Історію творять мученики, а не мучителі.
Євген Грицяк, лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року

Вони загинули за нас

28 жовтня, 2014 - 11:49
Вони загинули за нас

Попри перемир’я, що нині начебто триває на сході Україні, щодня терористи обстрілюють позиції наших військових із важкої зброї — «Градами», «мінометами»... Загальна кількість загиблих українських військових наразі невідома — втрати важко підрахувати, адже багато тіл ще не знайдено та не ідентифіковано. За інформацією голови правління Всеукраїнської громадської організації «Союз «Народна пам’ять» Ярослава Жилкіна, оприлюдненої ще 16 жовтня, з початку вересня волонтери організації знайшли в зоні АТО понад 150 тіл українських військових. Громадські активісти говорять, що в зоні залишаються ще декілька сотень тіл наших бійців...

Станом на 15 жовтня за час перемир’я на сході України загинуло 68 українських військових, 428 військових були поранені. Про це  заявили в Міністерстві закордонних справ України. «Від 5 вересня терористи порушили режим незастосування сили 1400 разів», — йдеться в повідомленні відомства. Із того часу минуло вже майже два тижні, й, на жаль, кількість загиблих бійців лише зросла. Ось історії лише декого з них... Ці хлопці загинули під час так званого перемир’я...

31-річний молодший сержант із 95-ї аеромобільної бригади із позивним Грізлі — Сергій Сідлецький — загинув на початку жовтня під час оборони Донецького аеропорту... А 19 жовтня від мінометного обстрілу загинув 27-річний фотокореспондент, боєць «Айдару», волонтер і пластун Віктор Гурняк. Ми вас не забудемо, Герої!

Попередні історії Героїв, що втратили життя на сході України у боротьбі з терористами, читайте на сайті «Дня» у спецпроекті «Вони загинули за нас».


Добрий і життєрадісний, надійний і мужній

Сергій Сідлецький із Бердичева загинув під час перемир’я

Сотні людей зі сльозами на очах та болем у душі прощалися 8 жовтня з бердичівським героєм — 31-річним молодшим сержантом, з позивним «Гризлі», мужнім оборонцем Донецького аеропорту із 95-ї аеромобільної бригади Сергієм Сідлецьким. Високий на зріст, міцної статури, добрий і життєрадісний велетень, на підтримку і надійність якого завжди можна було розраховувати — таким він назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів та товаришів по службі. Як про надзвичайно доброзичливу людину про нього відгукуються волонтери, за зв’язок з якими він відповідав у роті. Із розповідей побратимів, смерть наздогнала десантника під час патрулювання Донецького аеропорту: він перебував у бойовій машині, снаряд пробив і її, і броню, яка захищала Сергія. Життя обірвалося миттєво...

Ще у березні Сергій Сідлецький був мобілізований до 95-ї житомирської аеромобільної бригади. За цей час він по-справжньому дізнався, що таке війна, не раз дивився смерті в обличчя, пізнав біль втрати друзів, з якими служив пліч-о-пліч.

13 травня, у колоні десантників, яка потрапила у засідку під Краматорськом, був і Сергій Сідлецький. Йому тоді судилося вціліти. Того дня під час виконання бойового завдання на окраїні населеного пункту Октябрьське в 20 км від м. Краматорська, десантники 95-ї окремої аеромобільної бригади були обстріляні бойовиками. Військовослужбовці прийняли бій, у результаті якого загинуло шість воїнів. Серед загиблих був і товариш Сергія, Віталій Дульчик, який став першим загиблим у зоні АТО із Бердичева... Про це згадував на похороні Сергія Бердичівський міський голова Василь Мазур: «Зовсім недавно Сергій привозив до Бердичева свого загиблого побратима Віталія Дульчика. У тому бою він отримав поранення й контузію. Він міг би залишитися вдома і не повертатися до того пекла, але ніхто не зміг його утримати: там залишилися його товариші. І ось сьогодні побратими привезли вже його самого... Ми хочемо висловити велику та щиру подяку батькам Сергія Сідлецького за такого сина, справжнього патріота України...»

Батьки-військовослужбовці зуміли виховати у свого сина високе почуття обов’язку, велику любов до своєї сім’ї, міста, України. І за неї Сергій загинув, як герой. Сотні людей, які прийшли попрощатися із Сергієм, проводжали свого героя в останню путь оплесками. Поховали військовослужбовця на Дмитрівському кладовищі у Бердичеві.

Оксана КЛИМЧУК, Житомирська область


До смерті носив біля серця прапор України

19 жовтня під час мінометного обстрілу загинув 27-річний фотокореспондент, боєць «Айдару» Віктор Гурняк

27-річний фотокореспондент із Тернополя, пластун, волонтер, який збирав допомогу для бійців АТО, боєць «Айдару» Віктор Гурняк загинув 19 жовтня під мінометним обстрілом, вивозячи з поля бою поранених. Трагедія сталася у Луганській області, поблизу містечка Щастя.

21 жовтня, коли прощалися з Віктором у архікафедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, в області було оголошено Днем жалоби.

Колеги та друзі не можуть повірити у смерть Віктора. Адже улітку брав участь у бойових діях і не був поранений, а в час оголошеного перемир’я загинув від наступу ворога. «Віктор вивозив поранених з поля бою, заглух автомобіль, він почав щось робити біля машини і... мінометний обстріл, унаслідок якого Віктор отримав тяжке поранення — несумісне з життям», — розповідає друг Віктора, пластун Назар Зелінка.

Віктор Гурняк був редактором пластового часопису «Цвіт України» (вступив до «Пласту» у 14 років). Працював фотокореспондентом інформаційного агентства УНІАН, міжнародної інформаційної агенції REUTERS. Спільно з друзями заснував фотоагентство LUFA. 2014 року приєднався до команди інтернет-проекту INSIDER. Віктор співпрацював із щоденною газетою Тернополя «20 хвилин».

ЖУРНАЛІСТ, ЯКИЙ СТАВ ВОЛОНТЕРОМ

«Віктор працював фотокореспондентом, і ми неодноразово перетиналися по журналістській роботі, яка нас більше здружила, ніж сам «Пласт». Він був людиною світу, невибагливий у житті. Для нього не існувало якихось кордонів, які ми собі самі можемо встановлювати, — згадує тернопільський журналіст та пластун, друг Віктора Гурняка Олег Удич. — Єдине, до чого Віктор ставився прискіпливо, — це до фототехніки. Вона була на першому місці. Він був хорошим фотографом, бачив кадр. Дуже любив фотографувати свого молодшого братика, свою донечку. Його фотографії дарували людям радість. Віктор ніколи не ставився меркантильно до своїх творінь. Він міг подарувати фотографії, щоби зробити людині приємне».

Віктор забезпечував необхідним спорядженням бійців «Айдару» та інших батальйонів, збирав допомогу, кошти й організовував закупівлю необхідних речей, самостійно все відвозив у зону АТО, брав участь у транспортуванні вантажів.

«Він перевіз тисячі касок, бронежилетів, доправив десятки автомобілів. Останні місяці, коли ми займалися волонтерською справою, Віктор вишукував можливості, щоб зібрати і передати чи доставити допомогу. Для нього не існувало нічого неможливого. Рідних і друзів заспокоював: «Я бачу, що там моє місце зараз, усе буде добре, не переживайте», — згадує друг Віктора Назар Зелінка. — Віктор був моїм найкращим другом, я знав його тринадцять років. Він був життєрадісним, підбадьорював, незважаючи на життєві труднощі. Віктор був феноменальною людиною. Завжди викладався на всі сто, був відданий справі — відданий Україні».

«Завдяки Гартіку (так Віктора називали друзі. — Ред.) живими повернулися додому і ще повернуться десятки, сотні вояків, — каже журналіст газети «20 хвилин» Андрій Шкула. — Більш щирої та доброї людини, напевне, в житті не зустрічав. Віктор навіть у негативних ситуаціях усміхався відкрито і дуже світло. Ця усмішка і щирість були заразними, бо коли розмовляв з ним, сам починав усміхатися. Коли думаю про Віктора, згадуються слова з пісні Положинського: «У світі багато брудного й заразного, Але той, хто хоче, залишається чистим...» Віктор вірив у людей, добро, щастя... Він сам робив багато добра».

Журналіст та пластун, друг Віктора Гурняка Олег Удич розповідає, що Віктор займався волонтерською справою самовіддано: «Волонтерство давало йому натхнення до життя. Було видно, що це та робота, від якої Віктор горить. Коли українські військові визволили місто Щастя, Віктор організовував поїздку в зону АТО, щоб привезти хлопцям необхідні речі».

ВОЛОНТЕР, ЯКИЙ ПІШОВ ВОЮВАТИ ЗА УКРАЇНУ

Улітку Віктор прийняв рішення, що буде воювати, щоб захистити Україну. Він не припинив волонтерської діяльності і після того, як пішов добровольцем у батальйон «Айдар». Тримаючи в руках автомат, продовжував організовувати збір допомоги для бійців АТО, захищаючи таким чином свою країну усіма можливими для нього способами.

«Навколо нього сформувалася група волонтерів, яка так і називалася — група Віктора Гурняка. В ній було більше десятка людей. Вони доставляли бронежилети, каски, медикаменти, машини, бронювали автомобілі. Останній раз ми спілкувалися з Віктором за кілька днів до його загибелі. Він мав дуже багато планів», — каже Назар Зелінка.

12 жовтня Віктор написав свій останній статус у соцмережі «Фейсбук»: «До сліз... Мені більше всього хочеться вірити, що ми пам’ятатимемо подвиг усіх, хто віддав своє життя за нас з вами. Я хлопців з Донбасу знав кілька днів, цих, і багатьох інших, і їх смерть наче смерть близького друга. Мабуть, це важко зрозуміти, але не можна це забути. Вони, без сумніву, герої, як і всі інші, що ще живі. Перед очима пробігають їхні усмішки, їхні жарти. Боляче, але не можна зупинятися. Запитай себе, а що ти зробив для перемоги? Ворог не лише зовнішній, а й внутрішній. Вбий його в собі, і це буде помста за їхню смерть. Спочивайте з миром друзі...»

Віктор завжди носив із собою прапор України. Як свідчить фото особистих речей загиблого бійця, що опублікували інтернет-видання, державний стяг був з Віктором і в день, коли обірвалося життя патріота. Годинник, обручка, посвідчення, хрест і скривавлений синьо-жовтий стяг — це особисті речі загиблого бійця України.

Сьогодні відданість Віктора Гурняка своїй державі є прикладом для тисяч і мільйонів людей, як треба любити і захищати рідну країну, не шкодуючи часу, зусиль і навіть... життя.

«Усе, що можу сказати про Віктора Гурняка, як про фотокореспондента, батька, волонтера, воїна — можна звести до двох слів: справжня Людина. Він міг зробити Україні багато добра. Тому ми повинні стати схожими на Віктора, хоча б трохи почати жити та діяти, як він!» — каже журналіст Андрій Шкула.

У Віктора залишилася дружина, донька, якій 2,5 рочки, сестра з молодшим братом. Поховали Героя України 22 жовтня у Львові на Личаківському цвинтарі, на Пантеоні слави серед видатних пластунів.

Тамта ҐУҐУШВІЛІ, Тернопіль

Газета: