Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Тарас Шевченко: ніщо людське йому не чуже

У травневі дні відзначаємо 155 літ повернення поета на рідну землю після відходу у Вічність.
21 травня, 2016 - 12:53
ВОЛОДИМИР СЛЕПЧЕНКО, «ТАРАС ШЕВЧЕНКО», 2011 р. / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ АНДРІЯ КРИМСЬКОГО

Про те, яким був Шевченко, свідчать, насамперед, його твори. Адже вони —  внутрішній світ, стан душі, духовність, мораль тощо.

Ще серед сучасників утвердилася думка, що він велет, геніальний поет, художник, мислитель, великий син народу. І це не пафосні слова, а свята правда. Таку оцінку генію дав час, склали уми, і можна лише сказати, що ми до кінця й не осягнули вагу світоча не лише України, а й усього людства. Бо сила його творчості не вписується у якісь межі. Вона по-новому розкривається перед новими поколіннями українців. Ця сила небезпідставно дає право твердити про пророчу сутність Тарасової творчості, осмислити яку сьогодні, жити його піднесеним духом більш ніж актуально. Шевченко вчить, переконує, кличе. Дає відповідь на безліч запитань сьогодення. Біда лише в тому, що ми не завжди вдячні, його нащадки, і все рідше звертаємося до нього. Може,  у цьому  й трагедія українців.

Але зараз мова не про те. Хочеться глянути на Шевченка з іншого боку. Людського.  Який завжди цікавий, бо за його творчою величчю  проглядається фізичний образ великого українця.

Яким він був як звичайна людина ? Чим жив? Що любив, а що ненавидів? Коли радів, а коли сумував? Може, у чомусь сумнівався, чимсь захоплювався? Яким був його побут, уподобання, характер, вдача?

Звичайно, говорячи про це, ніколи не можеш сподіватися на вичерпну відповідь. На якийсь «детальний» опис. Та й саме прагнення розкрити його як людський образ, надто делікатна справа. Бо нікому не дано право, ніхто й не може претендувати копирсатися в чужому житті. Це вже зухвалість, яку багато хто має право й засудити.

Бо Шевченко, як і Бог — він є,  і все. І хай простить Спаситель за ці слова — це не зрівняння, ні.  Це констатація істини, на яку заслуговують подібні Титани.

Але така вже доля геніїв — про них думають, їх намагаються пізнати в усьому...

Щоб ще краще збагнути, яким був Шевченко, можна також судити і з численних спогадів його сучасників. Адже саме в них найбільше бачимо, чуємо, уявляємо Тараса, коли він постає як подібний  іншим.

 Про його дитинство знаємо багато, і Тарас постає  звичайною сільською дитиною. Якій не було ніщо дитяче чуже. Грався з ровесниками у піжмурки, будував у бур’янах курені, купався у ставку,  козакував...  Слухняний  і не дуже. Для батьків і односельців. Зрозуміло, що він був незвичайною дитиною. Але то вже інша закономірна грань.

Молодий, дорослий Шевченко, поет у часи заслання і опісля... Так — тяжка життєва стежка наклала найбільший відбиток на його характер, змусила з чимось попрощатися, а щось осягти. Але не забрала головного: його безмежного людинолюбства, яке характерне для святого і присутнє в ньому завжди.

Тарас був невисоким на зріст. Коли потрапив у солдати, то писар засвідчив два аршина і п’ять вершків. На нинішні міри це один метр шістдесят два сантиметри. Дехто вважає, що тоді люди були нижчими, ніж зараз. Тому ріст Шевченка належав до середнього.

Сучасники відзначають його кремезність і добре здоров’я. Це до заслання. Волосся мав темно-русе, очі темно-сірі, дуже проникливі. Як і спостерігаємо на його портретах. Хоч дехто й твердить про сиві очі, про світлі, сірі і навіть зеленкуваті. Як, до речі, й про зріст — дехто згадує про поета як високорослого.

Голос мав приглушений, трохи хриплуватий. Що, однак, не заважало йому дзвінкоголосо співати. Всі сходяться на тому, що співаком був неабияким і співав завжди, починаючи з дитинства. Співав сам і в компаніях... Відомі випадки, коли присутні щиро просили Тараса заспівати «Зоре моя вечірняя...» - його улюблену пісню. Співом зачаровував...

Знаємо також про палку любов до музики, сценічного мистецтва, що часто ходив у театр. Відома  його багатолітня, безкорислива дружба із земляком з Городища — великим оперним співаком і композитором, автором першої вітчизняної опери «Запорожець за Дунаєм» Семеном Гулаком-Артемовським. Існує версія, що поет підказав приятелю ідею написання опери, а Семен присвятив Тарасу зворушливу пісню «Стоїть явір над водою...».

Удачі був дуже веселої. Умів і любив жартувати, сказати гостре, дотепне слово. Дуже гарно розповідав усілякі історії, часто зі свого життя. Мова була багатою, образною, з залученням і пісенної народної творчості, і усної — казкових героїв, приказок, прислів’їв і т. д.

Хоч міг бути і зовсім  іншим: мовчазним, замкнутим, таким, що й слова за день не почуєш. Тоді ішов з дому, довго блукав, думав. Все це, зрозуміло, стан його незвичайної душі.

Тяжке життя і Тараса, і простих людей (він твердив, що історія його життя є частиною історії його Батьківщини) наклала глибокий відбиток і загострила почуття до правди і кривди, до несправедливості і справедливості. Поет був великим правдолюбом, не терпів гніту, поневолення, насильства, будь-якого людського приниження. Справедливість для нього була понад усе, і народні болі сприймав як власні. Вони були надто болючими для його надзвичайно чутливої,  вразливої душі... Він швидко розчулювався, це було настільки глибоким, що міг і заплакати... Особливо таке часто траплялося після неволі, після солдатчини.

Ще одна риса — ніколи не брехав. Особиста чесність, порядність були, по-сучасному,  стилем життя. І якщо хтось закидав йому про фальш, про те, що сказав неправду — спалахкував рум’янцем, дуже переживав, тривожився... Тобто щирість, безпосередність його були просто дивовижними.

Особливе ставлення до природи. Яку, як поет і художник, не лише любив, обожнював, а глибоко розумів, сприймав, прочитував, якщо хочете, пропускав через душу. Його рідкісне обдарування народжувало чудові картини і пензлем і в поетичних творах, що давно стали зразками неперевершеного поетичного живопису.

Він любив усе живе, милувався картинами природи, особливо рідної України. Які з ним жили завжди. Що дозволяло творити геніальні поетичні твори. Любив тварин, птахів безмежно. Вони часто ставали поетичними образами...

Відомі випадки, коли визволяв з неволі приблудних котів і собак від жорстокої дітлашні. Спогади говорять і про те, що міг годинами стояти біля мурашника, спостерігаючи за життям неспокійних мешканців. За іншими комахами і комашками, які також для нього були часткою прекрасної природи. Згадаймо: «Хрущі над вишнями гудуть...»

Відомо, що Шевченко не навчався в університетах і був більше самоуком. Та не забуваймо, що закінчив Академію художеств. Він створив себе сам, адже надзвичайно багато прочитав і піднявся до найвищих вершин освіченості. Жага до пізнання була з ним до кінця днів. Титанічною самоосвітою увібрав передові існуючі знання, піднявся на  найвищі щаблі гуманізму.

Безмежною була його доброта. Про яку ще за життя поета складали легенди. Саме про таких, як Шевченко, твердять, що скине останню сорочку свою.

Де б не жив, щоб не робив — завжди подавав милість нужденним. І подавав не копійки (хоч і тоді це були пристойні гроші), а давав п’ятдесят копійок, карбованця, червінця... А на другий день сам сидів без хліба, бо не було за що купити. Відомі  «курйозні» випадки, коли старці відмовлялися брати милость, твердячи, що скажуть, що той червінець украли... Сам Шевченко про милість говорив так: якщо давати півкопійки, то краще зовсім не давати... Був надзвичайно щедрим... Хоч і сам потім міг перебиватися водою і чаєм...  Нашим товстосумам, які клянуться у любові до Шевченка, коли самі, за поетовими словами, «з сироти знімуть останню свитину» та «деруть з брата шкуру...» варто було б переглянути своє сприймання його творчості. Та знову ж таки, говорячи Тарасовими словами, «перестати дурити людей...».

Але то між іншим.

Особливою поетовою любов’ю були діти. Дітям, де мешкав,  купував цукерки і пригощав (такі випадки відомі в Києві).  Коли приходив у гості, де були діти, приносив гостинці, давав гроші... Відомим став випадок, коли у Києві поет знайшов заблукалу кількарічну дівчинку і всерйоз твердив, що хоче її вдочерити. Забавляючи дитину, порвав свою картину, роблячи з неї цяцьки. Увечері знайшлася мати дівчинки...

 З дітьми і сам був дитиною, одною безпосередністю, грався з ними мало не на рівних. Діти його любили, і добре відомо, що малі — саме той лакмусовий папірець, такий індикатор, який ніколи не обдуриш. Саме діти, як ніхто, відчувають до себе справжню любов, доброту, увагу...

Шевченко високо цінив дружбу, мав численних друзів, і зрозуміло чому. На дружбу відповідав дружбою, але, напевне, справжніх друзів у нього було небагато. Як і в кожного з нас. При цьому поет просто ненавидів віроломство, підступність, зраду. Усього цього ніколи і нікому не прощав, припиняв усілякі зв’язки і відвертався при зустрічі. Як у випадку з Катериною Піуновою. Коли після її відмови вийти заміж при зустрічі навіть не привітався. Про що написав і в Щоденнику. Може, це було і не так, може, й не вірно він учинив, але таким був Тарас.

В усьому категоричний і принциповий. Середини  не мав — розважливості, обережності, хитрості, пристосуванства. За що не раз розплачувався...

Зворушливим було ставлення  до родичів — братів, сестер, небожат... Не цурався, прихилявся до них, приїздив у гості, допомагав, чим міг, і мріяв викупити із кріпацтва. І багато зробив, аби вони стали вільними.

Звісно, поет добре розбирався в інтригах тогочасного життя, часто змушений був жити його законами, хоч їх і не сприймав...

Ставлення до жінок було природним — теплим, захоплюючим, пронизаним глибоким співчуттям до нелегкої долі українок того важкого, трагічного часу. Рідній матері, сестрам, жінкам, дівчатам поет присвятив багато пройнятих любов’ю поетичних і прозових творів, живописних полотен — це всім відомо... Це тема окремої розмови. Якій уже присвячено чимало досліджень, розповідей, роздумів  шевченкознавців.

 Особисте життя поета склалося так, що він залишився одиноким, тобто не одружився. Хоч дуже  цього прагнув в останні роки. А перша любов прийшла, як і в кожного з нас, ще в дитинстві. Було в нього не одне кохання і в молоді роки, бо до  жінок ніколи не був байдужим. Про все це написано і переписано, хоч, напевне, більше вигадок, домислів і неправди. Шевченко, як справжній чоловік, особисте життя тримав за сімома замками і про нього ніде й нікому не розповідав.

Про чистоту його душі, про глибокі людські помисли створити, нарешті, родину, можна прочитати хіба що в листах останнього періоду життя. Звичайно, можна по-різному зрозуміти, по-різному оцінити написане. Навіть подивуватися певній наївності, недалекоглядності, простоті думок. Адже неоднозначним видається  бажання одружитися з простою селянкою, обов’язково дівчиною. Хоч Шевченко літами був нестарим, помер у сорок сім років —  ще молодою людиною. Принаймні за теперішніми мірками. У його часи шлюб із значною різницею у  віці був, скоріше, закономірністю, ніж винятком. А що хотів мати за дружину селянку-українку... То це засвідчує лише його безмежну любов до свого, рідного, батьківського.

 То що ж тут поганого, неправильного?..

До слова, особисте життя Шевченко так і не влаштував через, м’яко кажучи, його тодішнє оточення. У першу чергу жіноцтва. Банальне пліткування, брехня, нашіптування, «добрі» поради, з одного боку, його першій і останній справжній нареченій, а з другого -  подібне Тарасу, призвели до розриву та неможливості одружитися. Хоч обоє спочатку до цього прагнули, і Шевченко активно готувався до весілля. Навіть для майбутньої сім’ї найняв квартиру на Васильєвському острові...

Втім, прочитайте  спогади Ликери Полусмак і зробите подібні висновки. Від чого стає невимовно журно — і ще більш шкода Тараса. Адже подружнє життя, можливо, принесло б йому омріяне щастя та продовжило б роки.  Але — доля...

Не можна не обійти увагою і поетові слабкості, серед яких ще сучасники ставили у докір надмірну «любов» до хмільного. І в цьому є доля правди. Але неправдою є те, що поет був гірким п’яницею, що «не викисав» від горілки, часто бував у запоях. Так, випивав, але не часто і не багато. Звичайно, «критики» можуть посміхнутися — ось бачите, все ж таки пив... Можуть  пригадати товариство «мочемордів» і деякі спогади... Але тоді  був таким світ. Як, до речі, є й зараз. І звичаї людей, їхні вади змінити поет був не в силі. Та й не міг, бо й говорити про це смішно і наївно... Життя змінюють не поети, а закони, і саме життя. Так було, так є і буде. І жити в суспільстві та бути вільним від нього — неможливо. Та ще й поетові. Це також істина. А за Шевченком, точніше, за його славою гналися десятки, сотні, тисячі його сучасників. А увага тоді ( та й тепер теж) зводилася до банальних  речей: посадити за стіл, пригостити смачною стравою, найкращими винами, наливкою, горілкою, пивом... Від такого ніхто не відмовлявся. Бо також є істиною: я людина, і ніщо людське мені не чуже.

А про те, що пияцтво Шевченко не сприймав, свідчить його творчість. У якій до цього явища поет ставиться однозначно: п’яниць не терпить, вони огидні, потворні, носії зла. На противагу, звісно, не варто говорити про піднесений опис хмільного життя, веселість, щастя від застілля У Шевченка цього не знайдете. На відміну від деяких інших поетів. Для яких вино, гулянки, п’яні оргії — справжня радість, мало не душевна насолода. У Шевченка такого не спостерігається...

То як же можна записати до любителів хмільного людину, яка пияцтво глибоко зневажає, розвінчує, показує як ганебне соціальне явище. За яким найчастіше людське горе, море сліз, скалічені долі жінок, дітей. І, зрештою, сам  пияк — глибоко нещасна людина, бо часто-густо — пропаща?..

Щодо побуту, то Шевченко був невибагливим. Жив по-простому, до розкошів, до багатства ніколи не прагнув. Як глибоко віруюча людина, жив за Божими заповідями і задовольнявся тим, що посилала доля. На жаль, навіть власного житла не мав — помер безхатьком. До нас дійшли свідчення про розкидані по столах, вікнах, по підлозі тощо папірці. Цей безлад сучасники пояснювали тим, що за елементарним порядком поет слідкував не дуже. Як часто-густо столи були завалені недоїдками, крихтами, посуд брудний. Принаймні є такі свідчення. Але ж усе це можна пояснити і тим, що справа не в нелюбові Шевченка до чистоти й охайності. А в тому, що йому завжди було ніколи. Думки поспішали перед пером, пензлем — він був знову ж таки, по-сучасному, небувалим трудоголіком. Та й чи можна генію дорікати тим, що він іноді жив трохи не так, як інші? Але ж якби він так жив, як інші — скажімо, тільки те й робив, що прибирав у кімнаті, давав лад паперам, мив підлогу, посуд, варив їсти, то... навряд чи був би генієм...

Звучить, може,  й не переконливо, але часто підтверджується життям усіх високообдарованих. Які то у порваних шкарпетках ходили, то з засмальцьованими рукавами, неголеними... Але ж генієві побутові дрібниці прощаються. Адже головне не те, як  жив, а що зробив, що залишив після себе.

І тут до Шевченка жодних запитань, чи не так?..

До речі, щодо охайності, то, як пригадують сучасники, Шевченко завжди був ретельно поголений, у чистій, дорогій білизні, одягався і взувався за останнім писком моди. Тобто зовнішності приділяв належну увагу, і життям — і в великому, і в дрібницях - завжди крокував гідно, з високо піднятою головою.

Авторка цих рядків прочитала значну частину спогадової Шевченкіани, але свідомо не посилається на неї, бо все, що вийшло з-під пера, — її особисте сприйняття нашого Поета як людини. Яке, звичайно, не є бездоганним, але має право на існування. Як сприйняття Шевченка і мільйонами українців. Через нього й приходить до нашого Генія вселюдська, всенародна любов, безмежна вдячність, хвала Господу, що послав Україні пророка. Адже Шевченко — це Україна у найкращому, найчистішому порівнянні. Його слово кличе до дії, воно співзвучне з прагненнями і нинішніх Кобзаревих нащадків:

                          Поховайте та вставайте,

                          Кайдани порвіте

                          І вражою злою кров’ю

                          Волю окропіте.

                         І на оновленій землі

                         Врага не буде, супостата,

                         А буде син, і буде мати,

                         І будуть люде на землі.

Чи можна ще краще сказати, висловити усі почуття українців, ніж оцими поетичними рядками?..

Ольга Осипенко, провідний науковий співробітник музею С.С. Гулака-Артемовського, м. Городище, Черкаська обл., член Національної спілки краєзнавців України.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments