Сирія в обмін на Україну
Балансування на грані війни між Росією і Туреччиною викликало у деяких коментаторів прилив на наш погляд невиправданого оптимізму. Начебто бойові зіткнення між турецькою армією і російськими їхтамнетами полегшують ситуацію на Донбасі.
Зовні все виглядає таким чином, начебто війна, хай і неконвенціальна, ось-ось спалахне. Дві великі армії зіштовхнуться, протоки заблокують, і російське угруповання в Сирії та Лівії серйозно зависає. Їхнє постачання, як і асадівського війська, практично припиниться, і Москві нічого не залишиться, як визнати свою поразку і забратися з Сирії та Лівії.
Навіть якщо припустити такий розвиток подій, то залишається незрозумілим яка від усього цього користь Україні. Будь-які міжнародні поразки Росії ніяк не змінюють стратегічну мету Кремля зруйнувати українську державу. І можливі міжнародні невдачі тільки посилюватимуть бажання отримати реванш, наприклад, в напрямку України, Молдови та Білорусі. Зі зрозумілих причин. Месіанська ідея відновлення імперії під будь-якою назвою залишається визначальною політичною лінією Кремля.
Незважаючи на видиме військове загострення обидві сторони ретельно уникають навіть згадки про бойові дії за участю відповідних армій. В Анкарі прямо заявили, що не хочуть зіткнень з Росією, і всю провину за ситуацію, що склалася, формально висувають Асаду і його війську. Більш того, турецькі війська не заходять за межі своєї зони в провінції Ідліб, що були узгоджені з Росією і Іраном в Сочі.
Зі свого боку, офіційна Москва ретельно уникає навіть натяку на будь-які дії у відповідь. Не тільки на словах, а й на ділі. Російська авіація в Сирії залишається на аеродромах, засоби ППО не протидіють турецьким військовим літакам, які збивають сирійські винищувачі. Зникли в небі гелікоптери, без підтримки яких у асадівських військ і союзних їм формувань немає ніяких шансів якось оборонятися від наступу турецьких підрозділів.
Звідси висновок, що воювати один з одним ні Москва, ні Анкара не хочуть і не збираються. Ердоган наочно показав свої можливості і обмеженість їх у Путіна в Сирії. Далі настає черга політичних домовленостей. При цьому кожна зі сторін повинна зберегти обличчя і не піти на серйозні поступки. Принаймні, відкрито.
Росія зараз втягнута в три конфлікти різного ступеню інтенсивності. Найменшою мірою в Лівії. Більшою в Сирії і практично безпосередньо в Україні. Розгортати свою участь в трьох місцях одночасно Росія не може з дуже багатьох причин, в тому числі з міркувань логістики та обмеженості ресурсів.
Є й внутрішньополітичні проблеми. З причин зниження цін на нафту і газ падають і доходи російського бюджету, погіршується економічна ситуація. Незважаючи на бадьорий тон на федеральних каналах санкції даються взнаки, і ось чиновники від енергетики говорять про падіння видобутку нафти після 2023-2024 рр. через виснаження діючих родовищ. Потрібно переходити на узбережжя Північного Льодовитого океану, а необхідного обладнання та технологій у Росії немає і взяти його неможливо через санкції.
Невдоволення громадян Путін якось переживе, а ось загострення боротьби кланів навколо бюджетного пирога, що зменшується, загрожує розколом еліт навіть в найближчому путінському оточенні. Виникає гостра необхідність у деескалації конфлікту з Туреччиною в Сирії і непоширення її повороту в бік НАТО і США.
Пошук компромісу між Москвою і Анкарою на переговорах президентів буде йти шляхом географічного розмежування. Зрештою Москві байдуже, яку частину провінції Ідліб контролюватиме Ердоган. Чи то 10%, чи то 80%. Це Асада турбує, його і іранських кураторів, то нехай хвилюються. Тут Москва може поступитися без особливого збитку для іміджу. Дамаск і Тегеран будуть заперечувати, але чимось поступитися треба. Їх інтереси і принесуть в жертву.
При цьому турецька сторона має забезпечити захист від обстрілів російської військово-повітряної бази в Хмейміме і військово-морської в Тартусі. Перша особливо часто піддається ракетним і артилерійським обстрілам з території Ідліб. Чи буде це обіцяти Ердоган - велике питання, але цілком можливо. Виконати таку обіцянку досить складно, тому що не всі угрупування бойовиків в провінції досить міцно контролює турецька армія. До того ж не виключені провокації асадістів і проіранських формувань у вигляді шиїтської міліції. Так що тут можуть бути майбутні порушення і звинувачення.
Від Туреччини Москва бажала б чіткої відмови від співпраці з НАТО і США, дозволу біженцям мігрувати в Європу і таким чином посилити хаос Європейського союзу.
Кремль хоче поступками в певних межах відновити відносини з Туреччиною і тим самим розв'язати собі руки на заході. Ми вже говорили про пріоритет України, Молдови та Білорусі. Ними справа не обмежується.
Наступними на черзі країни Балтії. У Москві вважають, що Європі, яка зайнята проблемами з мігрантами, буде не до захисту цих країн в разі якоїсь форми російської агресії. Свого часу Путін погрожував за два дні танками дійти до Риги. У Москві вважають, що таке цілком можливо, а зайняті мігрантами та економічною рецесією країни НАТО не зважаться на конфронтацію з Росією. Поки розгойдається Америка російські танки знову будуть на березі Балтійського моря в Латвії, Литві та Естонії. У цьому сенсі дуже важливо забезпечити стабільність південного флангу з боку члена НАТО Туреччини.
Плани Москви сягають набагато далі периметру російських кордонів. Балканський півострів також належить до пріоритетів. Звернемо увагу не те, як російська агентура розгойдує релігійну ситуацію в Північній Македонії і Чорногорії. Місцеві просербські і промосковські церковники, зокрема, в Чорногорії вже три місяці збирають мітинги і ходи протесту проти прийнятого парламентом закону, який передбачає реєстрацію релігійних організацій та їх нерухомого майна.
Йдеться про великі суми і грошові потокм на користь Сербської православної церкви, але не тільки це. Чорногорська православна церква домагається томосу за прикладом ПЦУ. Невизнана церква Північної Македонії аналогічно. Тож не дивно, що Сербська православна церква заперечує, тому що не хоче втрачати територію, яку вважає своєю канонічною. Її підтримує Російська православна церква, а з нею і російська агентура.
Зрозуміло, що церковні справи щільно переплетені з політичними. Розкачати ситуацію на Балканах - важлива складова російського експансіонізму, і без домовленостей з Туреччиною тут не обійтися.
На переговорах Путіна і Ердогана останньому буде запропонований обмін. Турецькому лідеру відома свобода рук в Сирії і відсторонення від українських проблем, відмова від дійсної підтримки кримських татар.
Наскільки здійсненні такі плани, покаже найближче майбутнє. Є один фактор, з яким повинні рахуватися як в Москві, так і в Анкарі. Це позиція військових, в більш загальному сенсі силовиків.
Вони займають жорсткі позиції і не схильні до відступів і компромісів. Значна частина турецького суспільства налаштована антиросійськи. І якщо Путін може собі дозволити якийсь відступ в Сирії, яка російських громадян абсолютно не цікавить, то Ердогану складніше. Відступити він не може, але пообіцяти розміняти Сирію на Україну для нього стане виходом. Якщо не прилетить якийсь чорний лебідь, що дуже часто трапляється.
Війни між Туреччиною і Росією в доступному для огляду майбутньому не буде, але і миру теж. Проте, обміни за чужий рахунок дуже навіть можливі. Тому треба бути пильними.
