На межі війни, або Позначена червона лінія
Цікаво, чи дійсно в Дамаску, Тегерані і Москві вважали, що хімічна атака на місто Хан-Шейхун зійде з рук і, крім розмов, нічого Захід, перш за все США, нічого не зробить. Напевно, там до сих пір перебувають в полоні ілюзії, що Вашингтон продовжить політику Обами і постарається в близькосхідні справи не втручатися. Трамп хоч і висловлюється жорстко, але все-таки намагається реалізувати свої передвиборчі обіцянки. We better get along with Russia - ми краще разом із Росією. І навіть недавно зняв вимогу відходу Асада. Загалом, слабаки в Америці, тому соромитись особливо нічого.
Начебто все правильно, але помилка, як завжди, в третьому знаку. Не врахували складність внутрішньополітичного становища Трампа. Він зазнав низки вельми знакових поразок. Суди заблокували його імміграційні укази, в конгресі сильна опозиція його податковій реформі. Причому не тільки з боку демократів, що не дивно, але і з боку республіканців. І тут в Сирії з'являється можливість показати urbi et orbi, що з Америкою жартувати не варто. Є у неї способи дохідливо пояснити, де проходить межа дозволеного.
Крутий розворот американської політики і поява в ній на Близькому Сході військової складової принципово змінює всю систему міжнародних відносин.
Випадково чи ні, гадати не будемо, але хімічна атака була зроблена точно в момент, коли Трамп приймав китайського лідера Сі Цзіньпіна. Мабуть, переговори пройшли досить успішно, якщо в китайській пресі з'явилися численні коментарі, що всі проблеми у двосторонніх відносинах цілком вирішувані. Як наслідок, Пекін дистанціювався від підтримки Росії і заявив про нейтралітет із закликом до сторін до миру.
Ситуація з хімічною атакою і реакції на неї істотно відрізняється від поведінки західних країн після інциденту з боїнгом у небі Донбасу. Тоді відбулися словами і якимись санкціями. У Москві зробили висновок, що так буде завжди і розглядали це як carte blanche не тільки в Сирії, але також у Лівії.
Тепер у Кремля не так багато альтернатив.
Варіант 1. Продовжити підтримувати Асада, незважаючи на попередження з американського боку. Що зробить сирійський президент, важко припустити, але вже точно нічого хорошого. При цьому відносини з західними країнами,і перш за все з США, будуть погіршуватися з доведенням до межі військового зіткнення.
При надування щік у Москві прекрасно знають, що змагатися з Америкою з військової точки зору не можуть. На подібне не міг піти навіть СРСР в Карибську кризу, хоча був набагато сильніше. Кілька кораблів російського флоту в східній частині Середземного моря і навіть весь Чорноморський флот виглядають просто пігмеями проти 6-го американського.
Можливості російського флоту наочно продемонстрував похід авіаносного крейсера "Адмірал Кузнєцов". І це проти двох американських авіаносців з 6-го флоту, не рахуючи інших кораблів. Плюс авіація і військові з'єднання союзних країн - членів НАТО. Куди там російському воїнству.
Значить, йти на військове зіткнення з Вашингтоном Москва не може за визначенням. Водночас на сході це буде розцінено як ознака слабкості, а там таких не поважають. Першим це покаже нинішній російський супутник Іран, який поспішить скористатися можливістю якщо не витіснити Москву з Сирії, то її істотно обмежити.
Варіант 2. Поступово згорнути військову підтримку Асада і обмежитись військово-технічною, дипломатичною, економічною і фінансовою. Радників залишити, зброю поставляти в обмін на бази.
Це призведе до вже розглянутого результату, тільки швидше.
Ось і виходить, що російська авантюра в Сирії заведена в глухий кут, і немає з нього раціонального виходу.
Зараз Росія залишилась фактично без не те що союзників, але без друзів. Спертися просто нема на кого. Як не дивно, але це допомогло бацьку Лукашенку отримати поставки енергоресурсів з задовільним цінами і обіцянку зняти заборони на поставки білоруського продовольства до Росії.
Відступити в Сирії зараз Росія не може і з тієї причини, що після відходу з цієї близькосхідної країни тиск на Москву анітрохи не зменшиться, а ще більше зросте. І наступною у списку буде Україна.
Прямого зв'язку між подіями в Сирії, погіршенням російсько-американських відносин зі вторгненням на Донбас немає. Проте в деякій глибині він все-таки існує.
По-перше. Вести війну на двох фронтах Росії досить складно. Немає для цього необхідних ресурсів. Внутрішнє становище зовсім не таке стабільне, як намагаються представити на федеральних каналах. Наближаються президентські вибори, і треба терміново знайти гроші для задобрювання електорату. З цим проблеми і вони стають все більш очевидними багатьом.
По-друге. Подальша завзятість у протистоянні з Заходом загрожує введенням нових і досить болючих санкцій. Слабкі місця держави російської всім відомі, і вдарити по них особливих труднощів не становить. Як виявляється, рішучість у Вашингтона є, і він нею повною мірою може заразити своїх союзників по НАТО. Надій на Китай теж немає. Хитрий Пекін вважатиме за краще з високої гори спостерігати за боєм тигрів у долині.
Для відповіді Кремль вдасться до формування більш тісної осі Москва - Тегеран і підтримає войовничість тегеранських аятол. Наскільки це буде ефективним, залишається неясним.
Контури московської відповіді на американські дії в Сирії проявляться після зустрічі міністра закордонних справ Лаврова і державного секретаря Тіллерсона. У будь-якому випадку найближчим часом відносини двох країн будуть погіршуватись.
Завдання української дипломатії полягає в тому, щоб скористатися деякими вікном можливостей і залучити Вашингтон до більшої підтримки нашої позиції щодо Донбасу і Криму. Така можливість, здається, з'явилася.
