Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука.
Йосип Сліпий, український церковний діяч, предстоятель Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви

Той, хто цурався слави

(28 січня-100 років із дня смерті Панаса Мирного)
28 січня, 2020 - 13:03

Не є таємницею, що письменники зазвичай  небайдужі до літературної слави. Принаймні до популяризації власного імені.  В цьому нема нічого дивного, адже літературні твори, які впливали на людські уми (зараз, у час інтернетної диктатури, література витісняється на задвірки; а українська література в Україні і поготів) пишуть здебільшого честолюбці і славолюбці. Інших нема.

Проте трапляються письменники із  стриманим, якимось чернечим ставленням до власної персони. Різні на те причини, але у них нема так званої гордості виконавця. До такої рідкісної літературної когорти належав і класик української літератури Панас Мирний /Рудченко (1849-1920 рр).

Народився у багатодітній родині .Все життя пропрацював на різних чиновницьких посадах. Спершу, молодим, працював у Гадячі, Миргороді, відтак у Полтаві, де нарешті дослужився до чину дійсного статського радника. Працював, ретельно і самовіддано, ненавидячи не лише мертвотний уклад життя провінційних містечок, але і свою роботу .

Вже маючи під сорок, одружується із вчителькою музики, Олександрою Шейдеман, набагато молодшою від нього. Олександра народжує йому трьох синів, Віктора, Михайла та Леоніда! Здається, що Мойри нарешті послали вже не юному чоловікові сімейну ідилію, перетворивши його колишню парубоцьку пустку на оселю Филимона і Бевкіди, ідеального античного подружжя.

Насправді все було заледве чи не навпаки…Дружина мала нервові розлади, що виливалися в нападах істерії, часто неконтрольованої. Лікувалася. Можете уявити, у яких умовах доводилося  Панасу Рудченку (його справжнє прізвище)  писати? Напевно, були і періоди просвітління, адже в істеричок коливання настроїв пов’язане із демонстративністю, так званою «сценою», театром будь-яких, навіть випадкових глядачів. За великим рахунком, у цій, не надто щасливій сім’ї,  не було винних.

Ціле життя боровся за розквіт української мови. Про те, що Панас Мирний і чиновник доволі високого рангу Панас Якович Рудченко –одна і та сама особа, знало не так і багато людей. Панас Мирний –цілком щиро! без жодних домішок кокетства! – вважав, що літературна слава непотрібна письменнику, а його твори мають прокладати шлях до людських сердець набагато швидше від письменницького імені… (Допускаю, що це була особливо сильна форма страху популярності, як-от буває сильний страх публічних виступів, за яким приховане дуже велике бажання публічних промов і розмов…).

Писав свої твори ночами, ніким не підтримуваний, замість відпочинку від остогидлих чиновницьких обов’язків… Але це вже був не обов’язок, а священнодійство, радісний стан його великого серця, душевний відпочинок, який, попри  піднесення, додатково виснажував .Адже ніхто по-справжньому не може виміряти письменницьких енерговитрат, а ще й у несприятливих умовах.

Його романи стали фундаментом класики української літератури. Але чи насправді ми глибоко відчуваємо його «Пропащу силу»(вдаліша назва роману), яку пізніше, із цензурних міркувань, було замінено на «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» .Чи розуміємо ми природу психіки Чіпки Варениченка, який не надто любив свою нещасну матір і виколював «бозі» очі  на іконі ще у дошкільному віці? Чи  усвідомлюємо, що тут йдеться не про те, що він ліпший від Грицька( пам’ятаєте ці обридливі шкільні порівняльні характеристики?), а про глибоку дитячу травмованість Чіпки, яка породила постійну нудьгу,  душевну неприкаяність і порожнечу, яку не могла заповнити навіть відданість дружини і високі посади?  Хто винен у тому, що Чіпка закінчує своє вільне життя душогубством невинних?

Чи прочитуємо ми у його романі «Повія» високе християнське людинолюбство, із яким автор роману виписує переважно сумні зигзаги долі своєї героїні Христі Притики?   Люблячи людей і світ, палко прагнучи щастя, Христя врешті повертається, до крайньої межі нещаслива, всіма покинута, у своє рідне село помирати від останньої стадії сифілітичного розпаду тіла…

На противагу Панасу Мирному, його сучасник, французький письменник Еміль Золя –протилежність нашому скромному класикові – був прижиттєво  найпопулярнішим  і найчитанішим тогочасним письменником у Франції, у своєму романі «Нана» буде холодно і безпристрасно зображати всі  злети і падіння своєї  головної героїні, повії і водночас фатальної жінки, у яку закохувалося чимало чоловіків із високих суспільних прошарків Парижу , і яка врешті , як і Христя, помирає від венеричних хворіб та розпачу у дешевому паризькому готелі…

На фронті першої світової війни, під Рівним, у 1915-ому році гине їхній старший син Віктор, у якому батько бачив великий літературний хист. Потім гине молодший син Леонід…Кривава пустка, яку неможливо заповнити, починає тотально поглинати немолодого печального чоловіка.

Панас Мирний помер, ходячи до останку на службу, вже контрольовану радянцями. Його дружина, з якою пізнав і любов, і велике розчарування, які смиренно носив у собі, лише почула гуркіт від падіння вихудлого і вимученого болісними душевними терзаннями старечого тіла…

Незрима богиня слави  і пошани вже безперешкодно одягала на холодну голову чиновника високого рангу із обов’язку і великого письменника за велінням  серця і долі лавровий вінок. Назавжди.       

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ