Битву за Донбас не програно
Колишній керівник фракції Партії регіонів у Верховній раді Олександр Єфремов вважає, що української національності не існує. У залі суду, відповідаючи на питання про те, чи є Єфремов українцем, той заявив, що «такого поняття зараз не існує».
Скінчився українець у Єфремові, та й Україна тане в його серці, вивітрюється й випаровується. А, втім, правий Єфремов! По-своєму правий.
Україна, без всякого сумніву, в душі запеклого регіонала є, але тільки тоді, коли вона асоціюється з особистим благополуччям. Для нього Україна існує як дійна корова й припиняється в тому разі, якщо він не може нею скористатися в особистих цілях.
Далекого 2004 року один відомий політик, оцінюючи шанси Віктора Ющенка на президентських виборах, сказав: «Донбас буде за Януковича, Західна Україна за нас, тому все вирішить центральна Україна». Такий прагматичний підхід до виборчої кампанії й небажання політиків грати на «чужому полі» призвело, зрештою, до трагічних наслідків, які ми сьогодні спостерігаємо.
Існує безліч причин, які пояснюють «особливий шлях» цього непростого регіону. У Донбасі не було проведено десовєтизацію та декриміналізацію. Відсутність політичної конкуренції, домінування в економіці регіону кількох, часто пов’язаних між собою, кланів. Додати сюди можна те, що в регіоні не було жодного реалізованого національного або демократичного проекту.
«Донбасс никто не ставил на колени, и никому поставить, не дано!» — пише поет. Поети часто брешуть! Донбас на колінах, і поставили цей регіон на коліна не «Правий сектор», не розп’яті снігурі й не криваві націоналісти, а свої доморощені скоробагатьки.
Саме вони й створили тут свій самопальний маленький світ, де День машинобудівника та День шахтаря святкувалися помпезно й пишно, а День Незалежності багато скромніше.
Саме тут зачиналися легенди про те, що Донбас нагодував усіх нероб за межами регіону, зокрема й націоналістів.
Могутня купка місцевих бізнесменів відразу знайшла слабину місцевого електорату й почала обмінювати дешеві матеріальні блага на голоси. Адмінресурс працював безвідмовно й успішно поширився на всю територію України. І якщо там конкуренцію склали ідеологічні структури, то в Донбасі цієї конкуренції просто не було. Профспілки давно стали кишеньковими, а трудові колективи жили у своїх мікросвітах, де працівник повністю залежав від пана.
Господарі Донбасу не стали нічого вигадувати нового, а просто взяли на озброєння зношені радянські гасла, що й досі не втратили своєї актуальності. Культ індустрії, пропаганда шахтарської та іншої робочої слави вдало нашарувалися на атрибути нового життя.
«Рука, що гойдає колиску, править світом» — так говорить англійська приказка. Коли мати гойдає колиску, її любов та енергія ллються на дитину, й вона відчуває природний спокій та безпеку. А рука, що ріже ковбасу, керувала Донбасом.
Там, де штучно витискається Україна, «Донбас Арена» перетворюється на «Рінат сарай» і там будуть бігати не дорогі бразильські чарівники м’яча, а пастися гуси й свині. Помилка донбасівських скоробагатьків була в тому, що вони уявляли себе гравцями, а самі опинилися м’ячем. У підсумку команда «Шахтар» тішить своєю грою вболівальників Львова.
Там, де топчуть наші прапори, розкрадаються магазини, а замість Maybach їздять бронетранспортери. Це їхній вибір — вибір недалеких людей, колишніх картярів та уркаганів, які напускали туман, а потім в цей туман подавали гудки. Вони блефували й поставили на карту частину України, а тепер кукурікають під столом, втративши свої заводи, фабрики та копанки.
Однак ми маємо пам’ятати, що є й інші, які виходили на демонстрації на підтримку України, протистояли й навіть помирали. Зараз чимало патріотів Донбасу воюють зі зброєю в руках за визволення нашої Батьківщини від загарбників. Давайте дбайливіше ставитися до тих, кого торкнулася своїм світлим крилом оновлена Україна!
Якщо ми на звільнених територіях зможемо побудувати абсолютно інший Донбас, то ми його не втратимо загалом.
Багато хто засмутився тій обставині, що мешканці звільнених територій Донбасу проголосували на останніх виборах за колишніх регіоналів. Нічого дивного в цьому немає! Пам’ять про руку, яка ріже й роздає ковбасу, довготривала. Непокоїти має інше — не можна допустити того, що просто зміниться рука, яка ріже ковбасу. Яскраве підтвердження цього є. У 45-му виборчому окрузі (це був шматочок Донецька) феєрично переміг регіонал Звягільський, за якого проголосувало 1454 особи. На тому самому окрузі Блок Петра Порошенка отримав більше 60% ...
З Донбасом треба говорити його мовою. Соціальні гарантії повинна давати не рука, яка ріже ковбасу, а держава Україна.
Битву за Донбас не програно. Після війни вона тільки почнеться, і якщо ми врахуємо свої та чужі помилки, то ця битва буде далеко не безнадійною.
Поки там є безліч людей, які пов’язують своє майбутнє з Україною, ця надія буде лише зміцнюватися.
