Не «наші»
Про ціль і засоби кампанії з пацифікацій української журналістики
Ніно Чатич був боснійським журналістом. Влітку 1995 року він за допомогою аматорської радіостанції інформував громадськість про події в Сребрениці. Сербська армія під керівництвом Ратко Младича наступала. Сербрениця, яку напередодні проголосили «зоною безпеки ООН» та перетворили на великий табір боснійських біженців, потерпала від обстрілів. Число вбитих та поранених мирних мешканців зростало з кожним днем.
В останній раз Ніно вийшов в ефір 10 липня 1995 року з відчайдушним проханням про допомогу Сребрениці. Ніхто не допоміг.
Через два дні в найбільшої бійні після Другої світовій війни було вбито понад 8000 беззбройних чоловіків-боснійців, включно з літніми чоловіками, хлопчиками та боснійцами-співробітниками ООН. ...Мати Ніно згадує, що востаннє бачила сина 11 липня. Він сказав їй: «Мамо, ти і бабця, йдіть на Поточарі, а я з друзями через ліс піду до Тузли». Після цього ніхто його не бачив. Рештки журналіста досі не знайдено.
На Youtube ви можете послухати останній репортаж Ніно Чатича. І без перекладу легко зрозуміти: журналіст чесно та достовірно розповідає про події, які він бачить навколо. Навіть перебуваючи в епіцентрі жахливої трагедії, він зберігає спокій та намагається бути максимально коректним. Він називає точні цифри: вбитих — 17, поранених, що вмирають без допомоги — 57. Ні «навколо мене багато постраждалих», ні «десятки жертв», навіть ні «понад 20 та приблизно 60», а рівно 17 та 57. Це означає, що він дізнався достовірну інформацію, перевірив її, і тільки потім видав повідомлення в ефір. Професійна журналістська робота...
Але за тими «стандартами журналістики під час війни», які міжнародні організації просувають в Україні, Ніно Чатич має бути підданий осуду. Він говорить про поранених в Сребрениці, але нічого не розповідає про втрати серед бійців Ратко Младича — це неприпустимо. Він просить про допомогу боснійцям, але нічого не каже про необхідність підтримки наступаючій сербській армії — це «порушення балансу». Взагалі його прохання врятувати Сребреницю, яке він зробив напередодні своєї загибелі, — це включення в матеріал свого особистого бачення та оцінки ситуації, чого в жодному разі допускати не можна.
Що мав би говорити журналіст в Сребрениці згідно зі «стандартами», що зараз нав’язують Україні? Напевно, він би мав запитати у Ратко Младича (наприклад, телефоном): які ваші плани? о, усіх вбити!.. а як, будете стріляти, з гармат? ні, пострілами впритул? дякую за відповідь!
Потім він мав дізнатися у боснійських лідерів, скількох боснійців вже вдалося вбити солдатам Младичаі, скільки ще залишилося. Так, чисто для фактажу — тому що просити у світовій спільноти про допомогу навіть перед лицем неминучої загибелі тисяч людей він би ні за що не став би. Не дозволено.
Набір стандартних вимог до журналістських матеріалів під час війни набуває жахливої абсурдності, тому що ці рамки та поради розроблено ТІЛЬКИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ ЗМІ ТИХ КРАІН, ЩО НЕ Є СТОРОНОЮ КОНФЛІКТУ. Ніхто при здоровому глузді не може вимагати від представників однієї з воюючій сторін (!), які перебувають в зоні конфлікту (!) шизофренічної відстороненості від подій. Але якщо комусь це вдається, це просто означає, що така людина обрала нейтральність — не тільки на полі бою, але всюди у своєму житті.
У нас не расовий, не етнічний і не релігійний конфлікт, тому зробити це дуже легко — достатньо власного миттєвого рішення людини. Очевидно, що для впровадження стандартів нейтральності українські журналісти мають відмовитися від будь-якої ідентифікації себе як громадянина України — не за паспортом, а по суті. Громадянська нейтральність — це та єдина позиція, з якою можна абстрагуватися від страждань країни, народу та людей навколо і дозволити собі готувати збалансовані матеріали в будь-якій ситуації.
Відмова від понять «своєї» країни, «свого» народу та «своєї» армії — є базовим поняттям для впровадження «журналістських стандартів нейтральності» в Україні. Причому — і це найважливіше — такі правила впроваджуються не тільки для закордонних ЗМІ, й для внутрішнього споживання.
За задумом, журналісти мають відмовитися від своєї громадянської приналежності і відобразити це у своїх матеріалах. ЗМІ мають припинити фокусуватися на стражданнях України від російські навали та безчинствах сепаратистів-терористів. Натомість має більше з’являтися повідомлень про неприпустимі дії ВСУ. «Герої АТО» мають зникнути з екранів та сторінок. Журналістам треба нарешті позбутися «шкідливої звички» називати українську армію «нашою», і вони повинні будуть в кожен матеріал з фронту додавати позицію «ополченців».
І ні в якому разі не можна допустити появи журналістів типу Ніно Чатича, які до кінця були б на боці свого народу.
Громадянська нейтральність за допомогою медіа має, за планом, поширюватися в суспільстві. Все більше людей таким чином перестане ідентифікувати себе з Україною і перейматися інтересами держави, буде все слабше спротив агресії, яку взагалі припинять так називати... І так, поступово, ніяких ментальних перепон для російської інвазії не залишиться. Це і є ціллю кампанії з пацифікації українського суспільства, одним з етапів якого є пацифікація української журналістики.
Ця кампанія, безумовно, вигідна Росії. Чому її підтримує ООН і ОБСЄ? Тому що правда в тому, що для світу, за великим рахунком, немає значення, хто на кого напав, хто прав, а хто винен, хто програє, а хто переможе. Головне — швидко припинити війну, за будь-яку ціну. Нехай і ціною поразки більш слабшого.
