Геополітика і геопоетика: 5 книжок про ігри
Ігрового характеру наше письменство, здавалося, позбулася ще в 90-ті, коли постмодернізм змінився на місцевий «остмодерн», і далі все стало сумно й серйозно. Але без гри література не може існувати, бо це одне з її правил – розважати, інтригувати, ба навіть змагатися за читача. У книжках цього огляду герої грають в геополітичні та літературні ігри, у звичайний футбол і всеукраїнську вікторину з призовим фондом у мільйон.
АННА ШЕВЧЕНКО. ГРА. – К.: НОРА-ДРУК, 2017
Провидіння завжди було на боці автора цього роману, англійської письменниці українського походження, що мешкає в Лондоні. І це не дивно, якщо врахувати, що вона фахівець з конфліктології, знає 7 іноземних мов, працювала в 32 країнах світу, а попередній її роман «Спадок» (в Україні вийшов в 2014 р.), опублікований в 12 країнах, був номінований на премію Джорджа Орвела у Великобританії. Провидіння, та ще й дар передбачення, варто відзначити також у випадку її найновішої «Гри», написаної в 2012 році, в якій авторка передбачила трагічні наслідки анексії Криму і пропонує несподівані рішення кримської проблеми. Але головне в цьому романі-кросворді, звичайно, не це, а своєрідне перехресне «опилення» доль і життів в історії чотирьох друзів, що півстоліття тому закінчили школу. Тоді ж вони затіяли гру, догравати яку припадає вже у зрілому віці. А якщо врахувати, що ключ таїться в історичній фотографії з Кримської конференції 1945 року, де три світові лідери поділили світ та створили нову мапу Європи після Другої світової війни, то нові ставки будуть набагато вище. І вже один з героїв роману, Тоні, розкладає на ліжку геополітичний пасьянс. «- Не має значення, котрий з цих трьох протоколів знадобиться для нашої гри, — пояснює він. — Всі вони, загалом, означають одне й те саме: зміну контролю над територією Криму. І така зміна може розлютити багатьох. Наприклад, турків — вони контролюють протоку Дарданелли, котра веде з Чорного моря до Середземного. Розлютяться й контрабандисти, бо вони мають в Одесі зону вільної торгівля, яка, за домовленостями, діятиме до 2025 року. Існує також військова проблема, проблема Чорноморського флоту…». І будьте впевнені, що долі всіх наших героїв, залежні від осіб на фотографії, ще не раз зустрінуться нам в цій «ігровій» історії.
ТЕТЯНА БЕЛІМОВА, АНДРІЙ ПРОЦАЙЛО. ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ, АБО МІЛЬЙОН НА МРІЮ. – К.: БРАЙТ СТАР ПАБЛІШИНГ, 2016
Якщо вже читати сьогодні, кажуть, нудно, то ось вам роман-шоу, роман-турнир, роман-розвага, який не має аналогів у вітчизняній літературі. Ну, а із зарубіжних на думку одразу спадають «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз, хіба що без жорстоких ігор на виживання. Натомість в основі цього авантюрного роману роману, створеного дуетом авторів - масштабний всеукраїнський проект гри: цікавої, захопливої, веселої. Оскільки ж мова про гонитву за коштовним каменем, що здатен змінювати людські долі, і який сам може стати сюжетом не гірше класичним «Мисливцями за діамантами» Луї Бусенара чи новомодними «39 ключами» Ріка Ріорлана. Карколомні пригоди, соціальна сатира, комунальний гротеск з історією столичного скоробагатька, мудрого дядька-безхатька та багатьох іншим екзотичних героїв та персонажів. Усе це ігрове дійство обрамлене, тим не менш, «застережними» назвами розділів, що вкладаються у своєрідний лексикон народної мудрості в умовах відвертого капіталізму в одні руки. «Від багача не жди калача», «Добре вкрасти, як є до чого прикласти», «Із брехні податок не беруть». Фінал роману-гри, як завжди, незавидний, але цього й слід було чекати. «До Києва причалапала осінь, - повідомляють автори. - Підкралася непомітно, по-зрадливому накинувши на літо мокре рядно дощів упереміж зі злим, мов пес, що зірвався з ланцюга, вітром. Дніпро ревів, стогнав, мучився, спокутував, певно, свої гріхи. Ресторан «Яйце-райце» за одну ніч розлетівся на друзки й понісся у Чорне море».
МАРІЯ ЗОРЯ. ГРА З ВОГНЕМ: ДИЯВОЛ НЕ БРЕШЕ. - Л.: КАЛЬВАРІЯ, 2016
Образ сучасного чиновника в «офісній прозі», конкурс на якого свого часу в нас затівали, не дуже відрізняється від образу «позитивного Сатани», який проголошують в романі Марії Зорі. Різняться хіба що наслідки, які в реальності мають вигляд конкурсної книжки, а в «Ночі з Вельзевулом» - «видання роману-переможця усіма мовами світу, включаючи латину та мову майя». А оце вже те, завдяки чому наша проза може стати «міською», чи пак читабельною. Ну, як у згаданому творі, коли «письменники зробилися впізнаваними, як зірки серіалів чи навіть політики, телепередачі, в яких вони коментують свою участь або неучасть у конкурсі «Ніч з Вельзевулом», здіймають рейтинги каналів вище рівня міжнародних футбольних матчів», і навіть у притулку для старих голодні мешканці «шкандибали «на телевізор», щоб не пропустити телеміст Остапа-Ореста Хуховича з Гафією Задунайко». Тож маємо цілком пристойний трилер, чи пак традиційну українську демонологію, пропущену крізь сито міського роману, яку намагалися опанувати протягом останніх років чимало авторів. Що тут богохульного чи демонічного, спитаєте? Правильно, нічого. Тому-то й головна героїня «Ночі з Вельзевулом» «погоріла» на творчій роботі, а її напарник з цих «секретних матеріалів» не дуже зважає на світанок віри, оскільки «добра половина злочинних сюжетів у його не тривалій, проте інтенсивній праці на ниві кримінальної журналістики, пов’язана із різноманітними темними справами святих отців православної церкви». І нам доведеться разом із ними з’ясувати, що стоїть за літературним конкурсом, на який вже надійшло мільйон рукописів, «кому вигідне розмивання межі між добром і злом», а також «які технології використовують організатори конкурсу, що ним захопилася вся Україна». І в яке пекло це приведе.
БОГДАН ВОЛОШИН. ПОЛІТ ЗОЛОТОЇ МУШКИ. - Л.: ВИДАВНИЦТВО СТАРОГО ЛЕВА, 2016
О, як грають у цій книжці в улюблену всіма гру! Як би пояснити? Пригадуєте, як у старому радянському фільмі «Зелений фургон» змішалися в купу коні-люди, а також ідеї-фантазії на тлі революції, одеської спеки і гімназійної дружби – і все заради любові до футболу? Пізніше ще точно такий же фільм «Гарпастум» у Олексія Германа був, але мова не про нього, а то так ми й до «Духless» Сергія Мінаєва добалакаємося. Тим не менш, футбол у цій веселій книжці Бодана Волошина люблять, бігають за м'ячем, що закотився кілометрів за шістдесят - в болото, звідки заодно вивуджують трактор, то взагалі в історію села. По-перше, азарт героїв можна зрозуміти, адже приз у грі – шифер на сарай тренеру проти ящика мила - судді, по-друге, згадана історія розтягнулася на цілих три держави, між якими наша точка збірки народної сатири і гумору приліпилася. Справа в тому, що славні Бурачковичі – це вигаданий автором топос австро-угорського зразка, і славна ця фантасмагорична місцевина втопленими у болотах танками, бродячими псами і версією завклубу щодо заснування села українськими переселенцями-динозаврами, вигнаними з тундри «москальским льодовиком».
ДНК. – Х.: КЛУБ СІМЕЙНОГО ДОЗВІЛЛЯ, 2016
Цей колективний роман – так само літературна гра. Автори ідеї – харків'яни Сергій Жадан та Олександр «Фоззі» Сидоренко, що й не дивно, бо саме в першій столиці Радянської України, де, за легендою, Микола Хвильовий викликав на змагання колег-прозаїків, народився метод літературного підряду. Цього разу це сім історій, сім життів одного роду крізь призму пам'яті, зчитаної в майбутньому з ДНК головного героя. Починається все від кінця ХІХ століття, за яке в романі «відповідає» Сергій Жадан, пишучи зокрема про Гната Хоткевича, Миколу Міхновського і загалом «харківську» специфіку. Далі триває «полудень» ХХ–го століття з розділами від Юрія Винничука, Ірени Карпи, Фоззі. Завершується колективне твориво «незалежним» періодом від Андрія Кокотюхи, а також футурологією до 2056 року від Володимира Рафеєнка та Макса Кідрука. Наскрізний сюжет при цьому, очевидно, не був потрібен, і значно важливішим в «літературному» сенсі виявилося стилістичне багатоголосся. Втім, авторській «поліфонії» так і не вдалося заглушити генетичну ненависть – як головну рушійну силу роману.
