У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український політичний і військовий діяч

Як українці створили власного колонізатора

«Порахунки зі сталінізмом і комунізмом в нашому контексті є слабшими, якщо порівнювати, наприклад, з чеською літературою, польською, естонською...», — Роксана Харчук про специфіку постколоніальних студій
16 липня, 2020 - 17:16

Існує теза, що про українську ситуацію краще розповідати крізь призму постколоніалізму, адже цей підхід добре розроблений і зрозумілий на Заході. Та чи можна вкласти українську історію у рамки тільки постколоніалізму? Які насправді були наші взаємини з імперіями? І які книги з інших літератур варто прочитати, щоб краще зрозуміти нашу власну ситуацію? Ці та багато інших питань обговорили з кандидатом філологічних наук, старшим науковим співробітником відділу шевченкознавства Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Роксаною ХАРЧУК.

ТРАНСФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЮДИНИ

— Розпочати хотілося б зі слів одного письменника, який одного разу зазначив: я переніс події в іншу країну, бо тоді більше чесності — і в написанні, і під час прочитання. Наскільки ефективним є аналіз актуальних для нас тем крізь призму творів інших літератур?

— Ясна річ, що всі люди мають певні спільні риси. Коли ми читаємо твори навіть із зовсім далеких літератур, вони нас зацікавлюють не тільки екзотикою, а, очевидно, й тому, що ми вловлюємо певну психологічну спільність з іншими, подібність характерів чи навпаки відмінність, яка у багатьох моментах мотивується історією. Проте Україна — це дуже специфічна країна. Ми можемо дивитися на українську ситуацію крізь призму антиколоніального дискурсу, адже в часи, коли Україна була в складі кількох імперій, українці протестували проти іноземного засилля або дискримінації своїх прав.

У часи Незалежності антиколоніальний дискурс змінився на постколоніальний, в основі якого лежить деконструкція, тобто зміна стереотипних уявлень про себе й імперію — передусім Російську і її спадкоємницю СРСР. Чи не першим про постколоніальний дискурс в українському контексті написав Марко Павлишин, український літературознавець з Австралії, що видав книжку «Канон та іконостас». Постколоніальний дискурс також характерний для Миколи Рябчука, який спирається на поняття малоросійства. Його книжка «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» присвячена проблемі нереалізованої української державності. Він розглядає проблему України через призму колонізованих і колонізаторів, оперуючи таким поняттям, як креолізація України. Я не зовсім поділяю цей погляд, тому що етнічних росіян і їхніх нащадків, або, за термінологією М. Рябчука, так званих креолів в Україні не так вже й багато.

Наша проблема полягає в тому, що значна частина етнічних українців розуміють, що вони народжені в Україні, але при цьому не приймають українську мову, культуру, часом зневажають їх і водночас ототожнюють себе з усім російським. І якщо у ХІХ ст. це була російська ідентичність, втілюючись у типі українця-малороса, то в ХХ ст. — та ж російська ідентичність, але під машкарою ідентичності радянської, овіяної флером соціальної справедливості й інтернаціоналізму, що витворила тип українця-гомосовєтикуса. На мою думку, наша проблема — це проблема невизначеної або перехідної ідентичності на шляху побудови української політичної нації. Перш за все саме етнічні українці мають усвідомити себе українськими громадянами, за ними підтягнуться й національні меншини.

Зараз багато інтелектуалів говорять про відроджене малоросійство в Україні. Загалом малоросійство сформувалося у ХІХ ст., після того, коли нащадки козацької старшини стали російськими дворянами. І, можливо, першою людиною, яка уловила суть малоросійства й почала його критикувати, був Шевченко. Поет написав послання до передплатників-субскрибентів, яке закінчувалося кепкуванням з таких панів, як Кирпа-Гнучкошиєнк-ов, котрі навіть свою благородну фамілію бояться поставити в українській книжці (у той час імена передплатників друкували на останній сторінці видання). Послання «І мертвим, і живим...» також значною мірою заторкає проблему малоросійства. Малороси — це етнічні українці, люди, які народилися в Україні, але політично, культурно ототожнюють себе з Росією. Відповідно гомосовєтикуси ототожнюють себе із СРСР. Нині українські малороси, що розчарувалися в актуальній партії влади, інтенсивно перефарбовуються в гомосовєтикусів, підтримуючи ОПЗЖ.

Водночас в Галичині, що у другій половині ХІХ ст. належала до Австро-Угорщини, українці були полонізовані. Якщо у тогочасному Києві жило кілька родин, які розмовляли українською, то у Львові українські родини переважно розмовляли польською. Польською розмовляли навіть сім’ї священників-москвофілів. Однак завдяки тому, що Габсбурзька монархія провадила толерантну мовну й релігійну політику, у Східній Галичині українська ідентичність розвивалася динамічно. Уже під кінець ХІХ ст. українська справа в Галичині перетворилася з культурницької в політичну.

Я намагаюся коротко окреслити колосальні історичні зміни, в яких є безліч нюансів, тому це схематична картина. Однак ми маємо пояснити самі собі, якими є, інакше не зможемо пояснити, якими ми є, іншим людям, котрі загалом далекі від української проблематики, які не знають, які держави й скільки разів ділили Україну, якою була наша етнічна територія, а якою ми її отримали після Другої світової й анексії Криму. Трансформувалася не тільки українська етнічна територія, а й українська людина, яка частково або й повністю втратила традицію й історичну пам’ять, яка не навчена бути відповідальним громадянином і жити за законом. Тож маємо з’ясувати самі для себе, що з нами відбулося колись і що відбувається тепер. Історики, літературознавці, культурологи багато вже зробили в цьому плані.

ПОРАХУНКИ ЗІ СТАЛІНІЗМОМ І КОМУНІЗМОМ

— А як ці теми висвітлені в літературі? Які книги українських авторів уможливлюють глибше розуміння української історії?

— Якщо взяти за точку відліку період Відлиги, то один з найрепрезентативніших українських романів — родинна сага «Сестри Річинські» Ірини Вільде. Це два грубі томи, які дають уявлення про галицьке суспільство перед Другою світовою війною, дають те, що прийнято називати зліпком епохи, показуючи різні соціальні прошарки, ідеології, нації й характери на певній території у певний час. Тож хто хоче зрозуміти Галичину — кращого тексту годі знайти. Хоча роман й написано в межах соцреалізму, цей стиль тут практично відсутній.

Це й «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, в якому простежено долі трьох поколінь одного роду від 1940-х років до 2004 року, «Московіада» Юрія Андруховича — роман про один день студента Московського літературного інституту, пригоди якого слугують метафорою розпаду СРСР. Роман-метафора Валерія Шевчука «Око прірви», що є й історичним (у ньому йдеться про ХVII сторіччя), і містичним, і антиутопією. У цьому тексті письменник ставить питання про справжню і спрофановану віру. Вісім новел Василя Портяка, що увійшли до книжки «У снігах». Наскрізною темою цих творів є війна: і Перша світова — новела «У снігах»; і українські Визвольні змагання — новела «Цвіте ясний»; і Друга світова — новела «Гуцульський рік», що її критика називає шедевром, і початок Перебудови, який начебто відкрив усім нам небачені перспективи — новела «Ісход». Василь Портяк зробив припущення, що війна в Україні так і не закінчилася. І як показав час, прозаїк мав рацію. «Тема для медитації» Леоніда Кононовича — теж цікавий роман, в якому переосмислюється тема Голодомору й, можливо, найрішучіше ставиться проблема відповідальності за злочини сталінізму. Загалом порахунки зі сталінізмом і комунізмом в нашому контексті є слабшими, якщо порівнювати, наприклад, з чеською літературою, польською, естонською, зокрема, з романами Софі Оксанен.

Як саме це проявляється? Чи могли б ви навести приклади?

— Чи не найвідомішим чеським романом нині є твір Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття». Це філософський роман про важкість і легкість людської долі, про те, що може витримати людина у житті. Тема людської витривалості розгортається на тлі трагічних подій 1968 року, коли до Праги в’їхали радянські танки. У цьому творі метафорою порахунків зі сталінізмом є трагічний образ царя Едіпа, який з волі богів убив власного батька й одружився зі своєю матір’ю. Едіп робив усі ці речі ненавмисно, тож коли дізнався про таку гру долі, то, відчуваючи страшну провину, виколов собі очі. Мілан Кундера через свого героя Томаша спроєктував цю метафору на сталінізм і сталіністів.

Звичайно, в польському і в чеському літературних середовищах питання про співпрацю літераторів із режимом ставилося дуже гостро. У цьому контексті доречно згадати книжку інтерв’ю польського літератора Яцека Тшнаделя «Рідна ганьба», в якій зібрано розмови про польське літературне життя часів сталінізму з такими письменниками, як Єжи Анджеєвський, Віктор Ворошильський, Маріян Брандис, Збігнев Герберт та ін.

Софі Оксанен не була учасницею сталінізму, ця письменниця фіно-естонського походження оцінює сталінізм з віддалі часу, переважно пише про радянську й німецьку окупацію Естонії. Найвідоміший її роман «Очищення» має два часові плани: перший охоплює Другу світову, другий — сьогодення. Не менш цікавим є й роман «Коли голуби зникли», головний герой якого Едгар служив усім режимам, що знищували естонців. Проблема пристосуванства і зради є наріжною у творчості Оксанен. Вона змогла звести порахунки з нацизмом і радянщиною, а ми звести їх не можемо.

«ІМПЕРІЇ БУВАЮТЬ РІЗНИМИ»

— Як висвітлено ставлення до Австро-Угорщини? Адже цікаво, що коли ми говоримо про анти- чи постколоніалізм, то зазвичай маємо на увазі Російську імперію. Натомість Австро-Угорщину, видається, згадуємо, зокрема в літературі, з теплом.

— Так, і це особливо виразно проявилося у творчості Юрія Андруховича. Тому що це була зовсім інша імперія. Австро-Угорщина була монархією, але конституційною, на відміну від Росії. Влада австрійського монарха, на відміну від царя, була обмежена парламентом, Райхсратом. Австро-Угорщина була багатонаціональною державою, надавала різним етносам та різним релігіям однакові права й часто боронила русинів, тобто українців, перед поляками.

Українці прагнули перетворити Східну Галичину на українську, добившись для неї автономії. Наприклад, в судах нашої Галичини усі бланки були не тільки німецькою,  польською, а й українською мовою. Інша справа, чи всі судді-українці користувалися українською, виносячи судові постанови. Недарма в межах Австрії сформувалася Українська греко-католицька церква як національна церква українців. Усі українські книжки після Емського указу видавалися в Галичині. Там з’явилося товариство «Просвіта», там були закладені початки майбутньої української Академії наук — Товариство імені Т. Шевченка. У Львівському університеті М. Грушевський читав лекції з історії України, які відвідувало чи не найбільше студентів. Зрозуміло, що в Київському університеті нічого подібного в цей час бути не могло. Я вже мовчу, що кооперація, перше страхове товариство, банки, комітет захисту політв’язнів ? усі ці інституції, що свідчать про цивілізованість, з’явилися таки в Галичині або Західній Україні, яка була частиною ІІ Речі Посполитої. Випадок Галичини нагадує нинішній феномен Гонконгу, де китайці, виховані Великобританією, відмовляються жити за законами комунізму, що їх нав’язує Китай, прагнуть свободи. Юрій Андрухович ще у 1990-х писав, що він вдячний Австро-Угорщині за те, що вона зберегла український складник світу.

Якось читала, як один чоловік у Фейсбуці коментував, наче Франц Йосиф І нічим не відрізняється від російських царів. Одначе це неправда. Складно уявити, щоб Франц Йосиф І підписав Емський указ, забороняв українським дітям вчитися українською мовою, щоб не було українських підручників (перші підручники й читанки, якщо не брати до уваги «Граматки» Пантелеймона Куліша чи «Букваря» Шевченка, були написані саме в Галичині). Пантелеймон Куліш зрікся російського громадянства, хотів стати підданим Австрії й переселитися до Галичини, де б видавав нову «Основу» («Основа» — це був перший український часопис, що виходив у Петербурзі у 1861—1862 роках).

Імперії бувають різними. Бувають імперії, які несуть цивілізацію, а є здеградовані, такі, що несуть антицивілізацію. Російська імперія відома своєю блискучою культурою — Л. Толстой, Ф. Достоєвський, балет, пєрєдвіжнікі, наукою — освоєння космосу та ін., але в цивілізаційному плані вона була і залишається тупиковим варіантом, сировинною й авторитарною імперією.

«ПРОФЕСОРИ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ ФАКТИЧНО НАВЧАЛИ РОСІЯН ГРАМОТІ»

— Якщо імперії бувають різними, то наскільки цей інструмент, постколоніальні студії, є придатним для української літератури?

— Найпростіше взяти готову схему. Книжка Едварда Саїда «Орієнталізм» стала основою для постколоніальних студій. У ній ідеться про Захід, який займає зверхню позицію щодо Сходу. Американський інтелектуал арабського походження критикував домінування Заходу над Сходом, показуючи, що Захід стверджує власну самототожність через заперечення Сходу. Я не думаю, що ця модель відбиває реалії України, принаймні її потрібно скоригувати, навіть якщо ми говоримо про антиколоніалізм.

Взяти до прикладу Великобританію та Індію. Ясна річ, що Великобританія репрезентувала розвиненіше суспільство, ніж Індія, хоча індійська культура була своєрідною і дуже різною, досить пригадати культуру Великих моголів. На цю тему, до речі, Салман Рушді написав роман «Флорентійська чарівниця», який перекладено й українською. Одначе в нашому випадку саме Україна-Русь, що являла собою прогресивніший тип суспільної організації, стала основою для створення Росії як імперії, навіть назву було запозичено від нас. Можна сказати, що ми створили власного колонізатора — подібного феномену, здається, більше в історії й нема.

Тему створення Російської імперії на українській основі розглянуто у неперевершеній книжці Євгена Наконечного «Украдене ім’я». Російські інтелектуали вдавалися до еквілібристики думки, аби довести, що Росія бере свої початки у Києві. Доречно в якості прикладу навести теорію Михайла Погодіна. Останній твердив, що росіяни зародилися в Києві, потім емігрували на терени сучасної Росії, а після монголо-татарської навали на територію Києва прийшли білі хорвати, предки сучасних галичан. Ця теорія про переміщені етноси відверто абсурдна, її свого часу успішно спростував Михайло Максимович, ректор Київського університету. Однак російські інтелектуали робили все заради того, щоб вивести російську генезу з Києва. Аналогічно професори Києво-Могилянської академії фактично навчали росіян грамоті й українському варіанту церковнослов’янської мови, що модифікувалася в російських умовах у російський варіант, тому таким революційним виявився крок Шевченка, що почав писати високу літературу мовою селян-кріпаків, тобто українською. У час російської колонізації Україна мала при кожній парафії власну школу і шпиталь. Катерина ІІ разом із Запорізькою Січчю, що захищала не тільки власні інтереси, а й російські кордони, знищила й українську суспільну організацію. Так українці й перетворилися на націю неісторичну. 

Є ще один важливий момент. Оповідач згадуваного мною роману «Нестерпна легкість буття» констатує, що після появи радянських танків у Празі почалося переназивання вулиць — так відбувалася радянізація чеського простору. З’явилася вулиця Московська і тут же — Київська, Одеська. І ці назви асоціювалися у чехів із окупантами. Згадаймо українців, які були радянськими громадянами і брали участь у вирішенні конфліктів, інспірованих СРСР, наприклад, в Афганістані. До речі, варто назвати у цьому контексті роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару», в якому автор спирається на свій досвід роботи військовим перекладачем в Ефіопії, що входила до радянської сфери впливу. Яким тут з’являється українець? Він виступає від імені Радянського Союзу, окупанта.

Найрепрезентативнішим у цьому плані є роман Олеся Гончара «Прапороносці», що так сподобався був Сталіну. У ньому радянські солдати, зокрема й українського походження, постають прапороносцями сталінізму і миру. Прикро, що прозаїк показав їх винятково визволителями Європи від нацизму, поминувши їхню роль окупантів Центрально-Східної Європи. І українці мусять цю свою роль окупантів усвідомити і прийняти. Тому все не так просто: є погана імперія — і є шляхетні борці з імперією. На жаль, українці самі є творцями тієї імперії, яка нас нищила століттями. Було і є чимало етнічних українців, які були і залишаються носіями ідей Російської імперії, згодом СРСР. І малороси, і гомосовєтикуси, про яких ми говорили на початку нашої розмови, — це дві форми одного імперського досвіду особистості, що не може розірвати власного зв’язку з імперією: Росією й СРСР.

Чи є ще книги, окрім роману С. Сингаївського, які розповідають про цей аспект української історії?

— Про це дуже мало говорять. Ми переважно позиціонуємо себе як жертву. І я вважаю, що це не найкращий варіант. Загалом читабельні й актуальні твори, як «Чорний ворон» Василя Шкляра чи «Солодка Даруся» Марії Матіос, так і лишаються в межах антиколоніального дискурсу. Українці тут жертви... Особливо виразно цю думку артикульовано у романі Василя Шкляра, у якому росіян (кацапів) зображено гіпертрофовано негативно. Одначе і серед росіян були і є сміливі люди, і добрі люди серед них теж є, а серед українців негідників — хоч греблю гати! Чорно-біла барва для будь-якої літератури, а для постколоніальної тим паче — не найкращий орієнтир. Та якби українці всі були такими іконописними, як у Матіос і Шкляра, — у нас би була вже українська держава давно. І то прекрасна держава, правова і без корупції. Державу і суспільство визначає якість громадян, тобто якість людини, а не навпаки. Ми звикли говорити про себе в контексті поляків і чехів, що являють собою солідарні нації. Наш суспільний розвиток є недостатнім для такого порівняння. Українці як нація демонструють ексцентричну, підліткову поведінку. Коли я читала роман «Американха» нігерійської письменниці Чимаманди Нґозі, ловила себе на думці, що саме Нігерія — наш рівень. Це прагнення емігрувати за будь-яку ціну з Нігерії до успішних країн, небажання і невміння будувати власну державу. Мені це нагадує українську ситуацію.

ЗРОЗУМІВШИ ІНШИХ, ЗРОЗУМІТИ СЕБЕ

— Однією з рис жертви є те, що українці нерідко вважають свої проблеми унікальними й найстрашнішими. Проте це не зовсім так...

— Є нації, які переживали не менші випробування. Наприклад, Салман Рушді, прозаїк кашмірського походження, написав роман «Опівнічні діти» про становлення незалежної Індії. Головний герой цього твору Салім Синай народився саме в ту ніч, коли Індію було проголошено незалежною у 1947 році. Індо-пакистанський конфлікт виник саме через Кашмір. Скільки воєн було між Індією і Пакистаном! Цей конфлікт триває й досі, а ми прагнемо швидкого завершення російсько-української війни — наївне прагнення.

Можна прочитати романи Нобелівського лауреата Орхана Памука, зокрема «Сніг», в якому без прикрас показане турецьке суспільство, в якому ісламізм співіснує із західництвом. Особливість турецького суспільства, за прозаїком, полягає в тому, що воно, на відміну від західного, так і не перебороло певні табу, не навчилося бути самокритичним, говорити і сприймати правду про себе. І через те, що Орхан Памук згадує про геноцид вірмен, частина турків його не сприймають, уважаючи зрадником, що працює на Захід.

Подібна доля вигнанця й у письменника Джона Кудзее, який народився у ПАР і описав ситуацію кінця апартеїду (роман «Безчестя»), коли в країні царював безлад. Його звинуватили у расизмі й у тому, що він показав ПАР, як країну, у якій ґвалтують. Унаслідок конфлікту з Африканським національним конгресом прозаїкові довелося емігрувати до Австралії, де він отримав громадянство. Доля Салмана Рушді, до речі, теж драматична, бо після написання роману «Сатанинські вірші», який начебто підважував іслам, ісламські країни відмовилися видавати його твори, а аятола Хомейні визнав убивство прозаїка богоугодною справою. Було вчинено замахи, убито або поранено перекладачів, видавців «Сатанинських віршів». Салман Рушді переховувався у Великобританії, потім переїхав до Сполучених Штатів. «Видавництво Старого Лева» видало досі останній роман прозаїка «Золотий дім». Теж досить цікавий, він заторкає проблему вихідців з Індії, які переїхали до США. Там ідеться про індійську мафію й крах патріархальності. Генерально той факт, що прекрасні письменники, які є національною гордістю, опиняються в ролі ізгоїв, теж свідчить про рівень розвитку їхнього рідного суспільства. До речі, той же Мілан Кундера, який емігрував з комінустичної Чехії, став також і французьким письменником, а чеське громадянство йому повернули лише минулого року.

Цікавий роман про розкуркулених волзьких татар — «Зулейха відкриває очі» Гузель Яхіної, написаний у стилі магічного реалізму. Драматичний сюжет про випробування, що випали на долю Зулейхи. Це татарський варіант матері у світовій літературі. Гузель Яхіна продовжує традицію Чингіза Айтматова.

Треба в нашій розмові згадати й перший роман в СРСР, в якому письменник порушив проблему втрати історичної й національної пам’яті. Маю на увазі твір Чингіза Айтматова «І понад вік триває день...», який пізніше виходив під назвою «Буранний полустанок». У ньому в міфологічній формі показано імперію, яка перетворює людей на манкуртів. Цим нещасним одягали на голову шкуру верблюда (так зване ширі), під променями сонця шкура висихала й стискувала голову так, що людина втрачала пам’ять. На зорі Незалежності рухівці часто називали наших малоросів і гомосовєтикусів манкуртами. Одначе багатьом ця назва не подобалася, тому її відкинули як нетолерантну. Назву можна відкинути, але проблема залишається.

Якщо нас цікавить тема традиційної культури, її ваги в житті нації, уміння виживати серед найнесприятливіших обставин, коли бракує практично усього, варто читати твори Ясунарі Кавабати, зокрема його повісті «Тисяча журавлів» і «Країна снігу». Стиль мінімалізму також може бути довершеним. Якщо ми хочемо зрозуміти, що таке рабство, з’ясувати витоки проблем темношкірих громадян США, я радила б роман Тоні Моррісон «Кохана». Мені не подобається український переклад назви, яка б мала звучати як «Улюблена». На могильному камені своєї доньки темношкіра Сеті хотіла вибити напис «Улюбленій доньці моїй», проте змогла розплатитися лише за одне слово. Також у перекладі «Кохана» втрачається біблійний підтекст.

Хоча в основі роману й лежать реальні події другої половини ХІХ ст. у США, його написано у стилі магічного реалізму. У центрі твору — історія втечі з рабовласницького Півдня темношкірої жінки Сеті, що була вільною людиною і матір’ю своїх чотирьох дітей рівно 28 днів. Сильна сторона цього твору в тому, що Тоні Моррісон не ідеалізує ані свою героїню, ані темношкірих, показуючи їх з усіма недоліками й слабкостями. Шлях роману до читачів не був простим. Однак солідарність американських інтелектуалів допомогла Тоні Моріссон. Вона отримала не тільки Пулітцерівську, а й Нобелівську премії. Разом з письменницею Нобелівську премію отримала й уся темношкіра Америка. Письменник, якому вдається розказати історію своєї нації або спільноти так, що повз неї неможливо пройти, не помітивши, до якої ніхто й ніколи не лишиться байдужим, завжди є голосом своєї нації, спільноти і свого часу. Будемо сподіватися, що світ колись почує й український голос.

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: