Хто пожертвував свободою заради безпеки, не заслуговує ні на свободу, ні на безпеку.
Бенджамін Франклін, американський учений-фізик, державний діяч, дипломат і публіцист.

Мандрівниці в долині плачу

29 листопада, 2020 - 18:39

Малголланд Драйв – дорога уздовж долини Лос-Анджелеса, неподалік Голлівуду. Втім, рух фільму ініціюється не просторово, а хореографічно і двовимірно. На монотонному бузковому тлі витанцьовують кілька пар. Ритмічний малюнок танцю вловити складно. Реальні танцюристи переплітаються з чорними силуетами, наче зі своїми тінями. Це в’язь із справжніх і химерних тіл, ієрогліф, що безперервно рухається і звучить. Ані прочитати, ані усвідомити його неможливо, але поступово на авансцені окреслюються три залитих сліпучим світлом обличчя, три щасливих образа, машкари перемоги. Одна з них - головна героїня, білява “Бетті” (чому в лапках, поясню пізніше), що отримала нагороду на танцювальному конкурсі. Наступний сюжетний поворот вводить другу жінку, чорнявку “Ріту”, вона їде в лимузині по Малголланд Драйв, раптом машина зупиняється, і чоловік з переднього сидіння показує пістолет – “виходь”. Ззаду – шалений некерований автомобіль, удар, трупи, дівчина сомнамбулою сповзає крізь хащі в міську долину, до мерехтливих вогників.

Там вони й зустрілись.

Лінч нічого не винаходить. У “Малголланд Драйв” є все, що траплялося раніше – зловісні числа на дверях й самі недобрі двері, кімната-вігвам з тяжкими портьєрами, трагікомічні другорядні персонажі і невмотивоване насильство, чорноликі почвари й мутанти, співачки та композитор Анджело Бадаламенті. Але зі знайомих елементів складається цілковито новий світ.

Цей фільм тотожний самому собі, він – підтекст самого себе; саме тому він так лякає. Речі втрачають керованість, відриваються від означень, тож, логічно, що ім’я чи назва вже не мають значення. Тому байдуже, як поіменують себе ці настирливо схожі білявки, безпорадна або фатальна чорноволоса красуня, кумедний мафіозі, пришелепкуватий або демонічний режисер. В танку означальних, що нічого не важать, поняття кошмару, сновидіння й реальності також утрачають власний пафос. Якщо немає кордонів, то можливо все, в тому числі лесбійська пристрасть, що спалахує між дівчатами. Кульмінація настає, коли закохані, намагаючись розібратися у тому, що відбувається, посеред ночі опиняються в неймовірному “Театрі тиші”. Тут не звучать оркестри, не грають сурми. Тут всі виступають під фонограму. Виходить на кін плакальниця з Лос-Анджелеса, дивна Ребекка дель Ріо, і “співає” небесної краси і суму погребальну пісню. Слухачки заливаються сльозами, раптово у них, невідомо звідки, з’являється синя скринька. Ключ до неї вже є, незвичної тригранної форми – його з самого початку мала чорнявка, що втратила пам’ять. Героїні поспіхом вертаються додому. Дістають ключ. “Бетті” зникає. Не “зникає” як звичайно в кіні, через трюк, а так, мовби не було навіть місця, котре вона займала. Даремно “Ріта” кличе кохану. Виходу немає, вона вставляє ключ в скриньку. Після чого так само зникає. Дійсність повність переграється. В домі, де мешкали закохані, насправді живе добропристойна пані, й нікого іншого там, здається, ніколи не існувало, як і синіх скриньок. Кінець фільму – того, що всередині фільму, як сну всередині сну. Після нього починається ще один фільм, який начебто оповідає про те, що передувало першій частині, щойно нами баченій.

“Малголланд Драйв” зроблений просто, за винятком сюжетної структури. Її саме й тягне розбирати, переповідати. Проте на це не вистачає ані слів, ані пам’яті, як у амнезійної “Ріти”. У другому фільмі ті ж самі білявка і чорнявка вже розірвали стосунки. Перша готує жахливу помсту, замовляючи вбивство невірної подруги (як її звуть цього разу?) На столику месниця знаходить плаский синій ключ – знак того, що замовлення виконане, з синьої скриньки на звалищі виповзають мініатюрні постаті старого подружжя. Моторошні дід і баба вриваються в будинок, виростаючи до нормальних розмірів і йдуть на білявку, сміючись і розмахуючи руками. Вона не перестаючи, страшно кричить – крик Лори Палмер у фіналі 2 сезону “Твін Пікс” порівняно з цим звучить дитячим зойком, – задкує в кімнату, падає на ліжко й пускає собі кулю у скроню. Тіло самогубці у тій же кімнаті, в тому ж будинку, в тій же позі, знаходять героїні в першій частині.

Кінець фільму.

Тлумачення цих подій має включати в себе кіно, забуття, небуття та порушення причинно-наслідкових зв’язків.

Твердження, що може об’єднати всі ці категорії: обидві героїні мертві. І все, що ми бачимо на екрані – їхні посмертні мандри. Вони за життя були актрисами, причому чудовими актрисами. Тому й після смерті існують у фільмі. Або в двох фільмах.

Мертві, вже не пам’ятаючи життя як таке, вони блукають від кадра до кадра, плутаючи все і болісно намагаючись упоратися з найскладнішим надзавданням – зіграти себе живих.

***

Малголланд Драйв/Mulholland Dr. (2001, США-Франція, 145`), режисура, сценарій: Девід Лінч, оператор: Пітер Демінг, у ролях: Роберт Форстер, Джастін Теро, Лора Єлена Геррінґ, Наомі Воттс, виробництво: Asymmetrical Productions, Imagine Television, Le Studio Canal+, Les Films Alain Sarde, The Picture Factory, Touchstone Television.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”

Новини партнерів