Спадок без права наслідування
Ми маємо справу з явищем глобальної ваги в структурі світової безпеки - суто казахстанським винаходом
У сьогоднішньому світі події розвиваються дуже динамічно, особливо у безпековому та воєнно-політичному секторі. Але тим не менш, деякі речі варто пам’ятати, щоб зберігати цілісним контекст сприйняття подій.
Наприклад, пам’ятаєте гучний випадок з викраденням та стратою ісламістськими радикалами французького гірського туриста Ерве Гурделя, якій стався у вересні 2014 в Алжирі? Тоді відео варварської страти 55-річного француза наробило багато шуму і навіть знайшло відображення у виступі тодішнього президента Франції Франсуа Олланда в ООН. Відповідальність за цей акт тероризму взяло на себе угруповання Джунд аль-Хілафа (Солдати Халіфату), афілійоване з Ісламською Державою, яке не так давно з’явилося на теренах Магрибу з Сирії і намагалося таким чином заявити про себе.
Забігаючи наперед, слід сказати, що це йому вдалося: зараз Джунд аль-Хілафа представлений в усьому регіоні Північної та Західної Африки – вони мають хоча і нечисленні, але активні групи бойовиків в Алжирі, Тунісі, Марокко, Єгипті, Лівії, Чаді, Нігерії, та Сомалі. Більше того, вони діють в Індії, Пакистані, Афганістані, Росії, Киргизстані, Китаї, М’янмі, Бангладеш, Індонезії, Малайзії та на Філіппінах; їхні послідовники час від часу заявляють про себе в Австралії, США, Канаді, Венесуелі, Франції, Греції, Італії, Бельгії та Нідерландах.
В різних країнах та регіонах Джунд аль-Хілафа взаємодіє з широким спектром союзників – від ІД та Ісламської партії Східного Туркестану, до аль-Каїди та Талібану. Можна сказати, що ми маємо справу з глобальним терористичним угрупованням, яке має розгалужені зв’язки з різними радикальними та екстремістськими рухами та терористичними організаціями по всьому світу.
А починалося все, як не дивно, в Казахстані, в 2008-10, коли три молоді казахстанці - Рінат Хабібулін, Оринбасар Унасов та Дамір Набієв – через заборону легально вивчати іслам в духовних закладах Саудівської Аравії, біли вимушені втекти з країни у Північний Вазиристан – пакистанський район на кордоні з Афганістаном. За деякими даними тут не обійшлося без допомоги духовних побратимів з Північного Кавказу, зокрема, кажуть, що базою для нового угрупування був інтернаціональний загін Захір Байбарс, що воював ще в російсько-чеченських війнах, а натхненником та одним з ідеологів був відомий салафітський проповідник Саїд Бурятський (Олександр Тихомиров), і подальша історія руху частково підтверджує це припущення.
Там, в районі, якій щільно контролюється ісламістами, казахстанці потрапили під вплив аль-Каїди і оголосили у 2011 про створення руху Джунд аль-Хілафа. Було опубліковано кілька відеозвернень, в яких вони закликали до джихаду проти казахстанської влади та держави. Деякій час вони тісно співпрацювали з талібами, що дозволило їм наростити бойову підготовку. В 2011-2013 їхні послідовники скоїли кілька терактів на території Казахстану – в Атирау, Актобе, Кзилорді, Тарасі та навіть взяли на себе відповідальність за теракт в Тулузі. Далі були поодинокі теракти та напади на поліцейські дільниці в 2013-2016 та розбудова мережі на території Казахстану, Киргизстану, Китаю та Росії. Соціальні та економічні проблеми регіону сприяли поширенню радикальної мережі.
В 2014 група частково присягнула ІД та почала мігрувати в Сирію та Ірак разом з представниками інших країн регіону. Загалом, Казахстан забезпечив від 400 до 600 бойовиків в лавах ІД, що в перерахунку на населення більше, ніж більшість країн Європи, і свідчить про серйозні соціальні проблеми в Казахстані.
В Сирії в 2014-2017 Джунд аль-Хілафа був представлений переважно збірною групою з представників різних країн, очолюваною різними командирами, зокрема, етнічним чеченцем Сайфуллою аль-Чечані. Переважно вони прославилися терором місцевого населення та примусом до виконання законів шаріату. Із занепадом ІД бойовики Джунд аль-Хілафа розосередилися світом, і зараз їх можна зустріти майже всюди, де є ісламські екстремісти.
Отже, ми маємо справу з явищем глобальної ваги в структурі світової безпеки - суто казахстанським винаходом, зумовленим надмірною залученістю країни в пострадянській простір та його деструктивні процеси, і водночас – намаганням Нурсултана Назарбаєва будувати «міцну» країну за радянськими управлінськими лекалами в складному, багатоскладовому, багатошаровому суспільстві в час складних соціальних трансформацій. Ця безпекова проблема не є спадком Назарбаєва, - це є іманентною рисою системи, невід’ємною складовою якою він є, і вона залишиться не тільки з ним, а і з нами усіма незалежно від того позбудеться він влади чи ні.
Виклики такого роду нам є сенс усвідомити, навчитися їх долати та уникати.
