«...Війна має бути головною новиною щодня...»

Українським жінкам, які прагнуть захищати Україну, доводиться боротися не лише з ворогом, а й з нерозумінням у власній державі. Крім того, ще донедавна список посад, які можуть обіймати жінки в Збройних силах України, був дуже обмеженим, тож наших захисниць, що воювали на передовій, оформлювали як кухарів або швачок. На щастя, багато здійснюється для того, щоб зробити українок у війську більш видимими в суспільстві, підвищити рівень їх розуміння і підтримки. Зокрема, один із важливих кроків — книжка «Дівчата зрізають коси», яка здобула цього року Шевченківську премію. Її авторка — добре відома читачам «Дня» своїми статтями, воєнна кореспондентка Євгенія Подобна. Збірка історій 25 українок на війні побачила світ завдяки проєкту Українського інституту національної пам’яті «Усна історія АТО». «День» привітав Євгенію Подобну з нагородою і поговорив детальніше про те, яким є становище жінок на війні, що надає сили в тяжкі часи та як проявляється ПТР — постравматичний ріст.

— Ви присвятили свою перемогу пам’яті Яни Червоної...

— Усе, що пов’язано саме з цією книжкою, буде присвячено пам’яті моєї посестри, чудової жінки Яни Червоної. Про неї багато бруду написали перед її смертю за її дуже активну політичну, громадську позицію. Зокрема, казали, що вона не воює, а «відсиджується в штабі в тилу і лише позує на фото з кулеметом» — а це брехня. І загибель Яни на війні це довела. Вона одна з тих, хто віддав своє життя, щоб ми могли тут вручати Шевченківську премію, а не ховатися десь по підвалах.

Для мене найважливіше не те, що виграла я як автор чи моя книжка, а те, що перемогла тема війни. Зараз у мене є можливість говорити, нагадувати, що війна триває, гинуть люди, що з цим потрібно щось робити. І війна має бути головною новиною щодня і головною темою для кожного, хоч скоро піде сьомий рік, як вона триває. В цьому для мене головна нагорода цієї премії.

«ЯКЩО ТИ ЧОГОСЬ ПРАГНЕШ, ТО ВСЕСВІТ БУДЕ ТОБІ ДОПОМАГАТИ»

— Як формувалася книжка «Дівчата зрізають коси»? Ви записували ці історії здебільшого на передовій?

— 2015 року я потрапила на передову як воєнкор, приблизно дев’ять днів на місяць я проводила в АТО. Для мене було знаковим, коли побачила в Фейсбуці кілька історій жінок-військових. А коли я зустрілася з жінками, які виходили з Іловайська, то прозріла, бо дізналася, що вони, виявляється, оформлені на інші посади — умовно кажучи, як швачки чи діловоди. Я захотіла зняти про це сюжет, познайомилася з Марією Берлінською, попросила її бути моєю експерткою і дати деякі контакти. Саме вона цю тему почала, за що їй велике спасибі, бо вона дуже багато зробила, щоб жінки отримали в армії практично рівні права з чоловіками. 

Тоді й зацікавилася темою жінок війни. А коли сама потрапила на війну, почала з багатьма ними знайомитися і зрозуміла, що це унікальний досвід — як жінка виживає в чоловічій царині (якою завжди була війна). Спершу хотіла знімати фільм, почала записувати інтерв’ю для нього. Проте потім зрозуміла, що фільм — це невеличкий шматочок тексту, а в кожної жінки на війні — унікальна історія, що її не можливо вкласти в кілька хвилин. Так з’явилася ідея писати книжку. Першими її героїнями стали ті жінки, яких я зустріла на передовій. Є також жінки, які воювали 2014-го, на початку 2015-го, з ким я особисто не була на той момент знайома, але знала від бійців і командирів, що вони там були, які завдання виконували.

Що мене дуже здивувало — жінки-захисниці дуже відкриті. Неймовірно відвертими виявилися снайперки, натомість жінки-артилеристки, навпаки, переважно не хотіли давати інтерв’ю. Не знаю, чому так. Зрештою, в нас вийшло 25 героїнь, хоча насправді їх мало б бути набагато більше. Бо були ті, передусім дві снайперки, розвідниця, про яких я вирішила не писати, щоб не наражати їх на небезпеку, а в декого трапилися трагічні події, і такі інтерв’ю були не на часі.

Я не люблю Коельйо, але він у одній із книжок сказав знамениту думку, що якщо ти чогось прагнеш, то Всесвіт буде тобі допомагати. Для мене принципово було, щоб книжка не продавалася. Дівчата в ній розповідають, як гинули їхні рідні — як це може стати предметом торгів, націнок? І я дуже вдячна Інституту національної пам’яті, який погодився видати цю книжку, а все, що видано державним коштом, має поширюватися безоплатно. Всі ці складні бюрократичні процедури, пошук видавництва, всі ці тендери взяла на себе співпрацівниця Інституту Тетяна Ковтунович. Ми зробили електронні версії в кількох форматах. Якось зателефонувала жінка, запитала, чи можна уривки зачитати в радіопрограмі. Так тепер уже є й авдіокнижка. Ти тільки подумав, що було б добре, а тут усе зробили. Дуже пишаюся тим, що книжка є безплатною. Тепер хотілося б, щоб з’явилась англомовна версія, щоби про наших героїнь прочитали в усьому світі.

«ЧОЛОВІКИ ЗВИКЛИ ДО ЖІНОК У АРМІЇ В РАЗИ ШВИДШЕ, НІЖ СУСПІЛЬСТВО»

— Як відбувалася взаємодія жінок з «чоловічою системою»?

— У моїх героїнь абсолютно різні історії, бо вони воювали від чотирьох місяців і до вже п’яти-шести років. До того ж серед них і воячки, і медики, і кухар — вони дуже різні, але здебільшого знайомі між собою.

Тож і взаємини складалися по-різному. Жінка-медик і кухар були більш звичними і сприймались по-іншому, аніж жінка-мінометниця чи снайперка. Тим, хто прийшов 2014 року, було, з одного боку, складніше, а з іншого, можливо, трохи легше, бо тоді більш охоче жінки йшли в добробати, а там не було Статуту, законодавчих актів, які б встановлювали певні заборони чи обмеження. Проте, як здебільшого розповідають дівчата, до них з недовірою чи якось упереджено ставилися лише до першого серйозного бою. А тим, хто приходили в 2017—2018 роках, було простіше, бо до жінки в армії хлопці звикли.

— А чи звикло суспільство?

— Чоловіки звикли до жінок у армії в рази швидше, ніж суспільство. Для мене стала шоком ситуація, коли фонд «Повернись живим» опублікував допис про жінку пресофіцера. Це не бойова посада, але вона щодня супроводжує журналістів на передовій і теж ризикує життям, бо міна чи снаряд не обирає, хто ти — воїн чи пресофіцер. Кількість слів «хвойда» під цим дописом зашкалювало. Всілякі закиди, мовляв, «ясно, яким місцем заробила посвідчення УБД» і подібна гидота. Хоча ця жінка не просто на своєму місці, а одна з найкращих пресофіцерів у армії, яка чудово виконує свою роботу. І тоді розумієш, що весь цей негатив тільки тому, що вона жінка. Причому я помітила, що самі жінки не сприймають захисниць навіть більше, ніж чоловіки.

Найскладніше, мабуть, мамам, які пішли воювати. Дуже часто цим жінкам писали, що вони «зозулі», покинули своїх дітей. Тобто коли чоловік йде на війну, то ні в кого не виникає думки звинуватити його, що він покинув дітей. Він герой, він пішов захищати Батьківщину. А жінок за це починають цькувати. Ви уявляєте, як їй тяжко залишити дитину на бабусю чи чоловіка й піти воювати? Завжди запитую тих, хто тролить цих жінок: «Де ваші чоловіки? Де ваші сини?».

Таке ставлення — це дуже погано, бо досі в багатьох немає усвідомлення, що це захисниці. Пам’ятаю, історію Оксани, яка мала бути заступником командира батальйону, ледь не перша жінка на війні, яка доросла до такої посади, і перше, що їй сказали високопосадовці: «Покомандувати захотіли?».

«ІНША ПРОБЛЕМА — ЗАРАЗ ПРО ЖІНОК-ВІЙСЬКОВИХ ПИШУТЬ АБО ДОБРЕ, АБО НІЯК»

— У чому може бути причина? Не знають історій цих жінок? Не розуміють їх?

— Дуже складно сказати. Мені часом здається, що багато подібних коментарів — це просто зневага до себе: що вона змогла, а ти не зміг. І не важливо, чоловік ти чи жінка. Інша річ, що деякі вважають, що жінка — це «кришталева ваза», як же її взяти в армію і дозволити їй копати окопи, стріляти? Стереотипи ламаються довго. Проте зараз уже не все так погано, вже потроху звикають до жінки в армії.

Водночас є інша проблема — підписуючи контракт, жінка має розуміти, що вона стає військовим, і коли ми говоримо про рівні права в армії, то маємо не забувати, що рівні права передбачають і рівні обов’язки. І нічні наряди на морозі, і копання окопів, і вправлятись у стрільбі. Зараз про жінок-військових пишуть або добре, або ніяк, тобто в очах журналістів вони апріорі всі героїні. І це теж неправильний підхід. Бо жінки, як і чоловіки, на війні бувають різні. Тож ми маємо, грубо кажучи, хвалити за хороше й сварити за погане.

Якщо говорити конкретно про жінок, то є категорія тих, які виборювали собі рівні з чоловіками права воювати, стріляти, командувати. Саме про таких дівчат я писала в книжці. І коли пізніше прийшла певна категорія жінок з іншою мотивацією, і це аж ніяк не захищати батьківщину, то це дуже нівелює роботу тих перших, хто справді хоче, і це справді проблема. Слід визнати, що є відсоток чоловіків і жінок, які йдуть у армію, взагалі не розуміючи навіщо. Є заробітчани, які пішли воювати тоді, коли там стали нормальні зарплати. Героїзувати потрібно тих, хто вартий, і героїзувати за вчинки. А не за те, що ти жінка, яка пішла воювати. Інакше просто нівелюється саме поняття героя.

«А ВОНА Й ПІСЛЯ ЦЬОГО ЛЮБИТЬ УКРАЇНУ»

— У книжці є історії двох росіянок, які приїхали захищати Україну. Розкажіть, будь ласка, про них.

— Юля і Оля. Це дві дівчини, перед якими мені надзвичайно соромно з кількох причин. По-перше, що росіянки приїхали сюди, захищати мою країну. Вони покинули все на своїй батьківщині й взяли квиток у один кінець. А від українців чуєш «то політики воюють, а ми прості люди», «на війні всі гроші заробляють».

По-друге, жодна з них не сказала, що «ми хочемо миру, щоб перестали стріляти...». Вони хочуть мир на умовах перемоги. Це дівчата, які приїхали, одна під час Майдану, інша під час війни. Обидві вивчили українську мову (натомість у нас люди живуть в Україні й не можуть її вивчити). А коли одна народила дитину й просила про якісь елементарні речі, то їй писали, щоб вона їхала в Росію і там брала ці речі — «ти повоювала два роки, а тепер щось хочеш». Її реально принижували. А вона й після цього любить Україну.

І весь час поки воювала, Юля не могла отримати українське громадянство, хоча заслужила його більше за багатьох українців.

«ВІЙНА ТРИВАЄ В ТИЛУ»

— Як відбувається адаптація жінок, коли вони повертаються до мирного життя?

— Дуже по-різному. Багато дівчат зараз стали мамами, це змінює їхнє життя. Наприклад, Андріана Сусак, Вікторія Дворецька, Галина Клемпоуз зараз мають дуже активне громадське життя, займаються інформаційною війною, ветеранським рухом, багато працюють за кордоном. Тобто в них війна триває, але тут, у тилу.

Є жінки, яким набагато складніше. Наприклад, Оксана Якубова. Коли ми познайомилися, вона була згустком енергії, невисока на зріст, рум’яна, просто живчик. Про неї часто говорили Петровна-вогонь. Вона була заступником командира батальйону, це досить висока посада. А за рік я бачила зовсім іншу людину. Зовнішність лишилася, але вогники в очах зникли. Вона була понура, тиха, хоч дуже привітна, як завжди... Зовсім інша людина. Вона з 2014-го на війні, спершу була по фінансовій частині, а потім виїжджала на передову, в тих підрозділах були дуже великі втрати. Вона дзвонила рідним загиблих і повідомляла страшну новину. І ти бачиш, як з кожною смертю щось у цій людині йде разом з цими хлопцями й дівчатами.

Коли вона повернулася з війни, то дуже тяжко переживала: місяць майже не вставала, дуже схудла, ходила до лікарів. Оксана — одна з небагатьох, хто відкрито розказала про своє лікування, про психіатрів, про весь жах повернення з війни. Вона навіть знялася в фільмі «Явних проявів немає». Хвала всім, хто до нього долучився, це фільм про те, як це — повернутися з війни.

«ВАЖЛИВО НЕ ЗАБУВАТИ»

— Голос Оксани Якубової, напевно, став голосом десятків чи сотень дівчат, які переживають подібне, але не готові цим поділитися.

— Ми всі різні. Є люди, які не хочуть розповідати, переживати це наново. Є люди, які про страшні події розповідають сміючись. Можливо, це в них така захисна реакція.

Проте що я знаю точно: важливо не забувати. Соціальне, фінансове забезпечення теж потрібне, але наскільки цінним є просто сказати бійцеві «дякую». Це підтримує і мотивує. І це дуже важливо робити з усіма — дівчатами, хлопцями, з мамами загиблих. Тому що ви собі не уявляєте, як мами реагують, коли ти в день народження їхнього сина, дістаєш їхній номер, дзвониш і кажеш: «Я пам’ятаю. Дякую за сина». Це настільки дорогоцінно — просто нагадувати, що нам не все одно, ми пам’ятаємо, ми вдячні. Що це все було недарма, що це комусь потрібно.

Декого війна наздоганяє після повернення сюди. Дівчата розповідали, що коли були там, усе було гаразд зі здоров’ям, а коли повернулися, за два-три місяці, крім того, що морально почало доганяти, почали хвороби з’являтися. Там організм працює на адреналіні, часто на межі можливостей, місяцями. А тут відбувається така собі «розморозка», і людину «накриває». В цей період, думаю, особливо важливо, щоб оточуючі підтримали ветерана, дали йому зрозуміти, що цінують його захист, що вдячні...

«ДЛЯ МЕНЕ ЛІНІЯ РОЗМЕЖУВАННЯ — ЦЕ ШРАМ, ЯКИЙ ПРОХОДИТЬ УСЕРЕДИНІ МЕНЕ ПО ДІАГОНАЛІ Й КРОВИТЬ УВЕСЬ ЧАС»

— А як ви стали воєнкором?

— Усе почалося з Майдану. Моя зміна була 18 лютого, і тоді я вперше побачила вбитих людей, уперше побачила поранених, як лікарі штопали людину просто біля Будинку профспілок. Потім почався Крим, згодом Донбас. А Донбас для мене дуже особиста історія. В мене тато звідти, тому я провела там багато часу. Сподіваюсь, там досі ще стоїть біленька хатка, з виноградником, зеленими воротами. Там у кінці городу персики ростуть, які дідусь саджав, і там ще поряд річечка тече, мабуть, єдина в окрузі на весь той степ.

Коли Майдан закінчився, я вирішила, що візьму відпустку на початку літа й поїду на Донбас, зустрінуся з усіма родичами. Проте вийшло так, що лінія розмежування починається за кілька кілометрів від будинку моїх родичів, тобто тепер я відрізана від них усіх. Тому для мене лінія розмежування — це шрам, який проходить усередині мене по діагоналі й кровить увесь час, не заживає.

2014 року я більше займалася тим, що знімала сюжети про волонтерів, ініціативи, поранених хлопців у лікарнях, яким була потрібна допомога. Тоді такі сюжети дуже працювали, за добу-дві збиралися потрібні кошти. Тож я була немовби піарником хороших людей. Але потім прийшло усвідомлення, що треба їхати на передову. І це усвідомлення збіглося з бажанням редактора.

Скажу парадоксальну річ, але після війни я стала щасливою людиною. Тому що в мене з’явилося багато людей, яких я дуже ціную і яких я більше б ніде не зустріла. По-друге, ти розумієш, наскільки в тебе все добре. Ти йдеш Києвом і радієш, що твої рідні в безпеці, що просто не стріляють, що ти не ночуєш в підвалі. Війна змінює, але часто змінює на краще

У першу поїздку я вирушила з бронежилетом, запакованим у пакет для сміття, навіть без каски. Зараз розумію: те, що ми тоді взагалі живі й здорові повернулися — це велике щастя. Я тоді мала знімати, як будують лінію оборони навколо тоді ще Артемівська (нині це місто Бахмут). Але хтось щось переплутав. Коли я побачила напис «Троїцьке», яке тоді з новин просто не виходило, в мене всередині все впало. Проте, на щастя, все минуло спокійно.

Перед поїздкою в мене був дуже сильний страх, що я заважатиму хлопцям, що в мене не вийде, що я буду дуже боятись. Але поїхала вперше й зрозуміла, що можу. Почала заїжджати вже на більші відрядження, від 7—8 до 14—15 днів, але постійно. Була від Широкиного до Станиці Луганської, але здебільшого працювала на донецькому напрямку, тобто — Піски, Авдіївка, Зайцеве, Світлодарська дуга.

«Є ЛЮДИ, ЯКІ ГОТОВІ ЗАГИНУТИ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ТЕБЕ ТРЕБА ЗАХИСТИТИ»

— Що дає вам сили?

— Ті, хто там сидять у окопах. Таких чудових людей ніде більше немає. Є таке поняття «служити людям». Я думала, що це священики так мають робити. А потім побачила це в солдатів. Коли бабусі, що підтримує сепаратистів, проклинає українських військових, прилітає снаряд у хату, наші біжать туди, бо розуміють, що ніхто з пожежників під обстрілом не поїде. Ця бабка їх кляне, що вони виродки, через них усе це, а ці хлопці лізуть у вогнище й витягують її речі. А на другий день допомагають розгрібати завали. І підгодовують її — то консерви принесуть, то тушонки. Знають, що вона про них думає, але все одно не кидають у біді й допомагають. Оце є служіння людям.

Або ще один, уже особистий приклад. Так вийшло, що на мій третій знімальний день у зоні АТО я дізналася, що таке снайпер. Він вистрілив, куля застрягла зовсім поряд над моїм плечем, я відчула гаряченький вітерець поряд, і як друзки дерева в капюшон полетіли. Не знаю — просто хотів налякати чи не поцілив. Починається перестрілка, це був перший бій, який я побачила вживу. Коли трішки затихло, був наказ швидко виводити журналістів, і потрібно було перебігти шматок дороги до найближчого укриття, який прострілювався. Немає якоїсь сильної паніки, але ти розумієш, що в тебе ватні ноги. І ти не можеш бігти, тобі ці сто метрів здаються вічністю. Та все ж по черзі перебігаємо, думаючи, добіжимо чи ні.

Добігли, пересиділи в укритті, але треба їхати, проте вулиця, якою ми йшли до машини, також прострілювалася. І я розумію, що аж руки трусяться при думці, що треба виходити з укриття. Страшно. Тоді хлопчина в балаклаві витягає бронежилет, ставить мене поперед себе, тримає за лікті ззаду й каже «пішли». Я кажу: «А якщо той снайпер знову вистрілить?». Він каже: «Тоді просто падай. Моє тіло затримає кулю». І вже по дорозі в готель я зрозуміла, що навіть його імені не знаю, а він був готовий за мене померти. Після цього випадку моє життя змінилося. Тому що ти розумієш, що є люди, які готові загинути тільки тому, що тебе треба захистити. Потім я повернулася, запитала його ім’я, і тепер ми дружимо. Я дружу і з його дружиною. Там взагалі зовсім по-іншому дружба зароджується, інша система цінностей. Ти з людиною пересидів обстріл, ви вижили — вона тобі як рідна. І чужою вже не буде.

Проте, розумієте, я «туристка». Приїхала, відзняла репортажі й поїхала... А вони лишаються.

«ВІН ЗАГИНУВ ЗА ТЕБЕ»

— Далеко не кожен може це зробити. Крім небезпеки, це й надзвичайний біль, з яким мало хто може впоратися.

— Це дає серйозний відбиток і на здоров’я, і на психіку. Коли хтось з твоїх військових йде — це просто шматок від тебе відривають. Зокрема, була пара, яка одружувалася тричі одне з одним. Не знаю, чому вони вперше розлучилися. А вдруге розлучилися, коли він вирішив йти в АТО. Він з Росії, колишній десантник, це в нього вже третя війна була, і дружина сказала, що вже не може, вона постійно чекає його з воєн. Тож вона сказала: «якщо підеш — я розлучусь». Він пішов. За кілька місяців вона поїхала за ним і стала також воювати. І ще вийшло, що вона формально була його командиром.

Було видно, як сильно вони одне одного кохають, і просто в розпал ротації вони вирішили ще раз одружитися. В них свідками був завкомбата й старшина. Син не зміг приїхати на весілля, бо воював на той час у Пісках. Згодом ми домовилися, що я мала приїхати на День святого Миколая, 19 грудня, хотіла зняти про них сюжет. Але 18 грудня він загинув. Спершу в нього було дуже сильне поранення ноги, він лишився на полі бою, встиг ще своїй мамі подзвонити, попросити вибачення і попрощатися, після чого його вбив снайпер.

У такі моменти дуже складно, немає на цій війні чужих загиблих. Кожен проходить через серце, хоча їх уже тисячі, ти не знаєш їх по іменах, але кожен — особиста втрата. Бо він загинув за тебе. Коли кожен це усвідомить, у нас, можливо, не тільки з війною стане краще, у нас і всередині країни все стане краще. Бо це відповідальність. Коли ти розумієш, що людина за тебе віддала найдорожче. Я зараз кажу, що дуже дорожу своїм життям, не тому, що воно моє, а тому що кілька тисяч за нього віддали своє. І важливо про це пам’ятати. Як і про те, що власне життя не можна тринькати, ти вже не маєш права прожити негідно.

А ще на війні бачиш, як гинуть цивільні люди. Що вони зробили? Це дуже тяжкий момент. Бо далеко не всі там «сєпари», і не всі вони кликали Путіна. І заручників ситуації шкода безмежно, бо вони покинуті напризволяще. Одна жінка завела мене в підвал, щоб показати, як вона живе. Там консервація, запас свічок, і стоїть іграшкова лисичка. А мені один із солдатів розповідав про дитину, яка тягає з собою іграшкову лисичку. І каже: «Як я можу піти додому до своїх дітей, коли тут дитина тягає цю іграшку по селу під обстрілами?». Ти розумієш, яка це величезна трагедія. А потім приїжджаєш у мирний Київ, де «трагедія» в тому, що на Євробачення нібито не того вибрали... Люди взагалі не усвідомлюють, наскільки вони щасливі.

ПОСТТРАВМАТИЧНИЙ РІСТ

Скажу парадоксальну річ, але після війни я стала щасливою людиною. Тому що в мене з’явилося багато людей, яких я дуже ціную і яких я більше б ніде не зустріла. По-друге, ти розумієш, наскільки в тебе все добре. Ти йдеш Києвом і радієш, що твої рідні в безпеці, що просто не стріляють, що ти не ночуєш в підвалі. Війна змінює, але часто змінює на краще.

Як казав мені один ветеран, є ПТСР, але всі мовчать про ПТР — посттравматичний ріст. Про це теж важливо говорити. Бо війна може не тільки зробити тебе психопатом, вона ще дає тобі змогу чимало всього переосмислити й відкрити себе. Я, наприклад, вважала себе дуже боязкою, думала, що буду смертельно боятися вогню. Але під час деяких обстрілів я поводилася так, що сама здивувалася власному спокою і холодному розуму в цей момент. А ще виявилося, що я вмію дуже швидко бігати. Багато воїнів, повернувшись з війни, змінювали життя на краще — починали бізнес, змінювали професію, знаходили кохання. Після війни люди стають нетерпимими до несправедливості, сміливими, не бояться ризикувати. Тож війна не тільки забирає, а ще й дає.

— Ви вже працюєте над новою книжкою. Розкажіть, будь ласка, про свої проєкти.

— Я зараз очолюю новостворений відділ документальних фільмів, ця робота забирає найбільше часу. Але є ще кілька проєктів. Пишу книжку про окупацію Слов’янська й катівні, які там були — по суті, про в’язнів Гіркіна. Це теж буде непростий проєкт, але я дуже хочу його зробити, бо коли тих людей, які були на підвалах, відпустили чи звільнили, про них фактично всі забули. Дуже важливо пам’ятати про тих перших закатованих за Україну в підвалах.

У новій збірці «Самовидця» вийде мій великий матеріал «Авдіївський синдром»   — це моя особиста історія Авдіївки за чотири роки війни. Пробую писати художній твір. Це буде художньо-документальна історія, яка сталася в одному з сіл Полтавської області після 1919 року.

Також роблю наукову-популярну розвідку, зараз працюю з документами КГБ щодо Чорнобильської катастрофи. Причому мене цікавить не власне аварія, а життя Прип’яті до аварії, будівництво ЧАЕС. А найбільше мені цікавий такий об’єкт, як «Дуга», та закрите таємне військове містечко Чорнобиль-2. Зараз шукаю тих, хто там служив чи жив, а це виявилось непросто. Ну і останнє — роблю потроху підручник з журналістської етики для своїх студентів.