Одеса, липень, випадковості
Літо вповільнює рухи. Асфальт мнеться під ногами. На стіні напис: «Важко залишатися живим, коли довкола стільки трупів». Неподалік тою таки зеленою фарбою намальовано свиню з написом на боці: «людина».
Крізь прочинені чорні ворота видно залиті сонцем, покреслені тінями, залатані різнокольоровими прямокутниками простирадл двори. Напівголі люди блукають по вулицях. Рішельєвська і Дерібасівська ніколи не сплять. В ресторані «Буфет» дівчина з пов’язкою «чергова» на руці накриває мені їсти на кришці старого піаніно.
Мою українську всі розуміють і сприймають, але відповідають російською. Під парканом довкола Будинку профспілок — кілька ікон, кілька свічок, кілька квіток. Якийсь огрядний дядько під флагштоком із синьо-жовтим прапором докладно переказує теорію заселення України хазарами — виявляється, всі українці — учасники жидомасонської змови. За рогом у напівпідвалі успішно працює кафе «Профспілкове» з комплексними обідами по 25 гривень: гороховий суп, рис з овочами, салат, хліб, компот. В асортименті також пиво і м’ясні вироби за окрему плату. Є ще перукарня, але вже вечір: зачинена. Біля Оперного театру клоун шпарить рок-н-рол. Біля вокзалу дещо потертий дядько розклав чорно-білі малюнки і картонки з написом: «Вкрали документи і гроші. Купіть, будь ласка, мої малюнки за 10 грн». Назви готельних екскурсій: «Тудой-сюдой», «От Дюка до люка», «Шоб вы провалились!» Люди в маршрутках перекидаються загадковими фразами: «На п’ятій один», «Два Говорова», «Шампанський три задніх». Працівниця у вокзальній камері схову уважно дивиться на занадто вередливого пасажира й констатує: «По-моему, с вами что-то происходит». Морським обрієм повзе нерівна смужка сейнера. На завтра обіцяли дощ.
Одеса не жартує. Вона дозволяє любити себе настільки, наскільки можливо.
