Йому було лише 19
На Рівненщині в селі Городок відкрили пам’ятну дошку бійцю Тарасові Прончуку
Ворог забирає найдорожче
«На окремих ділянках лінії зіткнення зросли не лише кількість і щільність ворожих обстрілів, а й суттєво збільшився калібр озброєння, з якого проросійські злочинні угруповання вели вогонь по українських захисниках. Впродовж минулої доби російсько-терористичні бандформування 36 разів застосовували зброю проти підрозділів сил АТО, зокрема 5 разів били із важкого артилерійського озброєння», — ідеться в повідомленні станом на 6.00 21 червня на сайті Міноборони www.mil.gov.ua. На щастя, тієї доби українські воїни не постраждали, але, на жаль, таким видається далеко не кожен день у зоні АТО. За даними на 27 травня, з початку цього року на війні загинули 98 українських військовослужбовців, понад 800 поранено. Дуже гірко, але протягом червня ця цифра зросла ще більше. За останніми даними СММ ОБСЄ, з початку року в результаті воєнних дій загинули 47 мирних жителів, ще 222 людини отримали поранення. Тим часом агресор і далі повторює мантру про «відсутність російських військ на Донбасі»...
«День» продовжує публікувати історії українських громадян, які чесно виконали свій обов’язок із захисту рідної країни, але не змогли вберегтись від куль і снарядів ворога. Сьогодні розповідаємо про назавжди 46-річного сержанта з Вінниччини Олександра Штейка та 19-річного Тараса Прончука з села Городок на Рівненщині.
Цьогоріч у серпні йому мало виповнитися 20. Серед побратимів Тарас був наймолодшим. Він міг не йти на війну, але підписав контракт, як тільки став повнолітнім. Йому кілька разів пропонували залишити передову, але він не погодився — вважав, що мусить боронити Україну. Він рятував поранених побратимів, а сам загинув від ворожої кулі в лютому цього року.
Меморіальну дошку Тарасові Прончуку відкрили на фасаді школи, яку закінчив. Щоб вшанувати пам’ять героя, прийшли рідні, друзі, побратими, вчителі. «Тарас жив у селі Хотин, а в Городоцькій школі навчався з п’ятого класу. Він завжди був сміливий, — пригадує вчителька Алла Смаглюк, яка була його класним керівником. — Тарас дуже любив футбол. Після уроків ходив на спортивну секцію, і через це додому, в сусіднє село, мусив діставатися пішки, бо шкільний автобус відправлявся раніше, ніж там закінчувалися заняття. А ще він подорослішав, мабуть, швидше, ніж його однолітки. У Тараса Прончука — ще троє молодших братів. Мама їх виховувала сама. Дуже про них піклувалася. І Тарас турбувався про свою сім’ю. Пам’ятаю, як ми з ним говорили про плани на майбутнє, і він розповідав, що піде зі школи після дев’ятого класу, щоб швидше здобути професію. Він хотів працювати й допомагати мамі».
Тарас Прончук справді закінчив 9-й клас і вступив до Рівненського технічного коледжу НУВГП. А в листопаді 2015 року пішов до лав Збройних сил України. Служив у батальйоні морської піхоти. Старший матрос Тарас Прончук загинув 16 лютого поблизу села Саханка на Донеччині. Він виконував бойове завдання. Був нагороджений медалями «За жертовність та любов до України», «Відвага і честь», «Оборона Маріуполя», а також орденом «За мужність» III ступеня.
«Тарас виріс на моїх очах, бо з його сім’єю живемо по сусідству. Він був заповзятливий і не боявся ніякої роботи. Коли щось попросиш — завжди допоможе. А ще прислужував у церкві. Якщо потрібно було щось зробити біля храму — брався за роботу. Він був старшим сином у сім’ї і ріс турботливим, — пригадує Шпанівський сільський голова Микола Столярчук. — Коли я дізнався, що Тарас їде в зону АТО, чесно кажучи, здивувався. Він міг і не робити цього, але вирішив по-іншому. Зараз наша молодь така — має свою позицію й готова її відстоювати. Тарас був дуже напористим хлопцем, належав до тієї когорти людей, які, якщо треба робити діло, то вони за нього візьмуться й не полишать. Ми спілкувалися з ним і коли він приїздив у відпустку. Тарас дуже подорослішав і змужнів. А йому було всього 19 років. Тарас загинув як герой. Дуже жаль, що так сталося».
Волонтер Ян Осока на своїй сторінці у «Фейсбуці» написав про Тараса Прончука, що останнє в його житті листування зі своєю дівчиною завершилося так: «Не має значення те, що я молодий. Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні з мирним небом. Якщо моя доля — тут полягти, значить, так і буде, якщо ні — я повернусь, і ми будемо жити разом у країні, де немає війни».
