Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Сільська новина

Що, як ми змінимо парадигму розмов про комерційну вартість землі, замінивши їх на лікнеп з тем сучасного cтавлення до основи нашої культури і правил виживання у світі, що змінився?
21 грудня, 2018 - 11:41
ТИПОВИЙ БРИТАНСЬКИЙ «VILLAGE» / ФОТО РЕЙТЕР

Чи може село існувати без оранки? Чи обов’язково дивитися на місця проживання людей віддалено від міст як на трудовий табір землеробського профілю? Навіщо аналізувати досягнення агробізнесу, пов’язуючи його із селом? Адже ті, хто засіває наші поля пшеницею і соняшником, живуть не поруч із ними, а часто-густро і не в Україні? Що, як ми змінимо парадигму розмов про комерційну вартість землі, замінивши їх на лікнеп на теми сучасного ставлення до основи нашої культури і правил виживання у світі, що змінився?  

Село для України більше, ніж просто місцевість за межами міст і навіть не те, що англійці називають countryside, землею сільськогосподарського призначення і природного стану. Наше село —  відчутна історична, соціальна і культурна проекція часу на нинішнє життя. Адже вся нація сформована сільським устроєм і кожен громадянин, незалежно від місця мешкання і роду діяльності, пов’язаний із селом корінням, бізнесом, власністю, дозвіллям, планами, своїм метаболізмом врешті- решт.

Ми звикли міркувати про село, в декадентському дусі порівнюючи його з містом, сумуючи за втраченими рисами тієї колгоспної минувшини, що тримала на полях 70% населення країни. А в селі люблять згадувати часи суцільної зайнятості, державної турботи про школи, медпункти і будинки культури, взагалі те політично засуджуване життя, яке забезпечувало більш-менш прийнятне існування за міською смугою. Не поспішайте  звинувачувати селян за їх прихильність до минулого. Адже, що гріха таїти, дефіцит харчів підносив престиж тих, хто їх виготовляв.

За століття українське село, окрім голодоморів, пережило дві великі трансформації, і обидві відбулися невлад із часом. До радянізації у нас було чотири типи неміських поселень. Хутори, що складалися з кількох хат, зазвичай прилеглих до садиб поміщиків чи розташованих на панській землі. Присілки, або «деревни» (не українське слово, але закріпилося в ужитку) —  поселення без органів самоврядування і без церков, вони теж могли розташовуватися на казенній чи приписній землі. Потім йшли села, вони відрізнялися від сіл розміром, банями церков, а головне органами самоврядування, що входили до земств. Нарешті, існували містечка — по суті, великі села, де проводилися базари і містилися контори, жандармські райони тощо. Ті й ті стояли на своїй, громадській землі. За адміністративною лінією вся ця різноманітність проживання поділялася на волості і повіти. Але був ще й земський принцип об’єднання. Він називався «дачею». Це територія зі схожими умовами землеволодіння: природи, ландшафту, якості грунтів і багатьох інших агротехнічних параметрів. Приміром, у Херсонській губернії було понад сто дач, куди окрім поміщицьких володінь, входили товариства землекористувачів і власників. Декрети УНР зберегли такий устрій, зробивши його демократичнішим завдяки усуненню поміщицького землеволодіння. Одна з помилок П. Скоропадського, що вартувала йому підтримки «хліборобів» і неприязні селян, повернення диктату поміщиків над громадами. 1920 року радянська влада ліквідовувала земства і фактично стерла всі відмінності між різними типами населених пунктів. Колективізація абсолютизувала цей процес, перетворивши на колгоспну всю багатоукладність відносин із землею і на землі. До чого це призвело, ми знаємо. У момент повсюдного розвитку фермерства і переходу сільгоспугідь з рук вищих станів до тих, що працюють в агросекторі, у нас відбувся зворотний процес, що закріпив за державою всі права розпорядження територіями, водами, населеними пунктами. Замість тисяч поміщиків у нас з’явився один, що найняв на роботу армію прикажчиків — свою бюрократію.

Проте плодом згвалтування буває не лише горе, але й діти. Радянський лад створив потужні агротехнічні комплекси, саме в той час, коли сільське господарство повсюдно переживало період укрупнення і модернізації. Ці комплекси ми знищили наприкінці XX століття, почавши розвивати індивідуальне фермерство як форму загальної зайнятості на селі. Так зникло племінне тваринництво, м’ясо-молочні ферми, тисячі гектарів багаторічних насаджень, які не можна було тягнути одинакам, що встигли приватизовувати окремі елементи колгоспної і радгоспної власності. Агрохолдинги, що утворилися згодом, займаються виробничою діяльністю на землі, цікавлячись селом лише по цій лінії. Ось чому не коректно звинувачувати селян в їній тузі за вчорашнім. Адже ті не просто виявили помилку, а відчувають її щодня, займаючись натуральним господарством і спостерігаючи за агонією рідних місць.

Дивлячись на захід, ми знаємо, що й там тривають процеси скорочення кількості людей, зайнятих в агросекторі. (Лише 1,5—3 відсотки населення).  Проте в Польщі і Чехії, Словаччині та Румунії, не кажучи вже про центральноєвропейські країни, зміни в характері продовольчого бізнесу не знищують поселень. Європейське село — це кілька десятків добротних будинків уздовж асфальтованої дороги, з ратушею чи костьолом у центрі, один, два шинки, де проводять вечори місцеві жителі. Вони можуть виявитися і міськими, що переїхали ближче до природи. Тому що село, втративши сільськогосподарське значення, зберегло культурне і рекреаційне. Це місце, де люди не обов’язково працюють на землі, але дбають про її красу і дістають задоволення від життя у природному середовищі.

Brexit, про який у нас частіше говорять у негативному плані,  інакше формулює земельну і сільськогосподарську політику Великобританії. Уряд пропонує відмовитися від прямих платежів, відповідно до загальної сільськогосподарської політики ЄС, і замінити їх на нову систему оплати праці фермерів за виробництво суспільних благ, здебільшого за поліпшення довкілля. Землі сільськогосподарського призначення в Королівстві, як і в Україні, займають понад 70% території країни. І якщо вони стануть чистими, то оздоровиться вся країна. Ось така філософія і абсолютно інший погляд на сільське життя, в якому дбати про популяцію птиці і тварин не менш важливо, ніж вирощувати капусту.

Чи доросли ми до такого погляду на село? Багато хто скаже, ні, адже у нас бідність навкруги, немає доріг, немає ресурсів. Насправді утримувати в чистоті можна бідну хату і бідну землю. Тут не гроші вирішальний чинник.

На селі зійшлося багато українських проблем, саме лише перелічування яких потребує окремої статті. Але хоч би які з них ми розв’язували, порізно чи в комплексі, важливо знову не виявитися  аутсайдерами. Сільське життя по всьому світу стає екологічною альтернативою забрудненому  міському. До сіл тікають від метушні мегаполісів геть від синтетичного життя, від стресів і тісняви, роз’єднаності. Тут наочне пізнання природи здатне формувати інший світогляд. І що швидше зростатимуть міста, то значущішим для людини буде село. Це вже очевидна річ.

Brexit, про який у нас частіше говорять у негативному плані,  інакше формулює земельну і сільськогосподарську політику Великобританії. Уряд пропонує відмовитися від прямих платежів, відповідно до загальної сільськогосподарської політики ЄС, і замінити їх на нову систему оплати праці фермерів за виробництво суспільних благ, здебільшого за поліпшення довкілля. Землі сільськогосподарського призначення в Королівстві, як і в Україні, займають понад 70% території країни. І якщо вони стануть чистими, то оздоровиться вся країна. Ось така філософія і абсолютно інший погляд на сільське життя, в якому дбати про популяцію птиці і тварин не менш важливо, ніж вирощувати капусту

На вікенди багато мешканців Торонто влаштовують родинні виїзди на найближчі ферми. Це не туризм у загальноприйнятому сенсі, це різноманітність дозвілля і підживлення природною енергетикою, що передається людині  у момент годування кроликів, збирання полуниці чи спостереження за качками у ставку. Усе просто, але надзвичайно важливо.

Напевно, тому всім нам варто позбуватися прагматичних і вульгарних поглядів на село, що виплекало націю. Воно потребує перегляду всіх раніше існуючих концепцій розвитку.

Радянські будинки культури та інші матеріальні об’єкти колгоспного ладу зруйнувалися і позарлстали бур’яном. Гроші і праця пропали марно. Тому що новий устрій потребував іншого: церков, генераторів, міні-тракторів, теплиць і локальних зрошувальних систем. З часом заростуть травою і стежки до церков, виявляться непотрібними дизельні двигуни і супутникові тарілки на дахах хат. Життя непередбачуване у своєму плині, поворотах і звивинах. Проте є речі, що їх ніколи не знецінить час. Чиста родюча земля, косулі в найближчому лісі, наповненому співом пташок, пасіки біля лугів з правічними травами. Усе це є цінним не лише в моральних координатах. Зростає і матеріальна вартість такої землі.

Люди завжди дивилися на села, віледжі, дорфи як на ресурс, подібний до родовища з невичерпним запасом важливої сировини. Тепер же настав час патронувати село, сприймаючи його як частину своєї культури, локального простору мирного співіснування природи і людини. Так вже роблять британці, французи, по суті, такі ж етноси, що вийшли із сіл, як і український. І в них були часи, коли на вимоги оточувати поля живоплотами з ягідних кущів селяни крутили пальцем біля скроні. Але переконавшись, що фазани знищують колорадського жука краще, ніж хімікати, а вирощена без пестицидів картопля продається краще і дорожче, змінили свої погляди.

Є й інша мотивація. Ми не зможемо зробити свої міста зеленими, поки не стане зеленим село. Адже в ньому створюється біологічна різноманітність і технології примноження і збереження флори та фауни. Я вже не кажу про туризм, який уникає непривабливих ландшафтів і надає перевагу місцевим чистим харчам. Багато хто готовий і по бездоріжжю пробиратися до заповідних місць. Дороги можна прокласти швидше, ніж відродити екосистему.

Не казна-які відкриття, всі про них знають, але поки що не готові сприйняти нову філософію життя. Ми схильні тужити біля покинутих хат, транслювати біди села і співчувати відірваним від цивілізації людям. Не знаю достеменно, скільки триває відспівування села, але воно дуже затяглося через наш консерватизм і страх змін там, де ніколи нічого не змінювалося, окрім начальства.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ