Столичність провінції
Мистецтво думки в пошуках натхнення
Роздумуючи над феноменом українського провінціалізму, який прославився мистецькою продуктивністю, найперше захоплюєшся багатством думання і почування
У давньому довіднику про Закарпатський край прочитав: «Добре збереглися замки знатних хазяїв краю». Варто додати: сучасні вже не замки, а готельно-лікувальні комплекси, які належать приватним особам, вражають багатством, а часом і розкішшю будівель, колекціями зелених насаджень на гарно доглянутих земельних ділянках.
Традиція європейського рівня побутової культури хай на обмежених територіях, як колись у величних замках, справляє враження чогось іншого зіставно із сучасним розумінням держави. Відповідним чином це позначається і на ставленні до метрополії — принаймні точно ніякого прагнення копіювати її не помітно.
Разом з тим це не існування у шкарлупі («Століття котяться, мов яблука в траву») — радше актуалізоване децентралізацією формулювання власного висловлювання і право бути почутими.
За радянської влади вільнодумство в провінції придушувалося з особливою завзятістю. Та й до неї цей край зазнавав чимало утисків у різні часи.
Можливо, саме звідти проростає й міцнішає нині збереження традиції культурної цінності й ваги Закарпаття.
Директор Закарпатського академічного обласного музично-драматичного театру Братів Шерегівів В. МАРЮХНИЧ наголошує на важливості ролі у збереженні естетичного рівня колективу художнього керівника, народного артиста України А. Філіпова, театральний досвід якого сягає 70 років.
Ініціативу молодого режисера М. Фіщенка відкрити малу сцену не зразу було прийнято, але вона дочекалася свого втілення й довела власну мистецьку доцільність.
Його вистави «Спадкоємець» за Л. Маном та «Круті віражі» Є. Ассу склалися у диптих про небажаних дітей, котрим попри батьківську незгоду подарували життя їхні матері.
Таку гостру для Європи проблему режисер та актори подають не як таку собі інтелектуальну дискусію. Дуже тонко, без спрощень та лозунгів створюється образ душевної травми, яка формує свідомість і досвід.
Нещодавно на малій сцені вперше відбувся фестиваль камерних театрів «Під цвітом сакури». Ця чудова рослина, яка дивом опинилася в цьому краї, тепер тут почувається, як у себе на батьківщині, і красою цвітіння не поступається японським родичам. Тож фестиваль збиратиме поціновувачів краси природи і театрального мистецтва.
Як і всі українські театри, а почасти й театри всього світу, закарпатські колективи мають фінансові труднощі, наслідком яких є досить гостра проблема — брак професійних кадрів.
З цього року надії покладаються на Ужгородський інститут культури і мистецтв.
Першокурсники вже долучені викладачем М. Фіщенком до роботи в театрі. В цьому вищі викладає також головний режисер Мукачівсьікого драматичного театру Є. ТИЩУК, який упродовж двадцяти років обіймає цю посаду, що є яскравим свідченням розуміння природи театру. Сприйняте ним безпосередньо від О. Левинського, учня В. Мейєрхольда, володіння біомеханікою не тільки збагачує студентів інституту, а й поширюється через інтернет, — ці майстер-класи є унікальними в плані успадкування вчення в чистому, не скаламученому трактувальниками вигляді.
Директор Мукачівського театру Ю. ГЛЕБА з захопливою переконливістю розповів про низку фестивалів: Міжнародний театральний фестиваль національних меншин України «Етно-Діо-Сфера»; Всеукраїнський фестиваль — феєрія прем’єр «Зірковий листопад у Закарпатті»; театральний фестиваль — лабораторія — конкурс новаторських вистав молодіжних театрів України «Мукачівський Теа Трон»; фестиваль театрального мистецтва аматорських дитячих та молодіжних колективів «Імпреза над Латорицею», — завдячуючи цим культурно-мистецьким заходам Мукачеву вдається утримувати на висоті свій театральний імідж.
Енігматична лавка перед театром, в якій символи сценічного мистецтва поєднані в якесь привабливе послання, стала місцем обов’язкового фотографування містян і гостей Мукачева.
Спало на думку: а чим же все-таки кличе до себе Закарпаття сьогодні? Романтичним туризмом (згадані режисери — Є. Тищук у Мукачівському замку Паланок у виставі «Князь Корятович» за О. Гавришем відтворив історичні події XIV століття, а М. Фіщенко в Невицькому замку поставив «Легенду про Поганьдіву»). У планах — інші театралізовані легенди, реставрації історичних подій.
Лікуванням животворними мінеральними водами?
Строкатою кухнею, в якій звичайні драники мають хвацьку назву — кремзлики?
У пошуку відповіді на це запитання допомогла презентація від галереї «Ілько» проєкту «Шлях Закарпатського живопису. Культурний маршрут».
Споглядання гір карпатськими художниками, картини яких варто було б поєднати з полотнами Реріха в мандрівній експозиції з риторичним запитанням: чи бува заповітна Шамбала знаходиться не в Карпатах?
Один із варіантів відповіді — мистецтвом думки в пошуках натхнення кличе до себе Закарпаття.
P.S. Закарпатська обласна адміністрація останнім часом переконливо збільшує свій внесок у державний бюджет (лише за вересень місяць — майже один мільярд гривень). Тож очікувати достойної, сказати б, столичної уваги до культури і мистецтва області цілком доречно.
