Пера в окропі
Продовжую розповідати вам про життя й творчість Чеслава Страшевича. У минулому блозі я розказав, як після війни письменник опинився в Уругваї, сьогодні ж мова піде про його життя і працю в столиці цієї країни. Оскільки пропозицій роботи там не було, письменник вирішив зайнятися власною справою – і відкрив тютюновий кіоск у порту Монтевідео. Але, як то кажуть, бізнес у нього не пішов, тому довелося шукати підробітку деінде: сторожити пляжні човни, працювати на фабриці бавовни у польського єврея Едварда Беренбаума. Самотужки, на волонтерських засадах Чеслав Страшевич організовує польське радіо «Espectador» в Уругваї, веде там щотижневу інформаційну програму для своїх земляків-діаспорян.
Життя, хоч і злиденне, так-сяк налагоджується, але письменник так і не може повернутися до свого основного покликання – писання. «Під час війни, коли обставини змусили мене мовчати, я жахливо страждав і навіть читати не хотів тих, хто міг писати, у той час коли я – не міг», ділився своїм болем Страшевич.
Здавалося, письменника Страшевича більше не буде. Але далеко за океаном була людина, яка добре пам’ятала довоєнні злети цього літератора й пов’язувала з ним великі надії на майбутнє. Це був Єжи Ґєдройць, той самий, який свого часу дав Страшевичу роботу в «Політиці» й організував для нього поїздку трансатлантичним лайнером у Південну Америку. 26 січня 1948 року він писав у листі: «Дорогий пане! Чи Вам і справді не соромно? Ви там віддаєтеся лінивству в теплому кліматі, поки ми тут, замерзаючи, зі щоразу більшим трудом видаємо цей нещасний місячник? Ще раз поновлюю своє прохання про фрагмент Вашого роману, про шкіц про південноамериканську літературу й про рекламування «Культури» серед тамтешніх варваризованих земляків».
Страшевич такі прохання ігнорував, але Редактор вирішив не здаватися, і продовжував писати. Нарешті ці заохочування дали результат: 16 вересня 1951 року Чеслав Страшевич після багаторічної мовчанки надсилає Ґєдройцю для публікації в «Культурі» свій есей «Пера в окропі, або Нами керує страх». Редактор від цього тексту в захваті, а Вітольд Ґомбрович виступає з гострою критикою – аякже, адже зачеплено його безмірне еґо! Хай там як, але головний здобуток був очевидний: письменник знову почав писати.
Ґєдройць тепер чекав від Страшевича нових літературних творів, та той бідкався: «Щоденно я встаю о 6. Роблю чай (живу сам) і марширую до автобусу, який від’їжджає десь о 7. До моєї фабрики – десь година дороги. Там я чесно сиджу до 12, а тоді маю дві з половиною години перерви на обід. Дві години їзди і півгодини, щоб щось перекусити. На фабриці я до 18:30. Справжньою катастрофою є повернення, бо автобусах бракує місця, це щастя, коли я встигаю повернутися додому до 20. Йду щось купити поїсти (харчуватися в місті не маю за що) готую собі на сьогодні і на завтрашній обід – так минає 21:30. Газета, книжка, якщо є – треба щось випрати, прибрати, винести сміття – і не втома, в нудьга збиває мене з ніг. Здоровим будучи – засинаю невідомо коли і як. І знову на годиннику 6… Залишаються пообідні суботи й ціла неділя. Тут час займає радіо і діаспорні справи, яким немає кінця….».
Оскільки йшлося не лише про окремого талановитого письменника, а й про долю польської еміграції, про правдивий польський голос (адже свободу висловлювання у підкомуністичній Польщі було втрачено), Єжи Ґєдройць і Юзеф Чапський доклали чимало зусиль, аби допомогти літератору й створити йому стерпні умови для творчості. Зокрема, завдяки їхньому втручанню власник фабрики дозволив Чеславу Страшевичу половину робочого часу використовувати для писання: тобто пів дня письменник працював на власника фабрики, а пів дня – на польську літературу. Коли й цього виявилося замало, Страшевич отримує піврічну оплачувану відпустку й пише два шедеври поспіль.
Про них я розповім у своєму заключному блозі наступного тижня.
