По кому подзвін ностальгії
«Коли ви не впевнені в сьогоденні, то погляд назад цілком втішна річ», — написано в одній американській брошурі щодо ностальгії-маркетингу. У ній автори розмірковують про методи використання «влади минулого» для процвітання бізнесу. Корисні рекомендації. Напевно, багатьом цікаво дізнатися, як фахівці визначають кількість людей, готових заплатити, скажімо, за комбінезони і футболки в стилі американської ферми початку минулого століття. Добре, коли минуле оживає в предметах і костюмах, коли про нього пам’ятають і цінують його. Але зовсім недоречне перетворення ностальгічних відчуттів на політичні програми і стиль життя основної частини населення.
Через те, що Одіссей завжди думав про Пенелопу і мріяв повернутися додому, ми отримали важливу когнітивну функцію під назвою ностальгія. Бо nostos з грецької — повернення, а біль і переживання — algos. Але Гомер називав цим словом дію, а не те, що має на увазі сучасна цивілізація. Тугу за батьківщиною документально закріпив у медицині лікар Йоганн Хофер, який лікував швейцарських солдатів на службі у французького короля 1688 року. Пан Хофер зауважив: тільки-но лунає дзвін дзвіночків, його підопічні розтікаються в ремінісценції, як тісто в діжечці. Виявилося дзвін нагадує солдатам рідні Альпи, де найкращі в світі корови дають найкраще в світі молоко, яке прекрасні Лаури подають солдатам з сиром, хлібом або поцілунками. «Дзінь-дзінь» — і ланцюг спогадів підриває боєготовність.
З того часу і до середини минулого століття ностальгію вважали хворобою. Ті, хто впадав у неї, рідко вписувалися в нові правила життя: чи то солдати на війні, гірники на ритті каналів або селяни, які приїхали в місто. Існував список найбільш схильних до недуги: моряки, солдати, іммігранти, студенти. Звідси і чисельні назви, на зразок психозу іммігрантів або «репресивний розумовий компульсивний розлад», як назвав його Джері Фодор, найбільший еволюційний психолог минулого століття.
Проте в тому ж столітті психічний стан перетворився на приводний ремінь творчості, маркетингу і патріотизму, відкривши свій справжній потенціал. За допомогою ностальгії розділилися генерації. Залицяльники чарльстону не змішувалися з фанатами джазу, а ті відділялися від танцюючих твіст. У кожного покоління з’явилася історична ніша, де можна було посидіти, як в улюбленому барі, аби музика, напої і співрозмовники відповідали давно набутим смакам. Ностальгія виявилася духовно і матеріально вигідною. Цукерка в обгортці 1930 років відмінно розкуповувалася постарілими дітьми довоєнних часів у 50-х і 60-х. Так само, як у нас сьогодні розкуповується «советское шампанское», траурна етикетка якого засіла веселковим спогадом назавжди втраченого купажу.
Але особливо яскраво ностальгія володарює в найбільш динамічних сферах культури: кіно і музиці. Майже не залишилося в живих любителів Чарлі Чапліна і «Свинарки з Пастухом», однак мільйони не їдять салат олів’є без «Иронии судьбы». Заправляти смак життя старими рецептами щастя — солодка справа. Сам люблю дорогою слухати Джо Дассена, Бітлз та інший «відстій», кажучи мовою тінейджерів.
Така хороша або погана туга за батьківщиною і минулим у наше століття мінливих орієнтирів?
З одного боку, ностальгія шляхетне відчуття, що живить традиції, любов до батьківщини, культуру. Шекспір, Шевченко, Гоголь, Набоков складаються з неї, як ми з води, на 75 %. З іншого — вона лише психосоматичний розлад, що вбиває в людині прагнення вперед.
На початку нинішнього століття ностальгічний туман піднявся з низин соціального ландшафту до його вершин. Поглинання відбувалося непомітно, але з наростаючою динамікою. Спочатку на рівні споживчих переваг і попси, потім у політиці, культурі, освіті. «Старі пісні про головне» з телевізора перейшли в допотопні методи керування економікою і життям. Наприклад, цілком серйозно говорили, що ми ще не досягли рівня радянського виробництва і треба будувати більше заводів і фабрик для працевлаштування населення і кращого життя людей (читай — робітників і селян). Хоча як можна порівняти цілком державну закриту економіку з багатоукладною і повністю інтегрованою в світову — не зрозуміло. Правильніше, зрозуміло, що не можна, але робили навпаки, аби суспільство на підсвідомому рівні звикало до думки прагнути в пройдений етап. За 15 років у науці, економіці, мистецтві, політиці тренди і концепції XXI століття віджала ментальність попередніх століть. Усім хотілося жити за Сен-Симоном і Марксом. Бути багатою і щасливою країною нам заважало лише злодійство начальників і несправедливий розподіл бюджету. З уявного минулого ми дивилися в сьогоднішній день широко розплющеними очима радянських людей. Ми не належали сучасності, перебуваючи по горло в річці, куди не увійдеш двічі. Звичайно, ми користувалися товарами сьогоднішнього дня, але їх поставляли в наш світ ззовні автори інноваційних технологій і поглядів на життя. Ми, залишалися вдячними споживачами, як індійці, які оцінили перевагу рушниць над луками. Ми не заперечували проти швидкості 4G в Інтернеті й начинки електромобіля, навчившись сполучати їх із мріями про минувшину, але в душі сумували за стрілами. Тому з віртуальних офісів, повністю автоматизованих цехів і кабін транспорту майбутнього ми до цього часу йдемо платити податки, розраховуватися «за світло і воду», стоячи в звичних чергах, звичних контор минулого. І хоча не лише ностальгія привела нас до таких парадоксів, ми повинні зізнатися собі, вектор минулого нас цікавив більше напряму в майбутнє.
Психологи до сьогодні не можуть оцінити рівні користі і шкоди ностальгічних відчуттів. Морякам і військовим вони, як і раніше, шкодять і приносять користь одночасно. Тут все визначається порогом схильності. Як показують дослідження, в цей різновид туги найчастіше впадають з 16 до 25 років і з 45 до глибокої старості, частіше жителі північних країн, ніж південних. Синдром допомагає підвищити самооцінку, деякі вчені називають його «его-ідеалом». Інші вважають, відчуття притаманне нам, аби життя зробити яскравішим, а смерть нестрашною. Одне слово, як і всі інші інструменти емоційного оркестру людини, ностальгія повинна звучати гармонійно. Ще краще — приглушено. Адже, передавши куті меду з теплими спогадами про минувшину, легко скотитися в депресію. Так говорять психологи, консультаціями яких у нашому суспільстві нехтують, навіть якщо вони безкоштовні, як в тій медицині, що до цього часу є нашим кумиром.
На схилі своїх років письменник і мислитель Лев Толстой стверджував: теперішнього часу немає. Нинішнє життя людини належить або минулому, або майбутньому. Уроки історії підтверджують слова класика, чиї нащадки зараз б’ються за торжество ідеалів давно зниклого світу. І якщо ми чинимо опір, то краще прикрутити ностальгічний кран, з якого вода може текти лише в іншому вимірі.
