Війна і люди

«Роман-хроніка в голосах» — так назвав знаний український літературознавець, критик, письменник, політичний і громадський діяч, академік НАН України Микола Григорович Жулинський свій новий твір «Моя друга світова» (видавництво «Ярославів Вал», Київ, 2016 р.). Це — незвичайна книжка. Незвичайна тим, що особистий гіркий, надтяжкий досвід воєнних та повоєнних років на землі української Волині, спогади автора (в романі — малий хлопчик Миколка) органічно поєднуються на чотирьохстах сторінках твору з голосами реальних, добре знайомих і близьких Миколі Григоровичу людей — земляків, мешканців села Новосілки (батьківщина академіка) та навколишніх земель, чесних, щиросердних і мужніх українців, чия доля увібрала в ті страшні роки «Перші Совєти» (окупацію 1939—1941 рр.), німецьку агресію, жахливий конфлікт із польськими колоністами на Волині (1943—1944 рр.), потому — «Другі Совєти» (прихід Радянської армії вкупі з НКВС та СМЕРШЕМ 1944 р. і то вже було надовго), запеклу й звитяжну боротьбу УПА на Волині супроти тих «Других Совєтів», насильницьку колективізацію, депортацію, репресії... Все це довелося пережити людям цієї чарівної, невимовно красивої землі навіть не впродовж одного покоління — протягом лише 10—15 років!

«Моя друга світова» — це книжка водночас й глибоко особистісна, виношена, пропущена через незабутні дитячі спогади пана Жулинського (Микола Григорович народився у серпні 1940 року), через незагоєну рану — пам’ять про батька, який пройшов усіма колами пекла військового лихоліття, й історично об’єктивна, багатопланова, панорамна (бо йдеться про долю тисяч, сотень тисяч, мільйонів людей, зрештою, про долю цілого нашого народу).

Лише два уривки з роману, які вражають і, можливо, дійдуть до свідомості тих молодих читачів, які й досі уявляють війну як таку собі «абстракцію». Ось про що згадує Гарсей Савіцький, односелець автора, у розмові із земляком, Микитою Кримусем (той теж зазнав лиха війни, ще й якого): «Знаєш, Микито, найстрашніше — то плєн. Пуля не страшна, її не бачиш, зловила тебе — і всьо. Страшне переживання — голод. Коли їсти хочеться. Нічого не бачиш, не чуєш, тіко думаєш, що вхопити, аби з’їсти. Здається, свою ногу відгриз би і з’їв. Ти, Микито, того не пережив, і слава Богу. А мені прийшлось. Бог милував, зостався, як бачиш, жити. Бувало, женуть, як скотину, води — ні каплі, язик присох до піднебіння, тяжкий, не поворушити ним. Посцяти — по дорозі. Як бик. Йдеш і сциш. І ще дивися, щоб німець не побачив. Витягне за комір зі строю — і чвирк! Лежиш у рові. Щасливий. Муки кончились. Сонце палить, голова гуде, здається, до церкви дзвони кличуть. І знаєш, чогось мухи обсідають. Як мерця. Чують смерть. Скільки тоді лягло... Впав — переступили і далі. Спочатку піднімали, тягнули, а потім ніхто нікому вже не помагав. Кожен був над яром. Ну, дивився в ту яму, звідки не вилазять. Як я зостався живий...». А це — говорить Слава Лярчиків, ще один солдат (це вже, мабуть, 1950 рік): «А ми, Гарсею, зняли кепки. Бо біля могилок. І за них, тих, що там, у чорноті лежать, поминаємо. А скіко тих, наших, що в совєтах воювали, і тих, хто за своє, за наше впав (вояки УПА! — І. С.), без могил, без хрестів? Навіть в церкві страшно пом’янути. Боїмося вписувати, бо батюшка докаже в район. Мо’, і не докаже, а все’дно люди бояться».

Але, попри все — це книга про те, як життя перемагає смерть. І свобода долає рабство. Інакше — навіщо жити людині? Особливо сильно відчутна ця думка на тих сторінках роману-хроніки, що присвячені Волинській трагедії 1943—1944 рр., масовим вбивствам поляків та українців, звірствам і контрзвірствам («відплатам»). Тема Волинської катастрофи взагалі є однією з основних, чільних у творі. І важливо, що автор не прагне бути «вищим суддею» поляків або українців, не хоче покладати абсолютну відповідальність на якусь одну сторону. Хоч — про це теж треба чітко сказати — наскрізною думкою твору є така: ми, українці, боролися на своїй, одвічній, Богом даній рідній землі, боролися, не маючи держави, і не Армії Крайовій судити нас...

А ось слова автора, мовлені під час презентації книги у книгарні «Є»: «Мене вразило (а я сам із села, яке було дуже активним в ОУН-УПА), що брат моєї матері Клим Воляник з дружиною Серафіною (хата його стояла поруч із нашою хатою) ніколи на Великдень не йшли на кладовище пом’янути трьох загиблих своїх дітей — старшого сина розстріляли поляки за те, що він «не хотів воювати за Польщу», середнього — вбили німці; молодшу дочку Ганю, яка була в УПА, схопили НКВДисти, і сліду її не лишилося... У моєму «романі-хроніці у голосах» самі реальні люди свідчать про те, як вони все переживали. Я маю, безумовно, свою позицію, але завжди, поки живу, пам’ятатиму слова батька про ті страшні роки: «Кого винити — не знаю».

Книга Миколи Жулинського не дає однозначних відповідей. І, схоже, в цьому її сила.