Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Що може спричинити пакт Путіна – Ердогана

За спільного патрулювання російсько-асадівських і турецьких сил у «зоні безпеки» основну роль напевно гратиме турецька армія
24 жовтня, 2019 - 16:16

Володимир Путін і Реджеп Таїп Ердоган домовилися про врегулювання ситуації на півночі Сирії. Кремлівська пропаганда прагне зобразити це як найбільшу дипломатичну перемогу Росії, крутішу, ніж пакт Молотова – Ріббентропа і як найбільшу поразку Америки. Російські телеканали радісно показують тріумфальні кадри російських військових поліцейських на американській військовій базі в Манбіджі, квапливо покинутої американцями через турецький наступ. Путін напевно бачить у цьому реванш за розгром вагнерівців під Хішамом півтора року тому (Шкода, що Євген Пригожин зовсім небагато до нього не дожив!) Насправді Росія до відступу американців з півночі Сирії не має жодного стосунку. Покинути контрольовані сирійськими курдами території американських військовиків змусив наступ турецької армії в межах операції «Джерело миру». І припинив цю операцію Ердоган не через російські погрози та страх перед об'єднаною російсько-асадівською могутністю (турки її просто не помічають), а через американські санкції (невдовзі після призупинення турецького наступу Трамп оголосив про зняття санкцій).

Схожа ситуація була 1956 року, коли Англія, Франція й Ізраїль напали на Єгипет з метою повернути під англо-французький контроль Суецький канал, націоналізований президентом Єгипту Гамалем Абделем Насером. Тоді Микита Хрущов виступив зі своєю погрозою відрядити до Єгипту радянських добровольців лише після того, як агресію проти Єгипту засудили США, і було зрозуміло, що під американським тиском Лондону, Парижу й Тель-Авіву доведеться відступити. Але потім радянська пропаганда переконувала населення країни, що Англія, Франція й Ізраїль відступили лише тому, що злякалися можливої появи радянських танків, літаків і десантників на берегах Нілу. Та ще внаслідок героїчного опору єгипетської армії (якого насправді не було). Зараз  у північній Сирії  схожа ситуація.

Путін після перемовин з Ердоганом заявив, що з розумінням ставиться «до прагнення Туреччини зробити кроки, щоб надійно гарантувати свою національну безпеку», і що він поділяє «занепокоєння турецької сторони щодо посилення загрози тероризму та зростання етно-конфесійних протиріч у цьому районі», які, на думку російського президента, «штучно підігрівалися зовні» (прямий натяк на американців, улюблених!). Ще Путін закликав «почати широкий діалог між урядом Сирії та курдами» і вже 29-30 жовтня провести в Женеві зустріч Конституційного комітету, в межах якого уряд і опозиція Сирії повинні за посередництва ООН вести перемови про майбутню конституцію країни. Він також наголосив, що «Сирія має бути звільнена від незаконної іноземної військової присутності (під якою, напевне, мається на увазі присутність і так фактично відсутніх у Сирії американських військ, оскільки присутність турецької армії Путін та Ердоган успішно узаконили. – Б.С.). Досягти міцної та довготривалої стабілізації в Сирії в цілому, на наш погляд, можна лише за умови дотримання суверенітету й територіальної цілісності цієї країни».

Тут очевидний натяк турецькому президентові, що добре б було помиритися з Асадом, і тоді сирійські урядові війська разом із російським союзниками надійно охоронятимуть сирійсько-турецький кордон і гарантуватимуть, що жоден злий курд через нього з Сирії до Туреччини не приповзе. Ердоган, проте, з Асадом миритися не збирається, ціну його армії знає, і в її здатність, навіть за російської підтримки, захистити сирійсько-турецький кордон від можливої інфільтрації курдських загонів не вірить. Тому турецький президент збирається залишити свої війська в 32-кілометровій зоні безпеки і після того, як її покинуть військові формування курдів. А з приводу сирійського Конституційного комітету Ердоган висловив побажання, щоб його члени «скоріше розпочали роботу і дійсно зробили серйозний політичний внесок». Під останнім може матися на увазі відхід Асада і його родини та створення якогось коаліційного уряду, де алавіти, що підтримують Асада, більше не грали б вирішальної ролі. Але Асад і Росія на це напевно не погодяться. Так само як і не погодяться вони і на проведення більш-менш вільних виборів у Сирії. Адже такі вибори означатимуть падіння алавітського правління. Тому, швидше за все, майбутнє засідання сирійського Конституційного комітету, навіть якщо воно відбудеться у зазначений Путіним термін, навряд чи спричинить якісь проривні рішення.

Ердоган також згадав, що в зоні деескалації Ідліб кількість сутичок зменшилася. І цим він дав зрозуміти, що Ідліб теж розглядається як зона турецької відповідальності. Турецький президент повторив, що основною метою операції «Джерело миру» є повернення в «зону безпеки» мільйона сирійських біженців і ліквідація загонів «Робітничої партії Курдистану». Останнє поняття в Анкарі трактують надзвичайно широко, фактично вважаючи РПК будь-які озброєні курдські загони, що трапляються на шляху турецької армії. Ердоган у Сочі казав і про збереження «територіальної та політичної цілісності Сирії». Під «політичною цілісністю» вочевидь вбачається  створення сирійського уряду без Асада. Хоча Анкара проголошує відмову від анексії окупованої турецькими військами частини сирійського Курдистану, але виводити звідти турецьку армію Ердоган планує лише тоді, коли в Сирії з'явиться уряд, що задовольняє його, якому можна було б довірити контроль  сирійсько-турецького кордону. Але цього може не статися навіть до кінця правління Ердогана.

Основна проблема Москви і Дамаска – це незначна кількість тих сил, які вони можуть направити до сирійського Курдистану. Вочевидь, Ердоган зажадав, щоб російська та сирійська авіація в цьому районі не діяла, аби не заважати турецькій, і до цієї вимоги довелося прислухатися. Іранські війська, що діють у Сирії, до сирійського Курдистану теж вводити не можна, бо  Туреччина висуває рішучі заперечення. А власних сил Асада, так само як і сухопутної частини російського контингенту, вистачає лише для забезпечення символічної присутності в «зоні безпеки» вздовж турецького кордону. Російсько-сирійський контингент за чисельністю й озброєнням буде на порядок слабкішим і  турецької армії, і курдських «Сирійських демократичних сил». Тому при спільному патрулюванні російсько-асадівських і турецьких сил в «зоні безпеки», про яке домовилися Путін та Ердоган, основну роль напевно гратиме турецька армія.

Та й американським контингентом у регіоні не варто нехтувати. Як ми пам'ятаємо, у лютому 2018 року, коли розгромили вагнерівців, сухопутна участь американців була мінімальною. Зараз американці не можуть битися проти турок, своїх союзників, а проти військ Асада та російського контингенту – можуть, якщо визнають, що вони загрожують життю американських військовиків. І за необхідності завжди можна буде перекинути з Іраку до Сирії декілька десятків американських спецназівців-коректувальників. До того ж російський і турецький президенти підписали «Меморандум про взаєморозуміння», згідно з яким сторони зобов'язалися вживати «необхідні заходи для запобігання інфільтрації терористичних елементів». При цьому Туреччина залишає під своїм контролем захоплені до 22 жовтня території між Тель-Аб’ядом і Рас Аль Айном, а спільне патрулювання російських поліцейських, сирійських прикордонників і турецьких військовиків повинно відбуватися в 10-кілометровій зоні від сирійсько-турецького кордону лише на тих територіях, які не були захоплені турецькою армією в ході операції «Джерело миру» та попередніх операцій у сирійському Курдистані. Навряд чи, певна річ, усе піде так легко, як прописано на папері. Швидше за все, всі курдські загони не покинуть зону безпеки, і якась її частина залишиться під їхнім контролем. І в разі виведення частини турецької армії з окупованих районів курди можуть відновити бойові дії, але навряд  це буде повномасштабна війна – відбуватимуться лише  окремі партизанські виступи проти турецьких військовиків. І також не можна нехтувати, що надалі Анкара, під приводом боротьби з курдськими «терористами», введе додаткові значні за кількістю військові контингенти в усю «зону безпеки», яку залишають курдські загони. Російські й асадівські патрулі навряд чи будуть тут серйозною перешкодою.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ