Навздогін майже забутому сторіччю
Григорій Тютюнник був рідним братом Григора по-батькові. Батька двох письменників - Михайла Васильовича Тютюнника репресували у тридцятих роках. Рідний брат Михайла Павло був розстріляним навіть без тюремного терміну…
Григорій Тютюнник народився у 1920-ому році (важкі були долі тих хлопчиків, які в СРСР народилися у цьому році…) у селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області. Із студентської лави пішов на фронт. Полон, втечі, партизанські загони, пошрамоване суворе лице. Але поверхова суворість аж ніяк не могла приховати доброти, скромності, а може і глибинних психічних комплексів майбутнього письменника… Зрештою, як на мене, більшість письменників страждають певними комплексами чи невротичними проявами, бо вже сама потреба писати, а не проживати життя без його замінників, є певним комплексом…
Докінчував Харківський університет після війни. Був направленим учителем на Львівщину. Одружується з Оленою Черненко, яка до кінця свого життя підтримувала ледь жеврілий вогник пам`яті про свого чоловіка…
Продовжує час до часу писати вірші. Але поволі переходить до прози , створюючи повість і незакінчений роман. У середині 50-их років приступає до свого, як виявилося, magnum opus, роману «Вир» у двох книгах. Перша книга вийшла із цензурними втручаннями. На початку третьої декади серпня 1961-ого року сім’я Тютюнників переїжджає до Львова, отримавши там простору квартиру у частково письменницькому будинку. Григорій Тютюнник каже своїм друзям, що тут його чекає багато роботи…
Але 29 серпня 1961 року крик дружини Олени сповістив про трагедію. Григорій Тютюнник раптово помирає. Фронтові поранення таки доконали його у сорок один рік. Третя книга роману «Вир», що задумувався як трилогія, залишилася ненаписаною…
Григорій був близькою людиною для свого молодшого брата – Григора Тютюнника, який перейшов на українську мову оповідань завдяки впливу на нього поглядів старшого брата. Я навіть стверджую, що якби не Григорій Тютюнник, який частково замінив Григорові батька, невідомо, чи ми би взагалі мали такого письменника як Григір Тютюнник.
Але повертаємося до попереднього. Роман «Вир» Григорія Тютюнника був явищем тогочасної літератури, засвідчивши початок певного виздоровлення національної душі. «Вир» був не до порівняння талановитішим, від, допустимо, ритуалізовано-радянських «Прапороносців» Олеся Гончара із суконною узагальненою мовою героїв чи «Кров людська – не водиця» Михайла Стельмаха, де було ліпше із мовою роману, але безнадійно гірше із неприкрашеними образами героїв, які буквально нуртують із кожної сторінки «Виру». Я , звісно, вже не беру до уваги таких популярних тоді прозаїків як Петро Панч, Іван Ле, Вадим Собко, Натан Рибак , Юрій Збанацький, чиї твори зараз переважно мають лише історико-літературну вартість.
У романі «Вир» маленьке село Троянівка на Полтавщині (яке асоціюється із с. Шилівка Зіньківського району Полтавщини, звідки родом брати Тютюнники) стає новим національним міфом.
По-перше, роман створює людина, яка, як Ікар, обпалила себе, як виявилося у 1961 році, смертельно, захищаючи не скільки радянську імперію, скільки Україну… Така точка зору про Україну чудово відображена у довженківських щоденниках та його кіноповісті «Україна в огні».
По-друге, незнищенна тютюнниківська Троянівка, що пережила лише у 20 столітті дві віійни і голодомор, як неопалима купина, як фолкнерівська Йокнапатофа, у романі виростає до символу нетлінності, вічного повернення і вічної життєвої циркуляції.
Звісно, на романі «Вир» відбилися радянські ідеологеми. Є перебільшення правдоподібності окремих сцен, певна гротесковість у змалюванні так званих ворогів радянської влади серед троянівців і чимало іншого. Але навіть ці риси тодішньої доби не затуляють головного – масштабного високохудожнього полотна, написаного багатою мовою – цим справжнім серцем Троянівки-України - із її напівтонами і відтінками.
Степ як місце містичних видінь деяких героїв, посередник поміж минулим і майбутнім, посідає у романі одне із чільних місць. Степ у романі дорівнює серцю його героїв-степовиків.
Прекрасний і жорстокий образ виру на Ташані як саме життя. Вир забирає життя і милує. Вир тішить і жахає. Напевно, тому роман був так названий.
Рукописи, може, і не горять. Але навіть найкращі книжки, не кажучи вже про ті, на яких позначився час хоча би на кілька відсотків, можуть перетлівати у попелі забуття. Нам треба лише відчувати і розуміти, які саме книжки потрібно відкопувати із тих шарів і перепрочитувати знову.
Як на мене, такою книжкою є роман Григорія Тютюнника «Вир».
