Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

Переможець не отримує нічого

(5 грудня — 88 років від дня народження Григора Тютюнника)
5 грудня, 2019 - 20:07

У ніч із 5 на 6 березня 1980-го року звів рахунки з життям великий український письменник Григор Тютюнник. Йому було тоді 49 років.

Повернулися з ресторану. Він був напідпитку. Зачинився у ванній. Не озивався звідти. Коли дружина розбудила старшого сина, сімнадцятирічного Михайла, той ванну відкрив, але вже було пізно...

Григор Тютюнник повісився. Передсмертну записку забрали кагебісти. Дружина Людмила запам’ятала лише приблизне «мучте вже когось іншого, все, що я написав, спаліть».

(За рік, 1981 року вкоротив собі віку чудовий письменник Віктор Близнець; із вразливою душею, «як павутинка».)

Найбільше, припускаю, Григора Тютюнника вбивало нерозуміння. Йому дорікали песимізмом новел, що він, мовляв, «завис на тину», що його герої «злі і ображені». Допускаю, врешті-решт йому почало здаватися, що цьому нерозумінню не буде кінця. Скаржився ближчим друзям (як і раніше Микола Хвильовий) на творчу вичерпаність, душевне спустошення...

Для письменника, а не імітатора (останніх завжди набагато більше) неможливість писати незрідка прирівняна до душевної смерті. Такого типу письменники писанням ніби виправдовують власне життя, наповнюючи його внутрішнім смислом.

Григор Тютюнник не був відкритим борцем із радянською владою. До 1962-го писав виключно російською. «Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах» — напише. У 1966-му появилася перша книжка новонаверненого до українства — «Зав’язь». А далі генетична пам’ять перемогла у Григореві склеротичну радянську людину.

Його проза була чужою радянським поняттям про життя. Він просто не вміщався у тодішній соцреалістичний канон. Його інакшість тонко відчували всі тодішні нездари з преміями та регаліями. Він був живим докором їхній порожнинності.

Також, я впевнений, що за ним спостерігали кагебешники. Казали, що у «Енеї» незадовго перед трагедією йому підкинули у кишеню ложку, мовляв, Григір хотів її украсти... Для такої людини як він, глум і безчестя є нестерпними. Глум і безчестя тому, хто мав би носити лавровий вінок.

Але Григор насторожено ставився і до надмірних похвал, справедливо відчуваючи у захвалюванні неживий блиск очей троянського коня...

Щось неймовірно лякало його у радянському літературному офіціозі. Перед смертю він отримав премію Лесі Українки. Казали, що він дуже не хотів публічного виступу з нагоди премії.

Останніми роками вживав чимало спиртного. Разом із сім’єю переживав матеріальні труднощі. Нерозуміння нікуди не зникало. У Григоровій душі неухильно наростав відчай. І відчуття безперспективності. Алкоголь також повільно нищив.

Усе тієї ночі, 39 років тому, збіглося в одній точці — і витерпіти все це йому стало понадсилу...

Фраза Гемінгвея про переможця без нагород дивовижним чином перегукується з долею Григора Тютюнника. Спершу наче було таке собі літературне визнання. Але безпомильне відчуття, що він, Григір Тютюнник, із ще кількома подібними, був білою вороною у зграї чорноворонників української радянської культури, чужим на їхньому «святі життя», наростало. Наростало відчуття тотальної безперспективності, що і стало однією з причин самогубства... 

Рано помер його брат за батьком, письменник-фронтовик Григорій Тютюнник, завдяки якому Григір навернувся до українства. Один його син  помер і похований біля батька. Інший — емігрував. Здається, Григора забули. Може, його життя було тотальною поразкою? Чи перемогою без її плодів?

Коли минулого року я побував у с. Шилівка Зіньківського району на Полтавщині, де він народився, і прийшов до музею братів Тютюнників, розміщеного у невеликому відсіку місцевої школи, то там хранительки музею, сільські вчительки, яким личить слово —берегині, розповідали мені, що  багато людей говорять про любов до Тютюнника...

Я дивився на ці благенькі кімнатки — і розумів, що любов — це дія, чин і вчинок, а не словесна патока. Бо тут любов означає «до глибини кишені», щоб зробити ці благенькі кімнатки пристойним музеєм! А наша національна любов чомусь любить патякати там, де варто мовчазно вкладати кошти.

Насправді більшість із нас, українців, не знає, не читає, не любить своїх найкращих письменників, бо не відчуває ніякої спорідненості з ними... Цей стан, як на мене, посилився зараз — під якийсь недобрий та однобокий регіт «Студії Квартал 95» і улюлюкання так званих широких верств населення — балансуючи на межі з національною духовною катастрофою...

Дозвольте все ж перефразувати афоризм Гемінгвея... Переможець отримує довге життя своїх творів, де відбита, за словами того ж переможця над совдепією Григора Тютюнника, «вічна загадка любові».   

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ