Чорне дзеркало
Спочатку Ларс фон Трієр планував зняти телесеріал. У лютому 2016-го оголосив, що випустить повний метр. У травні після ґрунтовного вивчення історій серійних убивць завершив сценарій.
Так, «Дім, який побудував Джек» — це фільм про вбивцю-маніяка. Він складається з 5 позначених титрами частин — «інцидентів». У кожній з них Джек (Метт Діллон) убиває окремим способом. У кожній — своя режисура, своя хореографія насильства й свій коментар.
Причому протагоніст не просто коментує події, а, подібно до головної героїні «Німфоманки» (2013), висповідається перед невидимим до певного моменту співрозмовником на ім’я Вердж (Бруно Ганц, що — яка іронія! — зіграв ангела в «Небі над Берліном» Віма Вендерса, 1987). Verge в перекладі з англійської означає «край» або «грань», також це скорочення від «Вергілій». У фільмі згадується «Енеїда», а Джек в останніх сценах постає в червоному халаті, який нагадує про вбрання Данте з класичного полотна Ежена Делакруа «Данте і Вергілій у пеклі» — ця картина потім відтворюється буквально. Як і годиться Вергілію, герой Ганца теж веде співрозмовника колами пекла.
Отже, “Дім…” — це прощальний погляд Джека на своє життя. Також — промова на останньому суді. А ще — екскурс світовою культурою та історією, з відповідними ілюстраціями, в тому числі з кадрами з фільмів самого Трієра. Різного роду ремінісценцій та алюзій тут безліч: живопис вищезгаданого Делакруа, а також Ботічеллі, Рембрандта, Курбе, Гогена, Клімта й Мунка, поезія Вільяма Блейка й Гете, музика Девіда Бові й Баха (останнє — у виконанні канадського ексцентрика, віртуоза-піаніста Гленна Гульда), архітектура антична, готична й тоталітарна, плюс устрій німецького бомбардувальника «Штука», плюс Сталін, Мао й Гітлер. Таке нагнітання стилів і відсилок Трієр називає «дигресіонізм» — тобто «кінематограф відступів». Та все ж було би помилкою спокуситися цими герменевтичними краєвидами, витлумачуючи, яка цитата що означає. Все простіше.
Джек — інженер. А також домкрат (jack — так англійською називають домкрат; саме домкратом Джек і вбиває свою першу жертву, набридливу кокетку у виконанні Уми Турман). Він дійсно весь час будує будинок, але ламає почате, бо незадоволений результатами. Схоже, єдиний вид творчості, в якому він здатен досягти бажаного, — вбивство; яскраве підтвердження того — доволі комічний епізод, коли Джек повертається на місце злочину не менш ніж десяток разів, аби прибрати вже прибрані докази, списуючи все на обсесивно-компульсивний розлад, якого в нього насправді немає.
Трилери з маніяком у фокусі, від безвихідного «Генрі: портрет серійного вбивці» (1986) до гротескового «Американського психопата” (2000) — не дивина. Є в цьому жанрі й високоосвічені філософи — самий лише Ганнібал Лектор із «Мовчання ягнят» чого вартий. Проте з Джеком інакша ситуація.
Метод Трієра — не видуманий ним у якості явного жарту дигресіонізм. На мистецькознавчому жаргоні це радше називається деконструкцією. Трієр бере усталені категорії — наприклад, певний жанр — і вивертає навиворіт. Так він учинив, зокрема, в «Догвілі» (2003), деконструювавши поширений голівудський сюжет про згуртовану спільноту пересічних обивателів, які протистоять чужим злим силам, рятуючи від них якусь невинну душу: «маленькі люди» в нього виявлялися чудовиськами, гіршими за мафію.
Напхана високою культурою свідомість Джека, його прагнення зробити все згідно з задумом, навіть незважаючи на смертельну небезпеку, його відчуження від суспільства, його соціопатія складають дещо дуже знайоме. Будь-який шанувальник упізнає ці риси: перед нами сам Трієр, і всі «дигресії» — мапа його свідомості. Джек — саме «домкрат», інструмент цього граничного самовираження, негативна подоба Трієра; наскільки незворушний і товстошкірий перший — настільки вразливий і схильний до меланхолії другий. Обидва — не сприйняті світом, обидва обидва — перфекціоністи й ніколи не добудують своїх «будинків». Реальність, де панують угоди й компроміси, їм нецікава.
Але на тому подібності вичерпуються. Бо головний конфлікт у цій історії — не між маніяком і суспільством, а між митцем і творцем.
Ми не знаємо, чому Джек такий: Трієр усуває будь-які обґрунтування його людожерських нахилів. Але бачимо, чого він, звичайний інженер, прагне: стати творчою одиницею. До речі, в метафізиці масонів Бог-творець Всесвіту якраз і називається Великим Архітектором, а Трієр не чужий темі масонства: «вільні каменярі» з’являються в його серіалі «Королівство» (1994). Та все ж мова не про масонів.
Мистецтво — оманливе, дивне заняття. Бути дотичним до нього начебто нескладно: достатньо проголосити себе митцем. Якщо в тебе бракуватиме таланту, то все одно лишишся митцем — але поганим, бездарним, хай би як ти не надимав щоки.
Отаким нездарою і є Джек. «Будівничий», який не побудував жодного дому. Який постійно несе нестерпну пошлятину, бідкається на «сировину», що його не слухається, робить погані фотографії, й зрештою єдина споруда, на яку він виявляється спроможним — хатинка з заморожених трупів — моторошний апофеоз нездарності.
Цей конфлікт показаний у тому числі поєднанням різних оптик: стрибаючої, «малобюджетної» камери, що одноманітно документує злочини Джека; його убогих світлин; підкреслено професійного, статичного, в прямому сенсі живописного зображення (закадровий творець). Справжній захват в героя викликають ті, що роблять «ікони», тобто іконічні образи, але це образи масових убивств — тобто доведена до краю посередність, банальність (у зв’язку з нацизмом писали про банальність зла). Стан творця так і лишається для нього недосяжним.
Саме тому завершення «Дому...» здається не слабшим за громовий фінал «Меланхолії» (2011), де стикаються планети. Джек провалюється у вогняну безодню, й раптом це палаюче коло постає в чорно-білому негативі. Вбивця торочив про привабливість негативів, які виявляють потаємну — чорну — природу світла; насправді останній кадр недвозначний: Джек — не альтер-его, а саме негатив Трієра, він усе те, чим Трієр не є. Тож останнє слово й останній ракурс таки лишаються за творцем, а ще це чудовий візуальний аналог широко вживаної й усе одно точної сентенції: тінь, знай своє місце.
«Автор» у первісному сенсі означає «винний». Такі, як Ларс, знають, що винні. І судять себе найжорстокішим судом.
Тож «Дім, який побудував Джек» — це анти-автопортрет. Це розжарене чорне дзеркало, в яке дивиться Трієр. Я можу не вірити його окремим фільмам. Але я вірю, що його пекло — справжнє.
***
Дім, який побудував Джек / The House that Jack Built (2018, Данія-Франція-Німеччина, 155`), режисура, сценарій: Ларс фон Трієр, оператор: Мануель Альберто Кларо, в ролях: Метт Діллон, Райлі Кіо, Ума Турман, виробництво: Zentropa Entertainments, Concorde Filmverleih, Film i Väst, Les Films du Losange, Slot Machine.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
