Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Час розкидати каміння, й час їх складати в мури

Світ відзначив 30-річчя падіння Берлінського муру урочисто, але не без печалі
11 листопада, 2019 - 19:13
ФОТО REUTERS

Останнім часом ювілейні дати, гідні уваги громадськості, широко рекламуються, але кулуарно осмислюються. Так буває на концертах просто неба, де ті, хто увійшов в екстаз, не завжди чують і бачать сцену, а улаштовувачі дійства тихо розмовляють у кафе навпроти. Ось Google вивісив картинку на честь 30-річчя падіння Берлінського муру, ось найбільші європейські ЗМІ надрукували інтерв’ю М.Горбачова.  У ньому Михайло Сергійович, як це він уміє, своїми словами переказав зміст статті з Wikipedia на згадану тему й запевним європейську громадськість у двох важливих речах. По-перше, Росія не допустить тоталітаризму, по-друге, вона щільно притискатиметься до Заходу, уникаючи зіткнення з ерогенною зоною під назвою NATO. В унісон з дідусем Горбі заговорив і Е.Макрон, який повернувся з Пекіна, де він чекав китайського підпису під важливими контрактами. NATO застаріло, а з Путіним треба дружити, — таким є його зовнішньополітичний курс на 31-му році після падіння муру. Німцям зруйнований мур теж відчутної радості не дав. Замість проникнення західних цінностей на східні землі вийшов зворотний процес: НДРівські настрої підкорюють ФРН. Хто міг про це подумати тоді, 1989-го? На жаль, за архаїкою мурів усюди відчувається сучасна туга. Не даремно покращується їхній дизайн і довжина вздовж кордонів різних держав. Напевно, не лише в кіно семи королівствам (читай G-7) інакше не врятуватися від здичавілих.

За мурами краще виживати й простіше торгувати. Тут наш генетичний код міцно замішаний на історичному цементі. Коли в Америці ще не почали будівництво «великої мексиканської», книжка письменника Девіда Фрая (David Frye: Walls: A History of Civilization in Blood and Brick) «Стіни: історія цивілізації в крові й цеглі», опинилася в центрі суспільної уваги. Дослідження минулого приваблюють людей не відомостями про минуле, швидше актуальністю старих проблем для нового світу. Стіни ж у нашому житті грають зростаючу роль. Марко Поло здобув славу й гроші, зазирнувши в закрите китайське суспільство, за Великий мур. Те саме роблять нинішні лідери ЄС, в пошуку доступу на спокусливого ринку сходу. Пробравшись до СРСР через залізну завісу, Арманд Хаммер став мільярдером. Завдяки його бізнес-планам у СРСР з’явилося безліч комсомольських будівництв, таких, наприклад, як Одеський припортовий завод. Його приклад не унікальний, повторюється сотні разів. Трапляється, в яскравих втіленнях, на кшталт Г.Шредера і П.Манафорта, трапляється, в тьмяних і маловідомих, щ фігурують у нинішньому американському скандалі. Усім вигідно, коли по один бік стіни процвітає бізнес, по інший — комсомольські будівництва або корупція з таким же молодим завзяттям.

У смисловому значенні Берлінський мур не повалився, його розібрали й продають сьогодні за ціною 50 євро за невеличкий уламок. Шматочки, прикрашені графіті, грають роль каменів Парфенону, нагадуючи туристам про зниклу цивілізацію будівельників комунізму. Але чи зникла проблема, що розділила одну націю на різні світоглядні табори?

Девід Фрай у згаданій книжці систематизує все світове стінобудівництво на дві категорії призначення: для захисту від нападів, і від проникнень. У стародавні часи частіше використовувалася функція захисту. Тепер більше потрібні бар’єри на шляху руху емігрантів, біженців, наркотиків, зброї. «Найсмішніше в сьогоднішніх стінах полягає в тому, що вони будуються з тією ж метою, що й мури, зведені 2000 років тому, заради перешкоди еміграції сирійців. Перші з будь-коли побудованих прикордонних мурів були укріпленням проти їхнього вторгнення. Сьогодні ми спостерігаємо те саме в Туреччині, Угорщині, Болгарії й усій південній Європі через масову еміграцію й страх перед тероризмом. Ми знайдемо нові стіни в Саудівській Аравії, Індії, Тунісі, Лівії, Йорданії й Еквадорі. У всьому світі країни будують стіни...» — вважає мандрівник і письменник Саймон Уоррелл (Simon Worrall)

Так! Інклюзивні суспільства трансформуються в дискримінаційні. Чому? Де той солодкий вітер єднання у свободі, що промайнув над Європою 30 років тому? Куди поділася його об’єднувальна сила? Чи правим виявився Освальд Шпенглер, чиї праці зараз видають у Росії, змінюючи назву (Der Untergang des Abendlandes) «Захід Заходу» на «Захід Європи»? Чи мають рацію сучасні популісти, які заробили на авторитаризмі набагато більші гроші, ніж на демократії, і які бажають відгородити себе від глобальних процесів?

На щастя, люди не мухи. Опинившись на темній смузі зебри, ми не уявляємо всю тварину вороної масті. Проте кожне покоління перезавантажує оперативну пам’ять, залишаючи лише те, що необхідно йому зараз. Крах Берлінського муру викликав світову ейфорію, кінець історії, вступ до безконфліктної ери людства. Тоді не бачилися небезпеки зникнення кордонів між різними філософіями, різними рівнями життя, різними устроями. Замість ідей світом почали правити гроші, універсальний засіб комунікацій. Гроші можуть усе: будувати й воювати, управляти свідомістю й рухами, робити доступним заборонене й звичайне перетворювати на унікальне. Єдине, чого не можуть гроші, це осмислювати світ і міняти людську натуру. Тут вони безсилі. Тому відчувши себе поза старими стінами, багаті й бідні люди XXI століття виявилися беззахисними, як їхні далекі предки, які вийшли за межі фортеці. Тим паче що загрози зросли, а не зменшилися. До страху нападу ворогів, розбійників, епідемій додалися побоювання за рухому й нерухому власність, бізнес і роботу, примари техногенних, космічних і природних катастроф. Словом, ми незатишно почуваємося на вітрах сучасності, відшукуючи поглядом надійні укриття від негод. Перше, що спадає на думку, — фортеця з товстими стінами.

Можливо, рудимент старого порядку речей і не врятує нас від сучасних проблем, але якщо будуються стіни, то комусь це треба. Хоча б для впевненості в собі. Чому демонтаж Берлінського муру був важливим для людства, а всі інші, починаючи з побудованого Іродом у Єрусалимі, продовжують грати роль розділових ліній і борозен в історичній пам’яті? Мабуть, ми все ще потребуємо віх позначення цивілізації й напрямків бід, що загрожують їй. З цього погляду Україні потрібен свій брандмауер на сході, здатний дати нам упевненість у захисті від нападу й проникнення. Це бажання не потрапляє в тренд 1989 року, зате абсолютно вписується в правила нинішнього життя. Ми обгороджуємося скрізь, вважаючи за краще жити в будинках, обнесених огорожею, й мікрорайонах, що охороняються, обмежуючи доступ до офісів і адміністративних будівель, протягуючи дротяні забори в містах і селах, ставлячи огорожі навіть на кладовищах. Це не просто явище культури ізоляціонізму, властивої пострадянським країнам. Ми живемо в буферній зоні глобальних конфліктів, де інженерна думка фінського генерала Карла Маннергейма продуктивніша за ідеї деконструктивізму великого архітектора Френка Гері. В усякому разі, в найближчому майбутньому.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ