Містичний серпень
Якось так вийшло, що саме у серпні відбувалися вельми драматичні події. Просто містика якась. Кавказька війна Росії проти Грузії почалася 8 серпня. Вторгнення військ країн Варшавського договору на чолі з СРСР до Чехословаччини відбулося 21 серпня. ДКНС у Москві 19 серпня. І, нарешті, дві події серпня, розділені періодом у 19 років.
У середині серпня 1920 року розпочалася наступальна операція Війська польського проти Західного фронту Червоної Армії, яка завершилася його розгромом. В історію ця подія увійшла під назвою «Диво на Віслі». За кілька днів до цього польським та українським військам вдалося відстояти Львів, а потім обороною Замостя не дати можливості Першій кінній армії Будьонного прийти на допомогу відступаючим червоним військам у східній Польщі та Білорусії.
Спекотними 23-24 серпня 1939 року пактом Молотова-Ріббентропа було фактично розчищено шлях до Другої світової війни. Хоча формально вона розпочалася 1 вересня, насправді це повною мірою можна казати про серпень.
Звичайно, історичні паралелі умовні. Проте кожного серпня виникає відчуття деякого deja vu. Начебто часи інші, умови й географічні реальності теж, але забагато перед очима спільних рис того, що людство вже проходило, однак як завжди відчутних уроків не засвоїло. І знову агресор розпочинає свій рух із завоювання чужих земель, а світове співтовариство замість однозначної відсічі і заклику міжнародного хулігана до порядку вмовляє його не робити дурниць, чужого не брати й загалом поводити себе як належить.
1920 року переможці у Першій світовій війні — Англія та Франція — не стали однозначно на бік Польщі, хоча французькі офіцери, серед них і капітан де Голль, на чолі з генералом Вейганом і брали участь у розробці плану наступу польської армії. Париж не змусив Прагу пропустити 60 тис. угорських військ на допомогу Польщі, союзники не змусили Берлін пропустити таке необхідне військове спорядження для польської армії.
Дуже багато можновладців у європейських столицях не сприймали географічні новини виникнення на уламках Німецької та Австро-Угорської і Російської імперій молодих національних держав.
Перша світова війна створила нову економічну й політичну реальність, але багато політиків залишилися в полоні геостратегії літа 1914 року. Хто більше, хто менше. Небезпеку більшовизму в Росії, його звірячої сутності краще розуміли на сході континенту в прикордонних країнах, які в Москві з певним відтінком презирливості називали лімітрофами, але не до кінця. Ілюзія нейтральності, спроба бути скраю дорого коштувала Фінляндії. Коли фінський міністр закордонних справ сказав Молотову 1939 року, що його країна найбільше мріє залишатися нейтральною, той відповів: «Не думаю, що великі держави це вам дозволять». Радянський міністр передусім мав на увазі СРСР. Знадобилося дві війни, щоб Москва погодилася з незалежною Фінляндією, на яку вона зазіхала за протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа.
Військова поразка і відкат від Варшави ій Львова нічого не навчив московських правителів, але породив стійке неприйняття Польщі. Країна з населенням 30 млн осіб розглядалася у Москві як вельми небезпечний військовий супротивник аж до вересня 1939 року. Саме незалежна Польща 1920 року, а незалежна Україна 2014 року встала на шляху відродження імперії, неважливо під якою конкретною назвою.
«Диво на Віслі» зупинило червоний потік, але не ліквідувало можливість його відновлення. Тільки-но випала нагода у серпні 1939 року, в Москві з задоволенням поквапилися ліквідувати незалежну польську державу. Тепер у Кремлі хочуть повторити такий хід і з Україною.
У вересні 1939 року Москва вигадала дипломатичну відмазку своєї агресії про взяття під захист українського та білоруського населення. Німеччина заявила протест, і тоді нарком закордонних справ зізнався, що впродовж усього цього часу СРСР нічого іншого вигадати не в змозі.
Виправдання Молотова мають вже історичне значення, але тепер тезу начебто захисту на Донбасі й Криму російськомовного населення знову витягнуто з політичного нафталіну. Як 1939 року, так і в 2014-2017 роках Кремль не може нічого нового вигадати. То в країнах Балтії, то в Молдові, то в Грузії і тепер в Україні увесь час російськомовних захищають від міфічної небезпеки.
Цікаво, що з Донбасу за даними ООН 460 тис осіб від війни втекло до Росії, але понад 800 тисяч, а реально набагато більше, вважало за краще все-таки рятуватися від обстрілів в Україні. І це переважно етнічні росіяни. Виходить, що саме вони біжать від так званих захисників туди, де їх, за вигадками московської пропаганди, мали б різати, грабувати і вбивати.
І ще одне. У Росії, від її начальника до пересічних громадян, існує впевненість, що про Україну потрібно домовитися з Вашингтоном. Аналогічно як Сталін і Гітлер вирішували долю Польщі, країн Балтії та Фінляндії. Радянський диктатор хотів також вирішити майбутнє Туреччини, але не вийшло з незалежних від нього причин. Політичні технології середини минулого століття начальник держави російської намагається використовувати на початку нашого століття. Схоже, що його годинник зупинився, і він й досі не зрозумів, в якому часі живе. Імперії вмирають важко й болісно. Коли Англія зазнала поразки у війні за незалежність США і вимушена була визнати цей факт 1783 року, в 1812-1815 роках вона спробувала взяти реванш і знову повернути свої колонії до складу імперії. В американській літературі цей військовий конфлікт отримав назву War of 1812, «війна 1812 року» або «друга Війна за незалежність». Нічого не вийшло. Хоча в захопленому Вашингтоні англійці спалили найважливіші державні будівлі, у битві за Новий Орлеан вони зазнали нищівної поразки. У Лондоні остаточно зрозуміли, що втратили свої американські колонії назавжди, й молода держава США — політична реальність, з якою необхідно рахуватися. Звісно, жодної містики у місяці серпні немає. Є імперські комплекси, від яких у гострій і тяжкій формі продовжують потерпати у Кремлі. І які, на жаль, не лікуються.
