Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.
Григорій Сковорода, український просвітитель-гуманіст, філософ, поет і педагог

Геніально… до сліз

29 листопада, 2019 - 14:08
Міхаель Дюдок де Віт

Учора на кінофестивалі «Крок: У рідній гавані» показали 9-хвилинний фільм Міхаеля Дюдока де Віта «БАТЬКО І ДОЧКА» (2000, вир-во Нідерланди, Велика Британія). Фільм, удостоєний «Оскара» 2001 року, я бачив тоді ж, 2001-го, якраз на «Кроку».

Нині режисер приїхав до Києва, зі сцени Будинку кіно він доволі докладно оповів про дві свої стрічки – теж знамениту «Чернець і риба» (1994) і названу вище. Далі були самі фільми – на великому екрані, за прекрасної проекції (у Червоній залі БК нова апаратура).

«БАТЬКО І ДОЧКА», притча, коротка оповідь, у якій помістилось ціле людське життя. Починається все з того, що батько і маленька дочка прощаються на березі моря. Прощатись важко, але ж треба… Батько одпливає, на човні, пізніше з»ясується – назавжди.

А далі, під ритмічну вальсову мелодію (Normand Roger and Denis Chartrand), яка усе вертає й вертає життя до однієї й тієї ж точки, дочка приїздить на те саме місце на березі, у марній надії, що батько повернеться. Вона перетворюється на дорослу жінку, вона старішає і, зрештою, перетворюється на трухляву бабуську – одначе все уперто приїздить на велосипеді на морський берег…

Зрештою, героїня сходить з невеликого прибережного пагорбка і йде у море. Де вже немає води, а є пісок і очерет. І човен, напівзанесений піском. Вона вкладається в той човен, ніби у домовину, і засинає. І вже у сні (хоча пластично це не виглядає сном, це ніби наяву) вона бачить з’явлення батька – і вони нарешті поєднуються в обіймах…

Добре, що я сидів у першому ряді і ніхто не бачив моїх сліз. Хоча, думаю, вони були не тільки у мене. Дивовижно проста і дивовижно емоційна картина. Це ж і про мене, і про мого батька, який полишив мене, 11-літнього, відійшовши у кращі світи, і я досі чекаю, досі виглядаю його, досі вірю, що ми таки зустрінемось…

Хто там говорить про смерть високого мистецтва? Ось же воно. Зроблено простіше простого. Без комп’ютера, без якихось технічних придибенцій. Намальоване-промальоване звичайним олівцем. Велосипедне колесо, яке обертається у своїй безкінечності. Дерева, що прогинаються од вітру. Сам вітер, що міняє профіль навколишнього часо-простору. Дерева, які множаться, ніби зарубки росту – людини і її часу. Хмари, що міняють конфігурацію небес, а з тим разом і земного лона…

Усе, усе міняється – окрім любові дочки до батька, окрім якоїсь тотальної ніжності двох людей. І коли нарешті їх екранні силуети зливаються в один – з наших глядацьких очей течуть сльози. Сльози радості і сльози смутку: життя, таке прекрасне і таке гармонійне, влаштовано усе ж несправедливо. Роблячи нас сиротами, позбавляючи нас найдорожчих наших людей. Тільки ми відмовляємось визнавати своє сирітство. Немає сирітства, коли є така потуга, така сила любові.

Міхаел, Ви геній! Це така земна й водночас неземна поезія. В ній сама філософія життя. І той катарсис, те очищення душі, на яке здатне тільки справжнє мистецтво.

… Тепер я точно знаю: ми зустрінемось з моїм Батьком.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ