЬКОЮ»

— Ви перекладаєте чеською з української різножанрові речі: художню літературу для дорослих і дітей, історичну публіцистику, книжки про архітектуру. Як «ізсередини» бачите різницю в підході до перекладу таких різних текстів?

— Кожна книжка вимагає специфічного підходу, тому над цим навіть не замислююсь. Якщо мені книжка — будь-якого жанру — подобається, то вона сама дасть знати, що треба зробити. Останніми роками перекладаю дитячі книжки, і вони зовсім «інші», бо треба сприймати світ по-дитячому, дати абсолютну волю фантазії. І разом із тим треба мати на увазі, що книжка власне й розвиває дитину. І, звичайно, варто «пробувати» переклад безпосередньо на дітях — це мали би робити всі дитячі письменники: якщо дитині твір не подобається, то викидайте його зразу. Декілька разів я відмовилась від перекладу текстів, які, на мою думку, вроювали дітям зло або примітивізм, патетику. Моя ситуація специфічна й тим, наприклад, що майже водночас із чудовою дитячою книжкою довелося перекладати текст про криваві сторінки української історії... Це можна назвати майже випробуванням. Але я впоралася з цим.

— Які, на вашу думку, основні якості перекладача?

— Знати щонайкраще мову, на яку перекладає.

— Ви — лауреатка премії імені Григорія Сковороди. Нещодавно в нас  засновано премію для іноземних перекладачів української літератури. Що для вас премії і загалом стимули?

— Може, це для читачів буде шоком, але я б скасувала усі нагороди. Для мене стимул — дитина, яка «мою» книжку порекомендує однокласникам, або людина, котру книжка змусила задуматися. Я вже від декількох нагород відмовилася. Збирати різні дипломи, вибачте, але це нагадує мені недобре минуле. Премія імені Сковороди мене повністю задовольняє, бо Сковорода був неймовірною людиною. Якби я хотіла з кимось із українських гігантів поспілкуватися, то це був би якраз Сковорода — і ще Кобилянська та Котляревський.

— Існує професійне свято — День перекладача. Як його відзначаєте?

— Років дванадцять тому я заснувала традицію меси в день святого Ієроніма (30 вересня), покровителя перекладачів. Зустрічаються члени різних перекладацьких профспілок, віруючі, атеїсти, просто охочі, і я співаю з хором. Декілька разів дійство навіть перекладалося на жестову мову. Ось так відзначаю.

«ДЕТЕКТИВНА РОБОТА»

— Ви також фахово орієнтуєтеся в європейських стародруках, зокрема слов’янських. Що скажете про роботу з українськими стародруками?

— Дуже цікаво, це чудова детективна робота, під час якої забуваю про світ довкола. Уявляю, як усі ці стародруки й рукописи подорожували, які це були люди, що залишили маргіналії (нотатки) в читаних книгах, що саме  мотивувало їх таке написати... Коли працюєш із минулим, стаєш дуже покірною, бо ніколи не знатимеш усього. І ця непевність потім несподівано допомагає в ситуаціях, як-от пандемія тепер: визнати, що не все можу — і прийняти це...

— Ви — одна з небагатьох учасниць культурної дипломатії між Україною та Чехією. Як, на вашу думку, має розвиватися діалог двох наших культур?

— Діалог завжди як мінімум двосторонній, і ці сторони мають хотіти спілкуватися. Про діалог як явище ми могли би разом проговорити дні, тижні, місяці... Боюся, що в сучасному світі вести діалог здатні зовсім мало людей. І культуру творять люди, це не абстрактні «культури». Я роблю тільки те, що мені здається правильним і добрим. І перш за все вмію та люблю опосередковувати, подавати українську культуру чехам. Це дуже важлива дипломатія: белетристичні твори та популярно-наукові книжки — для всіх.

— Чи можете заробляти на життя перекладацтвом?

— Української літератури? Ні.

«КНИЖКИ МОГО СЕРЦЯ»

— Книжковий ринок у Чеській республіці. Його особливості порівняно з Україною. Що нині переважає в Чехії: електронна чи паперова книжка?

— Як усюди в ЄС. Люди читають як паперові, так й електронні книжки. Приємно бачити, що чимало людей — і не тільки молодих — читає в рідерах у громадському транспорті (я так само).

— Які твори сучасних чеських письменників рекомендували б нашим видавцям?

— Про це краще запитати українських перекладачів із чеської, бо вони знають своїх читачів. Мені дещо може подобатись, але я не живу в Україні. Мені особисто сподобався роман Павли Горакової «Теорія дивності» та оповідання Вратіслава Кадлеця «Межа лісу».

— Як стежите за новинками української літератури? Наскільки чеські видавці можуть бути зацікавленими в перекладі українських книжок?

— Стежу, але вже не так, як раніше. Побільшало перекладачів з української, вони мають свої улюблені жанри й авторів. Можемо ділитись. Ще відносно недавно я безкоштовно робила те, за що треба платити (і немало!) — як за працю літагента. В Україні заснували Інститут книги, і це якраз його мета: промоція та підтримка української літератури за кордоном. З цього дуже рада. Можу нарешті зосереджуватися тільки на перекладах.

— Книжки вашого життя...

— Їх дуже багато. З іншими перекладачами обговорювали це питання і дійшли висновку, що про більшість книжок, які читали в молодості, ми взагалі забули. І хоча вони нас формували, вже нереально до них повертатися. Не можу сказати, що маю книжки мого життя: є книжки мого серця. Так назвали всенародне опитування, в якому перше місце здобула книжка «Сатурнін» Зденека Їротки. Я теж за неї голосувала. І мені пощастило читати її чудовий український переклад Ірини Забіяки, якій допомагала з’ясовувати приховані нюанси тексту.

— Любите мандрувати. Що нового в собі відкриваєте під час подорожей?

— У собі? Після багатьох мандрів думаю, що подорожування може означати втечу від себе, від когось, замикання на собі. Не думаю, ніби щось особливе в собі відкриваю. Так, насолоджуюся, часом відпочиваю, спостерігаю, але все більше й більше мені сумно, бо подорожування — вже комерція та нищення природи, егоїстичне задоволення. Постійно чуємо, що мандри розширюють світогляд, але чи справді це так? Ніколи люди не подорожували в такому масштабі, як в останні десятиліття, і чи змінилось у світі щось на краще? Навпаки. Мені особисто вже не хочеться подорожувати так, як раніше. Бачу все більше, як страждає Земля. З радістю я б ходила всюди пішки. Таке собі паломництво.

Людмила ТАРАН
Газета: