Мальбрук в похід зібрався
Те, що Друга світова (вона ж - Велика Вітчизняна) війна для Росії, принаймні - в особі її політичної еліти, далеко не скінчилася, ще раз доводить виступ Володимира Путіна у День Перемоги на урочистому прийомі в Кремлі. Він прямо заявив: «Перемога вміщує в себе все краще, гідне, героїчне в характері нашого народу. Перемога - наша гордість і готовність захищати інтереси країни. Перемога - це грізне застереження тим, хто захотів би випробувати нас на міцність». І пройшовся Червоною площею з портретом батька, очоливши ледь не 600-тисячну ходу «Безсмертного полку», де послані за рознарядкою статисти несли настільки ж у цьому місці недоречні портрети, як правило, не своїх предків.
І військовий парад, і траурно-святкова хода - це найменше за все засіб розваги для натовпу. Це перш за все засіб для того, щоб загрожувати всім сусідам Росії, близьким і далеким, а також далеким Вашингтону і Брюсселю. Загалом, «Якщо треба - повторимо»! Знову дійдемо до Берліна! А якщо знадобиться - до Парижа і Мадрида дістанемо! І на знак того, що це не тільки слова, Москва формує три нові дивізії і створює «броньований кулак» біля західних кордонів. Все це, як дуже сподіваються в Кремлі, має всерйоз налякати європейських і американських обивателів. А ті, в свою чергу, натиснуть на свої уряди в рамках демократичних виборів - і переконають своїх президентів і прем'єрів, що з Росією треба якщо не дружити, то хоча б шукати компроміс, причому на її умовах, щоб не занадто розлютити російського ведмедя. Інакше росіяни, як водиться, підуть ломити стіною і закидають ворога якщо не шапками, то трупами і ракетами з ядерними боєголовками.
600-тисячний «Безсмертний полк» і новітня бойова техніка, що прокотилася Червоною площею, якраз і символізують це. Не тільки на Заході, але і в самій Росії багато хто розуміє, що на ходу переважна більшість учасників прийшла далеко не добровільно. Однак тут має вразити число. Якщо російська влада, нехай з використанням адміністративного ресурсу, здатна вивести на вулиці столиці сотні тисяч людей, ні у кого не повинно виникати сумніви, на думку кремлівських політтехнологів, що в разі війни ці сотні тисяч людей покірно пожертвують своїми життями за Крим, Донбас або Каліфорнію. А в разі чого, мовляв, для дорогих сусідів і термоядерних боєголовок не пошкодуємо.
Тим часом не варто забувати уроки історії. У першій половині XIX століття Російська імперія після перемоги над наполеонівською Францією домінувала в континентальній Європі. І тоді йшла така ж похвальба, як зараз. А перемога у Вітчизняній війні 1812 року підносилася як головна подія тисячолітньої російської історії. Результат відомий. Імператор Микола I необачно почав чергову війну з Туреччиною. Проти Росії об'єдналися основні держави Європи. Результатом стала поразка в Кримській війні і втрата Росією домінування на континенті. І це було цілком закономірно. За своїм економічним, та й військовим, потенціалом Російська імперія тоді далеко відставала від провідних європейських держав, і гегемонія підтримувалася лише значним напруженням сил всього народу. Не дивно, що, коли Європа об'єдналася проти Росії, сталася поразка, від якої Російська імперія так і не змогла оговтатися. Адже, крім успішного реваншу у війні з Туреччиною в 1877-1878 роках, коли дві імперії билися один на один, інші і більш важливі війни (російсько-японську і Першу світову) Росія програла, що призвело до повалення монархії і розпаду імперії.
Те ж саме відбулося і після 1945 року, коли проти Сталіна, який захопив Східну Європу, об'єднався увесь Захід на чолі з США і почалася «холодна війна». Вона, як відомо, завершилася 1991 року крахом тоталітарного комуністичного режиму і розпадом радянської імперії. Сьогодні відставання Росії від Заходу як в економічній, так і у військовій сфері ще значніше, ніж було 1945 року. Можливо, європейські та американські обивателі це не цілком розуміють. Але це прекрасно розуміють їхні уряди. Нехай Захід сьогодні не такий згуртований проти Росії, як це було за часів «холодної війни». Але західні держави поступово відновлюють свою військову міць у Європі, що значно скоротилася в 1990 роки, коли вони щиро вірили, що нова, демократична Росія перестала бути імперською і агресивною. І повільно душать Москву економічними санкціями.
Лідери країн Заходу, на відміну від обивателів, добре розуміють, що Путін блефує. І, судячи з усього, розцінюють наростання агресивної риторики в промовах російського президента як ознаку не сили, а слабкості. Своїх цілей Росії поки що не вдається досягти ні в Україні, ні в Сирії, ні на пострадянському просторі в цілому.
Путін усвідомлює, що час працює проти нього. У міру наростання зовнішніх і внутрішніх труднощів у Росії потенційно зростає і загроза палацового перевороту. Це єдине, що по-справжньому лякає Путіна. І останні перестановки в силових відомствах, пов'язані зі створенням Національної гвардії і скасуванням Держнаркоконтролю і Федеральної міграційної служби як самостійних відомств, спрямовані на концентрацію всіх частин спеціального призначення під командуванням людей, у чиїй особистій відданості президент поки не сумнівається.
Біда в тому, що час палацового перевороту не можна передбачити, а сам такий переворот - попередити. Схоже, що на Заході, зрозуміло, не висловлюючись на цю тему публічно, саме на такий сценарій розвитку ситуації в Росії і розраховують. Однак чекати доведеться, можливо, до грецьких календ. Тому більш реальним засобом бачиться підтримка країн, яким доводиться протистояти російській агресії, і перш за все України. Думаю, що рано чи пізно Захід дозріє і до військової допомоги Києву. А тому уряду, який рано чи пізно буде в Росії після Путіна, доведеться витратити довгі роки на викорчовування зі свідомості людей плодів путінської пропаганди. У тому числі і агресивно-імперського погляду на російську і всесвітню історію.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва
