Життя після «Вісли»

Попри усі труднощі, які пережили у Польщі депортовані українці, їм таки вдалося зберегти свою ідентичність. «Пам’ятаю, минуло 25 років від операції «Вісла», люди розкинуті по всій Польщі. Доступ до української культури практично відсутній. І тут для тих бабусь і дідусів і для другого покоління українців Польщі — виконання чоловічим хором церковних творів: «Отче наш» чи «Херувими», з другого боку — «Лебеді материнства» Симоненка, «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу»... Тоді асиміляція йшла повним ходом і давала страшні наслідки. І хор допомагав, відіграв важливу роль», — розповідає Олександр Стець, який потрапив до хору «Журавлі» 1988 року. Його історія — одна з багатьох розказаних письменником, журналістом Олегом КРИШТОПОЮ у книзі «Останні українці Польщі». Як українці пережили операцію «Вісла»? Що допомогло депортованим зберегти свою ідентичність? Де українці Польщі відчувають свій дім? Детальніше — в інтерв’ю.

«ДИВЛЮСЯ — ЛІС ЦВІТЕ»

— Чому саме така назва?

— Спершу ця книжка повинна була мати іншу назву — «Останні українці». Тому що коли читаєш її, то розумієш, що ці українці, громадяни Польщі, якоюсь мірою навіть більші українці, ніж ті, хто живе в державі Україна. Тут також є алюзія на назву «Останній з могікан». І це є печальною констатацією того, що асиміляція триває, і невідомо, скільки ще поколінь українців залишиться в Польщі. Та коли готували проєкт до Українського культурного фонду, з’явилася назва «Останні українці Польщі», напевно, для кращого розуміння. А потім її вже не можна було змінювати.

— Як ви зацікавилися темою українців у Польщі?

— Усе почалося з однієї з поїздок у Закерзоння. Ми зі знайомими блукали лісом, і раптом дивлюся — ліс цвіте. Я підійшов і побачив, що це залишки саду, який був там понад 70 років тому, у 40-х роках. Колись там було село, там жили люди, а тепер все покрив ліс, але й досі ростуть яблуні, вишні. Потім я познайомився з одним із героїв цієї книжки — Олександром Стецем. Ми здійснили кілька історичних проєктів, документальних фільмів, зокрема про еміграцію армії Української Народної Республіки у Польщу. Згодом з’явилося ще чимало знайомих українців у Польщі. Я з ними багато спілкувався, і мені захотілося поділитися історіями, які вони розповідали.

ІСТОРІЯ НИКИФОРА ДРОВНЯКА — ВІДОМОГО ХУДОЖНИКА-ПРИМІТИВІСТА З ЛЕМКІВЩИНИ

— Перша частина книги присвячена операції «Вісла». У шкільних підручниках часто наголошують на тому, що українців намагалися асимілювати, розселяючи їх по кілька сімей на село. Але ваші герої розповідають, що часто цих сіл не вистачало, і українцям вдавалося лишатися разом. Або ще одна яскрава деталь — дехто з депортованих до 60-х років не витягав речі до шаф, бо сподівався, що повернеться. Що вам особливо запам’яталося з розповідей українців про операцію «Вісла»?

— Так, є село Глембоцьк, де я гостював у Михайла Кертичака, і там відсотків сімдесят — українці.

Є ще історії про те, як люди поверталися. Це ніби загальновідомо, але глибше я це усвідомив під час однієї із поїздок у Польщу (яких було насправді багато, а не одна). Тоді я детальніше довідався про відомого художника-примітивіста Епіфанія (Никифора) Дровняка і те, як він повертався у своє лемківське село кілька разів, бо його ловили й знову депортували (картини Никифора Дровняка після експонування у Парижі здобули світове визнання. — Ред.). Були також випадки, коли люди відкуповувалися, і їх не виселяли.

Крім того, більшість українців же виселяли здебільшого не у польські села, а в ті, що раніше були німецькими. І це те, що мене найбільше вразило: німецький будинок, німецький цвинтар, де похований загиблий 1939 року німець, який пішов воювати проти Польщі...

— У книзі згадано чудовий приклад села Мокре, де польський підприємець врятував українців від переселення. Чи розповідали вам ще подібні випадки?

— Мокре — унікальне тим, що значна частина українців там залишилася, не були переселені. Напевно, були й інші такі випадки. Загалом, було багато історій про допомогу, щоправда, не в таких масштабах — зазвичай ішлося про одну-дві сім’ї. Одна жінка, наприклад, розповідала, що вони товаришували з поляками, і їх не виселили. Щоправда, їм УПА спалило хату.

«ВИСЕЛЯЛИ ПЕРЕВАЖНО СЕЛЯН, А ВСІХ, ХТО БУВ В УПА АБО БУВ ЯКИМСЬ ЧИНОМ ПОВ’ЯЗАНИЙ З УПА, НАМАГАЛИСЯ УВ’ЯЗНЮВАТИ»

— Один з ваших героїв розповідає, що переселяли селян, а не військових чи інтелігенцію (їх відправляли у тюрми). Чи могли б ви детальніше про це розказати?

— Явожно — це взагалі окрема сторінка в історії. Я у книжці пишу, що між Аушвіцем і Явожно буквально кілька десятків кілометрів. Аушвіц — відомий на весь світ, а Явожно — це така стежинка у ліс, невеликий пам’ятник, і в самому пункті невеличкий пам’ятний знак, що тут діяв спочатку німецький концтабір (хоча в Польщі зараз, за новим законом, не можна стверджувати, що в країні діяли концентраційні табори; але це був концтабір, філіал Освенціма), а пізніше його польські комуністи використали переважно для ув’язнення українців.

Думаю, що це робилося не випадково, а умисно, щоб обезголовити український рух. Виселяли переважно селян, а всіх, хто був в УПА або був якимось чином пов’язаний з УПА, намагалися ув’язнювати, дуже багатьох розстрілювали (працювали трибунали, які швидко приймали рішення про смертну кару). Крім того, є ще такий момент, який я не встиг детально вивчити. У Перемишлі є німецький цвинтар часів Другої світової, дуже добре збережений. А з іншого боку — старий міський цвинтар. І між ними стоять березові хрести. Місцеві українці стверджують, що там поховані українці, розстріляні польськими органами безпеки разом з НКВС у 1945—1946 роках. Проте навіть коли я працював в архіві польського Інституту національної пам’яті, то не знайшов про це жодних слідів.

— А чи досліджені ці табори?

— Відносно опрацьовані. Встановлено приблизну кількість загиблих, архіви польського Інституту національної пам’яті відносно відкриті (з ними трохи складніше працювати, ніж з нашими архівами СБУ, тому що в Польщі не кожен громадянин може отримати до них доступ). Але наскільки я знаю, і польські історики, і українці, які живуть в Польщі, цю тему досліджували. Я не дуже в цю тему заглиблювався, оскільки коли писав книжку, мені йшлося більше про теперішнє, ніж про минуле. Минуле — це швидше тло, без якого не можна зрозуміти, що відбувається зараз з цими людьми. Минувшина дуже пов’язана з теперішнім: це й травма інакшості, й того, що було зроблено українцям у 40-х роках, яка передалася через два покоління, третьому з них.

«ЛЮДИНА, ЯКА ФАКТИЧНО З НЕБУТТЯ ПОВЕРНУЛА ІСТОРІЮ ЕМІГРАЦІЇ УНР»

— Так. Мені дуже запала в пам’ять історія про чоловіка, який пережив Явожно, голод там, і потім куди б не їхав, завжди возив з собою кілька булочок і чай. І це тільки одна з непроговорених травм. Є ж ще давніші, зокрема доля еміграції УНР у Польщу. У книжці ви згадуєте Олександра Колянчука, який багато зробив для дослідження цієї теми.

— Олександр Колянчук — це людина, яка фактично з небуття повернула історію еміграції УНР. Коли у 1920 році Україна програла війну з Росією, то понад 30 тисяч людей — уся армія УНР, частково разом з сім’ями, перейшла кордон, який проходив по Збручу, і була інтернована Польщею. Цих таборів інтернування у Польщі було кілька: це і в Каліші, і неподалік Перемишля. Там українці жили й вмирали, і поряд з цими таборами переважно безіменні могили, кургани. Потім ці табори були розформовані, і люди залишилися сам на сам, їм потрібно було починати нове життя (причому багатьом заборонялося селитися на Волині й Галичині). Про всі ці могили за часів Польської Народної Республіки не те, що ніхто не дбав — більше того, їх знищували. Олександр Колянчук єдиний взяв на себе таке завдання — зберегти пам’ять про цих людей. Він їздив, збирав інформацію, де хто похований, а також склав карту кладовищ.

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ КОМУНІКАЦІЇ В ЧАСИ ДЕПОРТАЦІЇ

— Попри все, українці зберегли свою ідентичність. Як їм це вдалося? Зокрема, розкажіть, будь ласка, історію хору «Журавлі».

— Справді, перше, що впадає в око, коли знайомишся з цими людьми — вони дуже співочі. Дуже люблять співати й часто це роблять. Вочевидь, це було однією з базових речей для виживання, для збереження ідентичності.

ТРАДИЦІЙНА ХОДА УКРАЇНЦІВ У ПАМ’ЯТЬ ПРО ВОЯКІВ УНР, ПОХОВАНИХ У ПІКУЛИЧАХ НА ОКОЛИЦІ МІСТА ПЕРЕМИШЛЬ

Українці розкидані по всій Польщі — це відстані на сотні кілометрів. Коли настала певна відлига у 60-х роках і коли в ПНР зрозуміли, що український рух існує і його знову репресувати не вдасться, то вони вирішили зафіксувати його та тримати під контролем — через українське суспільно-культурне товариство — УСКТ.

Трохи згодом було створено хор «Журавлі», і українці з усіх куточків Польщі раз на тиждень, жертвуючи вихідними, які можна було б провести з сім’єю, з’їжджалися на репетиції. А в часи відпусток їздили й співали в різних частинах Польщі, згодом — в Україні та й по всьому світу.

— А які ще сфери були осередками українства? Освіта...

— Мабуть, я про це не дуже написав, бо я туди й не потрапив. Дуже важливою точкою був український ліцей у Легниці. Туди віддавали дітей батьки з усієї Польщі. Я знайомий з багатьма випускниками цього ліцею. Молоді люди утворили своє середовище, і кожен рік між собою спілкувалися. Щось схоже я бачив серед випускників Могилянки, які через багато років підтримують контакт одне з одним, допомагають у разі потреби. Думаю, ліцей у Легниці був дуже важливим для збереження українського середовища. Це була точка, довкола якої люди гуртувалися.

Дивує те, що попри відсутність інтернету, мобільних телефонів, все-таки якимось чином люди передавали одне одному інформацію. Дізнавалися, наприклад, що в одному селі з’явився греко-католицький священник — треба туди йти; знали, що за 200 км щось організовують. Цей феномен передачі інформації в умовах депортування до кінця не досліджений, але він був, ніби ці розселені на великих територіях люди все одно мали якісь ниточки, і ними можна було посмикувати й передавати інформацію. Це немовби павутина, яка обплутувала величезну Польщу, і маленька кількість українців цими ниточками передавала інформацію з одного кінця в інший.

Газета «Наше слово» теж мусила бути в кожного українця, бо це було основне джерело інформації про те, що відбувається в різних куточках Польщі. Зрозуміло, що в часи ПНР це видання було цензуроване, і там точно ви не могли б дізнатися про підпільного священника, але про виступи «Журавлів» інформацію можна було отримати.

«ЯК ТАК»

— Розкажіть, будь ласка, як українці Польщі пережили зустріч з реальною Україною, після такого тривалого плекання її омріяного образу?

— У книжці майже всі герої діляться цим моментом, який для них був драматичний, важкий. Бо в них був літературоцентричний образ України, про яку вони читали в книжках, чули від батьків — прекрасна, омріяна земля. Зустріч з реальною Україною відбулася у всіх подібно: вони у 80-х роках потрапляють в Київ, одразу чують російську мову. І в Польщі, м’яко кажучи, несхвально ставилися до української мови всі навколо, треба було виборювати це право розмовляти українською мовою (і синцями в школі, і образами, і неприємностями — це була боротьба). Коли вони зрозуміли, що столиця України повністю русифікована, для всіх них це стало шоком.

Ті, хто приїжджав в Україну в 90-ті роки, були дуже вражені ментальними відмінностями. І в Польщі в ті часи було непросто, але все-таки в Україні шахрайства було набагато більше. Коли вони на це натрапляли, то не могли зрозуміти — «як так».

— З цим пов’язаний ще один, якщо можна так сказати, феномен — «у мене немає дому». Багато з тих, кого ви запитували, відповідали саме так або ж «мій дім там, де я». Виходить, що ці українці і в Польщі чужі, і в Україні, наскільки я розумію, не почувають себе як вдома.

— Це одна з наскрізних і найважливіших тем моєї книги — те, що це люди без Батьківщини — у сенсі своєї землі. Польща для них не є Батьківщиною. Один з героїв книги зазначив: «Польща — це місце, де я народився». Нічого більше. Майже всі з другого покоління українців, які вже народжені після «Вісли» на депортації, пройшли етап спроби втечі. Багато хто виїхав і лишився у Канаді, Австралії, США, Німеччині, Великобританії... Проте більшість звідти повернулася.

Майже всі вони постійно їздять в Україну, бо для них це досі омріяна земля. Проте випадків переїзду в Україну дуже мало. Є, наприклад, Роман Боровик, який у Корсуні купив собі землю, збудував будинок, мініготель на березі річки Рось у козацькому стилі, дуже гарний. Місцеві просто заходять подивитися, що ж це таке. Він — один з небагатьох, який наважився на цей кардинальний крок. Але й Україна не є для них домом. Тому це люди трохи загублені в просторі, у них немає місця, до якого вони можуть бути прив’язані.

«АНТИУКРАЇНСЬКА ПРОПАГАНДА ПНР ПРАЦЮВАЛА У ВСІХ РЕГІОНАХ ПОЛЬЩІ»

— А як ставляться до українців у різних регіонах Польщі?

— З того, що я помітив, і з того, що говорять герої, Перемишль — дуже складне місце. На цій території, звідки були депортовані українці, зазвичай живуть нащадки депортованих з УРСР поляків. Можливо, саме тому там зараз цей польський шовінізм, така антиукраїнськість, яка в тому числі спровокована й теперішньою польською владою, деякими польськими засобами масової інформації.

Натомість у місцях, куди було виселено українців, вони зазвичай живуть з поляками, яких було депортовано з території теперішньої Литви, інших земель. Вони всі там переселені, жертви депортації, але в цих поляків немає переказів їхніх родичів, що українці — це «ті, які нас на Волині різали». І тому там все значно спокійніше. Хоча, грубо кажучи, у 60—70-х роках, на які припала молодість більшості героїв цієї книжки, то всі ці історії про «ану покажи піднебіння; ти бандерівець, у тебе має бути чорне піднебіння», все це було. Антиукраїнська пропаганда ПНР працювала у всіх регіонах Польщі. Нині ситуація зі ставленням до українців така: що ближче до українського кордону, то гірше.

— Уже стільки зроблено, щоб загоїти рану Волині... Можна ж було за ці роки досягнути консенсусу.

— Треба відзначити, що українці в Україні переважно байдужі до історії. Натомість для поляків історія завжди була важливою. Вони з таким замилуванням дивляться у своє минуле, що були колись великою країною... Для усієї нації історія має величезне значення. Наприклад, у Польщі є окремий історичний телеканал, видається дуже багато друкованих засобів масової інформації — журналів, газет — суто на історичну тематику. З одного боку, це має попит. З іншого боку, в це вкладається держава й підтримує цей попит.

Різниця, як мені здається, в тому, що в Україні, на відміну від Польщі, відбулося забування, стирання історичної пам’яті. Польща дуже жваво реагує на свою історію. Тому одна з цих тем, вкинута останнім часом в інформпростір про Волинську трагедію, яку вони називають волинська різанина, геноцид, дуже активно сприймається польським суспільством. Для них питання історії — це також питання ідентичності.

— У вашій книзі було зафіксовану одну з чуток, яка ходить серед поляків «що українці можуть повернутися»...

— Це трохи смішна історія, яку розповів Олександр Стець. Він шукав будинок у Перемишлі й рієлторка (оскільки він має таке прізвище, що важко визначити, чи це поляк чи українець) сказала йому: «Ви головне не беріть по той бік Сяну житло, бо є такі чутки, що українці повернуться і заберуть по Сян, від Сяну до Дону».

ОЛЕГ КРИШТОПА Й НАТАЛЯ СТЕЦЬ — ПРЕДСТАВНИКИ ТРЕТЬОГО ПОКОЛІННЯ ДЕПОРТОВАНИХ УКРАЇНЦІВ

Історія Перемишля складна, місто поділено річкою, і в 1939 році по ній навіть проходив кордон Третього Райху з Радянським Союзом. Такий розподіл був і раніше: по один бік Сяну живуть українці, а по інший — поляки.

Проте, звісно, «повернення українців» — чутки, які не мають під собою підстав. Ще у 80-х-на початку 90-х це була така поширена лякалка у Польщі: «українці прийдуть і заберуть території». Звучить, звичайно, смішно й безглуздо, але люди в це й досі вірять.

МОМЕНТИ СПІВПРАЦІ

— Так, і найгірше те, що оскільки люди це зазвичай обговорюють тільки у якихось приватних розмовах, то ці чутки не розвінчуються... А що, на вашу думку, могло б об’єднати українців і поляків, чи могли розповісти історії співпраці?

— У книжці є історія, коли на Півночі Польщі українець Юрко Величко разом із своїм товаришем — сусідом-поляком жартують на історичні теми. Був момент, коли я приїхав, знімав сюжет для історичної програми про переселення, наслідки акції «Вісли». До Юрка прийшов цей друг, і я попросив його сказати кілька слів на камеру. Він запитав, що казати. Юрко йому: «Та кажи: «Львів — наш, а Перемишль — ваш». Посміялися.

Також коли ми з Олександром Стецем знімали фільм про еміграцію УНР у Польщу, то об’їздили всю країну. У Каліші є така місцевість Щипіорно, де власне й був табір інтернованих. І там є музей. Директор цього музею, поляк, каже: «Я був у Львові на Цвинтарі орлят. Подивився, як там гарно виглядає місце пам’яті поляків, які воювали проти українців на території нинішньої України. І я хотів би зробити так, щоб тут це виглядало не гірше, ніж у Львові. Бо зараз просто соромно, як виглядають українські цвинтарі». Тобто є не тільки проблеми, є також моменти співпраці.

Або ж знаменита грубешівська операція у 1946 році, проведена спільно УПА з колишнім АК (на той час називалася вже ВіН — «Воля і незалежність» — польське антикомуністичне підпілля). Люди, які ще вчора між собою воювали, тоді разом зібралися проти спільного ворога — комуністів і атакували місто, розгромили Службу безпеки. Тож приклади примирення були навіть у 1940-х роках.

«У КОЖНОГО МІСТЕЧКА Є СВОЄ УКРАЇНСЬКЕ ЖИТТЯ»

— Насамкінець, чи працює ця українська «павутина зв’язку» нині? І як саме?

— Є Об’єднання українців Польщі з центром у Варшаві. У кожному регіоні, містечку, де живуть українці, є філіали цього об’єднання. Польська держава частково надає фінансування як українській меншині. У кожного містечка є своє українське життя, скрізь є Український дім. У Перемишлі це велике приміщення в центрі міста. Де менша українська громада — це може бути кімнатка-дві, де збирається по 10-15 людей.

Скрізь, де є українці, міститься центр, де можна зібратися, де проводять різноманітні заходи. Це може бути і театр, і літературні вечори, музика, співи, буває хтось приїжджає з України й організовують зустрічі. Українське життя у Польщі триває. Багато хто намагається це осучаснити, бо якісь театральні заходи або читання віршів давніх українських авторів для молоді, можливо, зараз не надто цікаві. Загалом, це все по-різному відбувається у різних містечках, багато залежить від того, хто очолює, як проводить, який зміст та в яку форму вкладає. Але те, що це є скрізь, від крайнього заходу до крайнього сходу Польщі — то це факт.